У царині мистецтв

Романтик, не скорений буденністю

В Ірпені пройшла презентація нової книги відомого письменника Валентина Собчука «Золото стежок»

Майже півстоліття мандрує життєвими шляхами Валентин Собчук — талановитий письменник, відомий журналіст, чудовий товариш, людина великої душі. І цей час не промайнув марно у повсякденній метушні, не потонув у рутині, марнославстві, а встелився золотом глибоких роздумів про наше примхливе буття, невтомного пошуку істини. Матеріальним втіленням творчого натхнення митця стала збірка віршів та прози «Золото стежок», презентація якої пройшла в Ірпінському історико-краєзнавчому музеї.

Ще з раннього дитинства закладаються наші життєві шляхи, визначаються орієнтири, які допомагають прокладати свою стежину в цьому світі. І не завжди дороги, якими ми йдемо, прямі, неначе стріла, а часто покручені змією, можуть пролягати через, здавалося б, непролазні хащі. І важко сказати, чи сам Господь веде тебе ними, чи лише дає сил, а вже вибір залишає за тобою.

Власну стежину Валентин Собчук розпочав прокладати із села Волиця, у благословенному Волинському краї, оповитому славним минулим. Дитинство на лоні благодатної природи, історична пам’ять предків спонукали до реалізації своїх творчих здібностей, до закладання власного неповторного письма — авторського почерку митця.

Тонкий лірик у своїх творах намагається у найменших дрібницях відтворити красу та неповторність світу, який оточує нас, яскравими та соковитими барвами передати його мінливість. І в той же час сам глибоко відчуває себе часточкою цієї природи, її органічним цілим:

«О, Господи, допоможи мені,

щоб став я птахом

хоч на мить й забув

про суєту та будні,

щоби зумів відчути

благодать, що духмяніє

в цьому лісі,

яку оспівують пташки,

що з неба п’ють

блакитні струмені

вічних джерел весни».

Цікавість до минулого постійно спонукає Валентина Собчука до мандрів. І байдуже, чи це буде річка або ліс у нашому Ірпінському краї, княже місто Володимира, таємничий Луцький замок, оповита серпанком сивої давнини Ольвія, місця у горах, де були жертовники в Криму — звідусіль митець черпає натхнення, отримує нові враження, які потім оживають на папері віршованими чи прозовими рядками.

«Там золото стежок

між травами,

де древнє місто спить,

покличе вас на пагорби,

до глибини століть».

І особлива сторінка у творчості Валентина Собчука— подорожі до святих місць. Не випадково нашого ірпінського пілігрима тягне до них, адже вони стали знаковими для багатьох християн. Ці місцини огортають нас Божою благодаттю, додають сили жити та чинити спротив бездуховності, сірій буденності, спонукають замислитися про нетлінні цінності,вічне життя.

«Куполи Печерської лаври —

скільки сонець і сяйва над нами…

світло світу, яке не збагнути

тим, хто в серці не має Любові і Бога».

Презентація книги Валентина Собчука пройшла чудово. Її проведення у Ірпінськомуісторико-краєзнавчому музеї, музичний супровід, натхненне декламування віршів ведучої урочистого вечора Юлії Гніденко лише підсилили ефект сприйняття творів автора. Тут зібралися вірні друзі митця, справжні поціновувачі прекрасного, у багатьох з яких знайшлося добре слово для неповторного романтика, якого ніколи не задушить буденність. Окрім любителів літератури нашого міста й журналістів «Ірпінського вісника», директорів Ірпінської бібліотеки Олени Циганенко та краєзнавчого музею Анатолія Зборовського на презентації були присутні письменники Микола Семенюк, Володимир Коскін, Сергій Соловйов, директор відомого видавництва за межами України «Юніверс» Андрій Савчук та інші. 

Музика його палкого серця і надалі народжуватиме нові акорди вічності. А життєві стежки стелитимуться золотом добра, людяності, любові — до храму душі, який кожен має збудувати сам.

Ігор ШВЕЦЬ, журналіст, поет.

 Ви ще не впізнали себе в життєвому  «Колі» Валентина Собчука?

У луцькому ПВД «Твердиня» побачив світ роман-есей Валентина Собчука «Коло». У цьому прозовому полотні – віддзеркалення новітніх українських реалій, коли влада – це бізнес, а останній – «біснес», де все найзнаковіше відбувається за канонами князя пітьми. .
 Це вже третя книга прози уродженця волинського села Волиця-Морозовичівська, лауреата літературної премії імені Антоновичів. Хоча зазвичаййого творчість літературознавці високо поціновують за поетичні книги «Вокзали душ», «Приручене каміння», «Світло світанкової води», «Крона», «Біла гора», «Amore».
 Герой роману «Коло» – журналіст Валерій Забуга, в образі якого є чимало пережитого самим автором (Валентин Собчук, член НСПУ та НСЖУ, працює з ЗМІ з 1986 року – спершу на Дніпропетровщині, відтак, майже десятиліття, в Києві). Він проходить «колами» вітчизняних реалій, з яких навіть ілюзорний вихід – глухий кут. «Від виборів до виборів мало що змінюється, – констатує автор, – та й коли на олімпі з’являються нові обранці,–відразу потрапляють у корумповане коло, і щоб змінити цю політику, треба змінитися самим, – кого обираємо, те й маємо».
 5 серпня в офісі ПВД «Твердиня» відбулася зустріч зВалентином Собчуком. Серед тих, хто висловиться про його сатирико-історичний роман-есей «Коло», – і директор видавництва літературознавець Микола Мартинюк, і письменник Петро Коробчук (він редагував цей текст), і молоді шанувальники творчості «повпреда літературної Волині на Січеславщині та в Києві».

Віктор Вербич «Волинська правда»

«Коло» на зламі тисячоліття

Про події на зламі двох епох — тоталітарної, комуністичної і посткомуністичної, а точніше епохи дикого капіталізму, при  якому деякі "творці життя”, як сказала колись наша видатна поетеса, здається, "ще з дерева не злізли”, написано чимало і документальних творів, а вже й мемуарів, і художньої прози. Своєріднім синтезом двох жанрів, двох способів бачення став сатирико-історичний роман-есе "Коло” Валентина Собчука, який вийшов у луцькому видавництві "Твердиня”. Він цікавий насамперед тим, що події у ньому зображені на Сході України, зокрема, у  Дніпродзержинську і Дніпропетровську, а також у Києві і довкола нього, але подаються вони людиною, яка виросла зовсім в іншому регіоні й зовсім іншому середовищі.

Це відчувається в усьому образі і способі мислення головного героя роману журналіста Валерія Забуги. Він може говорити і серйозні речі, і бачити те, що постає перед його очима поглядом аналітика-дослідника, і все ж крізь усе це весь час просувається щось комічно-гірке або гротескне, яке постає навіть тоді, коли автор заглиблюється у далеке минуле. Його Забуга, здається, справді біжить по якомусь замкненому колу, от-от вирветься з нього і навіть вибігає, і знову потрапляє до того ж кола, хай воно уже не дніпродзержинське, а столичне, київське... 

Автор же, Валентин Собчук, корінний волинянин, родом із села Волиця-Морозовичівська, що в Іваничівському районі. Ще навчаючись на філологічному факультеті тодішнього Луцького педінституту, він приносив до нашої газети не лише вірші, а й замітки, часом написані виразно-іронічним, гумористичним пером. Мабуть, ота школа дописувача згодилася згодом, коли після служби у війську розпочинав свій журналістський шлях на Дніпропетровщині, не пориваючи   з рідною Волинню, бо й тоді газета, яка називалася так само — "Волинь”, друкувала його замітки. А вже у нинішньому столітті й тисячолітті Валентин прописався журналістом у київських часописах.  Друкували ми і рецензії або інформації про вихід його поетичних збірок "Вокзали душ”, "Приручене каміння”, "Світло світанкової води”, "Крона” та інших,  прозово-сатиричних "Пером і серпом”, "І сміх і гріх”. Нині наш земляк увінчаний ще й літературною премією імені Антоновичів.

Якщо ж повернутися до його першого роману, то можна сказати, що читати його легко і цікаво, і ми разом із героєм-журналістом поринаємо в реальність отого Дніпродзержинська, який вважався батьківщиною Брежнєва, часів перебудови і справді зламу двох епох. Ми знаємо як йшла ця перебудова і боротьба за українську незалежність на Волині й Галичині. А тут постає інша реальність — місто, якіе прийнято було називати робітничими і в яких національна свідомість пробивалася набагато трудніше, ніж на наших теренах. Часом реалістично, часом  з гуморною гіркотою автор розказує як  доводилося йти на всілякі хитрощі, проводячи там перші рухівські акції, як їздили на Дні козацької слави і крок за кроком будили людей. Круговерть подій часом нагадує абсурдні картинки класиків цього жанру із Західної Європи, і все ж це реальне недавнє наше життя, яке таки було. Зворушує картина, коли герої роману "ввечері, коли на небі запалахкотів Чумацький віз, до якого поривалася іскрами Велика козацька ватра”, йдуть до могили знаменитого отамана Сірка і сотні людей схиляють коліна перед козацькою шаблею, що поблискувала проти місяця срібним струмком.  Це уже зовсім інша реальність і ці епізоди, уже публіцистично-ліричні, показують авторське вміння переходити від гумору, гри, журналістського, часом неоковирного зображення, до справжньої літератури.

Історія Валерія Забуги, звісно, була б неповною без його київських пригод, коли він навіть входив до штабу такого собі кандидата у депутати Семирученка. І тут уже автор не шкодує сатиричних барв, і оживають знайомі картини передвиборної боротьби, але побачені й дуже зірким журналістським оком, і оком часом художнім. У суто репортажну манеру раптом вклинюються ліричні відступи й історичні екскурси, створюючи своєрідний словесний коктейль, який показує, що автор таки вміє  добре передавати  настрій свого героя.

Як і в дніпродзержинських картинах, так і в київських, багато швидше миттєвих персонажів —  від учасників мітингів до бомжів, від колег-журналістів до "нових українців”, які, аби розбагатіти, здатні піти на будь-які підлі вчинки. Автор "Кола” справді показує, як химерними кентаврами зростаються влада і бізнес, як вони вміло використовують і ті й інші простий народ, і як їм часом без будь-яких застережень продаються ті, хто справді володіє словом, — і журналісти, і письменники. Можна було б сказати, що роман цей, чи то справді роман-есей, авторові вдався, якби не одна прикра обставина, яка кілька разів мене дуже дивувала.  У творі Валентина Собчука поряд із справді художніми епізодами, виразними сценами, гарною есеїстичною публіцистикою сусідять фрагменти, написані наче іншим пером. І це псує враження від загалом добротного твору.

Але ця книжка, то таки справді дзеркало зламу двох епох, в якому метаються не лише фігури, а швидше тіні людей, котрі ще ніяк не знайдуть себе, розгублені, збентежені і все ж з якимись ідеалами в душі. Зрештою, таких, мабуть, вистачало і вистачає не лише на берегах Дніпра, а й в інших регіонах, хоча б на нашій славній Волині.

Володимир ЛИС, журналіст, письменник, лаурет номінації "Гранд-роман" конкурсу "Коронація слова". 

Гадати, що Валентин Собчук, автор кількох вдумливих і талановитих  поетичних книжок, запропонує повернути українському гумору його первісний сенс, було б не надто правдиво. Краще, гадаймо, що автор цієї книжки бодай натякає на той первісний сенс, адже коли змальовує гумористичні ситуації, він мовби "гуморизує" сам жанр гумору, жартує (як той таки громадянин) над орнаментикою, семанти­кою, філософією усталених канонів гумору, як жанру, натякаючи пов­сякчас на інші сенси нашої вродженої жартівливості.

Цю книжку важко назвати збіркою гумористичних оповідей, — автор, може, навіть сам не усвідомлюючи, пропонує й продукує новий жанр (означимо початково як "абсурд-гротеск-трагедія"), змушуючи читача ледь всміхатися й ледь перебувати у жахкому спітнінні.

Перечитуючи "армійський епос" Валентина Собчука, читач ймовір­но, хотітиме зареготати, але враз схаменеться й вкинеться в здогад, що йдеться не лише про будні окупаційної армії, а й про всеньке наше нещодавнє буття у вимірі здоровенної імперії, що трималася на воєноначальниках-боксерах та усіляких "інородцях", що не все "ланімалі па-рускі". Знаємо, чим закінчилася борня межи тими й тими.

МОЗАЇКИ ВАЛЕНТИНА СОБЧУКА
Журналіст Валентин Собчук з Ірпеня на Київщині має у творчому доробку кілька книжок поезії й прози. Він — лауреат літературної премії Антоновичів. Нещодавно вийшла друком нова збірка В. Собчука "І сміх, і гріх”.
Старше покоління, читаючи невеличку повість "Рота № 9”, пригадує власну службу в Радянській армії.
Валентин Собчук розуміє, що в армії панували ті самі закони, що й у всьому радянському суспільстві, їх і успадкувала сучасна Україна. Він пише: "Вадимові надовго запам’яталися слова, які почув в електричці "Москва—Рязань”: "Наша страна — большая казарма…” І йому не раз доведеться в цьому переконатися.
Контрастує з радянським суспільством побачене героєм повісті солдатом Вадимом Задорожним життя в Чехії.
Валентин Собчук вбачає суспільний ідеал у Європі. Він пише про вітчизняних чиновників: "І гасають вони на дорогих "Хаммерах”, що на озброєнні американського війська, і якби продавалися танки — вони б возили свою гординю й на них. А ось у Європі ґрунту для гордині менше, бо злодіїв там не люблять, і можна побачити, як чиновники їздять на роботу велосипедами — ощадливі, тому й країни багаті”.
В. Собчук уміє вихопити з потоку життя випадок і зробити з нього літературний твір. Новели, усмішки й фейлетони збірки "І сміх, і гріх” утворюють сатирично-гумористичну й водночас ліричну мозаїку нашого нелегкого сьогодення.