Суддя, історик, патріот, меценат Валерій Сергійович Балух вражає своєю багатогранною діяльністю, а також громадянською позицією: на його рахунку чимало добродійних справ, він одним із перших вирушив на допомогу під час минулорічної повені в західній Україні. Широкому загалу відомі його історичні праці, висвітлені в статтях та нарисах. Любов до історії рідного краю струменить і в фундаментальній праці «Два століття в історії господарського правосуддя України», де юридична тематика переплелася з патріотичною.

За свою багатогранну діяльність Валерій Сергійович відзначений численними орденами, зокрема, орденом Всеукраїнського козацького війська золотий «Козацький хрест» державними нагородами: орденами «За заслуги»II і III ступенів, медаллю «За військову доблесть» Почесними грамотами Верховної ради та Кабінету міністрів; орденами російської православної церкви — «Святого князя Данііла Московского» ІІІ ступеня, «Святого князя Дмитрія Донського Ш ступеня ; нагородами української православної церкви — орденом всіх ступенів «Святого рівноапостольного князя Володимира», Нестора Літописця І ступеня, іншими церковними медалями й орденами.

В.С. Балух також відзначений нагородами Вищої ради юстиції — орденом «Юстиції», орденом «Знак пошани», «Вищим орденом юстиції» та іншими орденами й медалями.

Валерію Сергійовичу Міжнародною асоціацією юристів присвоєно почесне звання Кавалер міжнародного лицарського ордену «Справедливості» він є переможцем багатьох щорічних національних рейтингів.

Якби хоч крихту такого патріотизму нашій еліті, яка використовує владу задля власного достатку, ми б жили в іншій країні. І все ж звідки витоки такої громадянської позиції? Сподіваюся, що дана розповідь буде відповіддю на це запитання.

Вікна рідного дому світяться в кабінеті…

Образ судді нерідко асоціюється з суворим ликом богині правосуддя й також з утаємниченістю. Однак в Одеському апеляційному господарському образ Феміди змінили- її посадили на крісло й навіть розброїли, точніше меч лежить біля її ніг. Чесність, неупередженість, правдивість саме такі принципи навіює цей образ. Автором ідеї скульптурної композиції є голова згадуваного суду — Валерій Сергійович Балух. Він знайомить мене з приміщенням, яке вражає ще з вулиці — ось де дійсно справжній Палац Правосуддя, котрих так не вистачає нашому судочинству. Відчуття прозорості надають не лише скляно-дзеркальні стіни: вже за порогом перед кожним відвідувачем — електронне табло, що повідомляє про судові засідання, інформаційний кіоск, тобто пристрій, на якому за допомогою клавіатури можна знайти необхідну інформацію. А ще, як повідомив Валерій Сергійович: «Зараз ми апробуємо систему розподілу судових справ з допомогою комп’ютера, поки що — розчаровані, оскільки машина не враховує певні фактори— категорію складності справ і досвід суддів саме в тій чи іншій галузі, але розподіл — не єдина проблема правосуддя, про це ми ще поговоримо…»

І от ми в кабінеті Валерія Сергійовича, атмосфера котрого яскраво розповідає за господаря Переді мною — численні нагороди й відзнаки, книги, ікони, картини… Біля однієї з картин Валерій Сергійович зупиняється…

Полотно вражає також і мене: синій зимовий вечір аж дихає морозом, здається, от-от і заскрипить під чиїмось кроками сніг, залунають колядки під вікнами на які ллється світло різдвяної зірки… І несподівано Валерій Сергійович каже, показуючи на картину: « А ось, в кутку, де ясніють вікна, — моя рідна хата…»

Народився Валерій Сергійович на Хмельниччині 24 липня 1948 року, в селі Романівка, над річкою Збруч. Цей край — багатий на красу. Тут б’ється серце не одного цілющого джерела, а зі скель Товтрів, передгір’я Карпат, спадають кришталеві ручаї…

Батько Валерія Сергійовича — льотчик-винищувач, воював з 1942 року, був командиром ескадрильї й хотів, щоб син продовжив його справу. Однак Валерієві дуже шкода було маму, і хоч був зарахований до училища, відмовився туди вступати, й згодом пішов до війська. У 1967 -1970 роках служив моряком Північного флоту на крейсері. У 1976 році закінчив з відзнакою факультет Одеського державного університету, а в 1979 —аспірантуру. Ще студентом п’ятого курсу був обраний суддею Білгород-Дністровського суду Одеської області, а потім головою. У 1980-1985 роках — заступник начальника відділу юстиції Одеської області, наступних шість років керував державно-правовим відділом Одеського обкому та іншими відділами Одеської обласної ради. У 1999-2001 роках — очільник арбітражного суду Одеської області. З листопада 2001 року — суддя, голова Одеського апеляційного господарського суду, Заслужений юрист, полковник юстиції. Він також займається викладацькою діяльністю, читає курс лекцій з судової етики. У 2002 році захистив кандидатську дисертацію на тему «Організація та діяльність комерційних судів Російської імперії: історико-правове дослідження на прикладі Одеського комерційного суду (1808-1917)». Валерій Сергійович — автор ідеї створення Одеського Палацу Правосуддя, даний проект було відзначено премією Союзу архітекторів України.

Однак любов до історії рідного краю не обмежилася лише науково-пошуковою роботою. Громадська активність і вболівання за відродження праоснов національних традицій та патріотизму покликали його до створення «Фонду імені Петра Калнишевського». В.С. Балух є його Почесним президентом. Фонд відомий багатьма доброчинними справами: торік під час повені в західних областях України Валерій Сергійович зі своїми соратниками побував в Чернівецькій області, потерпілим було надано адресну допомогу грошовими коштами. «Місія відродження козацького духу — це не лише носіння козацької форми, а, насамперед, творіння добра…— переконаний Валерій Сергійович. За рахунок Фонду П. Калнишевського четверо студентів юридичного та історичного факультетів отримують щомісячну стипендію в розмірі 700 грн., на рахунку Фонду чимало акцій щодо відродження національних традицій.

Під час нашої бесіди Валерій Сергійович торкнувся теми історичного минулого й несправедливо замовчуваних імен, як от останнього запорозького кошового отамана Петра Калнишевського, який був ув’язнений в Соловецькому монастирі, де провів 16 років в холодній сирій ямі, і ще 9 років — в камері, і тільки коли йому виповнилося 110 років за указом Олександра- І Калнишевський отримав свободу. Через два роки нескорений кошовий отаман помер в стінах Соловецького монастиря. «В Одесі буде пам’ятник Петру Калнишевському,— говорить Валерій Сергійович.— Яке він має відношення до краю? Насамперед, хочу зауважити, що це найвеличніша постать в історії козацтва, й користувався великим авторитетом — десять років поспіль він обирався кошовим отаманом Запорозької Січі, чого раніше ніколи не було, і це все всупереч імператриці Катерині, яка навіть створила слідчу комісію, аби не допустити його до отаманства. А ще Петро Іванович Калнишевський довгий час служив військовим суддею. У 1770 році під керівництвом кошового, якому вже тоді було 80 років, запорожці взяли Хаджибейський форштадт (околиці Одеси). Цей бій — найвидатніша перемогою козаків в російсько-турецькій війні. Легендарного кошового з Одещиною пов’язує також єдина ікона із Січової Покровської церкви, «Покрова Богородиці», на ній пожиттєве зображення Петра Калнишевського. Ікона знаходиться в експозиції міського історичного музею…

Пам’ятники і пам'ять про минуле, відродження національних традицій в ім’я майбутнього — це один із напрямків моєї громадянської діяльності. До речі, ви знаєте що я був одним із авторів ідеї пам’ятника «Апельсину, що врятував Одесу».

-В Одесі увіковічено Помаранчеву революцію ?

— Ні, пам’ятник було споруджено за кілька місяців до неї, у вересні 2004 року. Він нагадує про складну епоху в житті міста, коли після смерті імператриці Катерини, Павло –І почав закривати проекти розвитку Причорномор’я, стагнація загрожувала й Одесі, але хтось взнав, що імператор любить апельсини, як тоді казали «помаранці». Одного дня до Одеського порту прибуло грецьке судно з апельсинами — три тисячі цих сонцеликих плодів було надіслано імператору, який зрозумів, що Одеса може стати перспективним торговельним центром і виділив для розвитку міста значну грошову позику — 200 тисяч золотих рублів...

Пам`ятник "Апельсину, що врятував Одесу"

- Ми не повинні забувати уроки історії, а вчитися й запричащатися духом діянь видатних постатей. У другій частини нашої бесіди ми торкнулися реформування вітчизняного судочинства, адже ця тема є актуальною для кожного українця, оскільки соціально-політичні перекоси породжують чимало проблем — тільки минулого року до судів України надійшло близько 12 мільйонів позовів.

-Які принципи повинні об’єднувати судочинство? Що можете сказати про судову реформу, яка забуксувала на півдорозі

— Звісно, що попереду локомотива мають бігти рейки, інакше потяг стоятиме на місці, щось подібне нагадують проекти реформування судової системи, коли не прокладені магістральні шляхи, але є намагання їхати до Європи, однак в кожній країні — власна модель правосуддя, а єдині лише принципи, що об’єднують судочинство на основі конвенцій і статуту ЄС, Ради Європи та інших актів. Головні принципи європейського правосуддя — незалежність, прозорість, чітко визначені строки розгляду справ і їх неперервність, змагальність сторін тощо. От саме ці принципи й треба впроваджувати, а не копіювати моделі судочинства. Яку модель копіювати — сербську чи французьку? З іншого боку псевдореформатори не дбають про забезпечення основного принципу правосуддя — незалежності судів. Хіба це нормально, коли суддя за власні кошти змушений купувати конверти? Просто в таку ситуацію нас ставлять зумисне, суди й самі могли б себе забезпечувати, маю на увазі сплату коштів за держмито, інформаційно-технічне забезпечення, однак лише 20 відсотків від цих коштів надходить до судів, а решту треба випрошувати, бо вигідно судів тримати залежними. Сьогодні в судах виключені принтери чи не працює інша оргтехніка —так, мабуть, і сіються зерна корупції та залежності. Це лише один невеликий приклад, я б міг розповісти й про інші форми тиску…

— Треба спочатку сформувати державну владу, виховати державну свідомість, а тоді реформувати судову систему. Адже суд це правозастосовчий орган, як закони написані, так ми і судимо.

— Тут я б хотів зіслатись на досвід наших сусідів, хоч Росію звинувачують у тоталітаризмі, та в плані правових реформ росіяни вже давно попереду нас — працюють мирові суди, суд присяжних, є позитивні зрушення в доборі та вихованні суддівських кадрів…

— А щоб ви можете сказати за органи суддівського самоуправління, чи відповідають вони демократичним принципам?

— І тут — великі прогалини. По-перше, суддівські колективи відсторонені від права вибору свого очільника. З іншого боку в голови суду обмежені повноваження, він не може вливати на суддю в дисциплінарному порядку, але якщо скаржаться на суддю, то всі інстанції, починаючи з Адміністрації Президента, спрямовують скарги до голови суду. Але що ми можемо зробити в цій ситуації — немає ж відповідних повноважень, тоді навіщо надсилати скарги, на які не можна відреагувати.

— Щодо демократичних принципів в суддівському самоуправлінні, на моє глибоке переконання, голова суду має обиратися колективом і бути йому підзвітним, і нічого цього боятися, таким чином вирішуватиметься багато проблемних питань.

— До речі, усі справедливо критикують, що Рада суддів складається із голів судів, але дайте можливість колективам делегувати в цей орган своїх представників — і зміниться Рада.

— Ваша думка про єдність судової системи.

— Єдністю судової системи не повинна бути адміністративна ієрархія. Ми всі забули, що носієм судової влади є суддя. Саме незалежність суду й судді, їхня захищеність і є єдністю судової влади. Усі ж чомусь говорять лише про структуру судової влади. Усі хочуть мати свій суд і свого суддю… Але ми чомусь не говоримо, що справи, які розглядаємо, пронизані впливом і зсередини, і зовні.

— І все таки, ваша позиція відносно структури правосуддя — потрібна нам спеціалізація, чи ні?

— Щодо кількості спеціалізацій, є подейкування, що сьогодні важко розібратися навіть в існуючій системі, але ж потрібно розвивати правову освіту населення, заохочувати до процесу адвокатів, а не закликати: «давайте ліквідуємо господарську юрисдикцію», це все одно, що в лікарні залишити одного, наприклад, гінеколога… У Німеччині, є 8 юрисдикцій. У Франції судова система більш структурована й адміністрована. У нас свій менталітет, своя історія судової влади. Її побудова склалася історично. Спроби ж авторів різних концепцій поламати чинну систему можуть призвести до катастрофи в державі. Сьогодні не час радикальних змін. Дискусія про майбутній судоустрій не повинна протікати в політичному руслі, інакше реформа судочинства не призведе до позитивних наслідків.