РОТА № 9

повість

1

«І дим Вітчизни нам солодкий»,— Вадим зрозумів це на чужині, в маленькому гірському містечку. Бо саме там звернув увагу, як він стелився землею, бродив, наче сіроманець, вузенькими вулицями, заповзав у кожний закапелок, проникав у душу, в`їдався в очі, намагаючись витиснути сльозу співчуття щодо своєї гіркої долі, і невдоволений повз собі далі, хапаючись за стіни, обіймаючи панібратськи стовпи й ліхтарі, що подекуди світилися жовтими квартами пива. Саме таким запам’ятався цей перший дим чужини новоспеченому сержантові Вадимові Задорожному, на незвично безлюдних, принишклих в осінньому надвечір`ї вулицях.

Та ще більшою пусткою повіяло за містом, бо понад дорогою височіли лише солом’яні піраміди. Вадим був у захопленні: «Який у них порядок, навіть солому навчилися в’язати тюками й складати «пірамідами».  І йому хотілося взнати про цю країну якомога більше, хоча хлопці їхали не на екскурсію, а, можливо, війну…

На другий день новоприбулих сержантів вишикують біля полкової котельні на фоні величезної купи вугільного брикету, схожої на могилу чорних буднів. Ця картина не вселяла ніякого патріотизму, особливо нахабні пики «дідів», які, почувши, що новачків направляли в дев’яту роту, криво посміхаючись, вигукували: «Асил, сєржанти, асил!», мовляв, в десантну роту потрапили. «До чого тут десантники, в мотострілецькому полку? — дивувався Вадим, а ще тривожило це невідоме слово «асил», особливо, як дізнався, що узбецькою воно означало «вішайтесь», — і чого їх лякали дев’ятою ротою?..»

Згодом Вадим це зрозуміє, коли стане в стрій, і лейтенант заволає: «Смірна-а­а!!!».

Мамо рідна! скільки агресії було в цій команді. За мить, карбуючи впевнений крок, аж поскрипували дошки старої підлоги, до шеренги сержантів підійде командир роти, старлей Бамбук. Він грізно наїжачить вуса й, вилупившись на стрій, мов окунь, гаркне: «Здра-жла!»… «Гав-гав-здрав!» — приблизно так пролунає в відповідь солдатське різноголосся.

— Ви далжни сразу понять, што сдєсь не учєбка,— наставлятиме ротний, — сдєсь Це-Ге-Ве (Центральна група військ)…Тєпєрь на плєчах у вас будєт нє только галава, но і каска… Тєпєрь будєтє спать с автаматамі і научітєсь любіть родіну в акопах, і гдє прідьотся. Понялі?! На днях прібудєт малодоє папалнєніє, бєрітє сразу за хамут… Сєржант, как вас по фаміліі, Бах? Ваєнная фамілія, можна сказать, артілєрістская… Чєво ви вєщьмєшок бросілі?!. Сєгодня мєшок— завтра аружіє, а патом што!?. Но я нє пазволю!. Запомнітє, вєщьмєшок— ето тожє вашє ліцо… Астальноє раскажєт прапарщік Глупов і видаст паложенає давольствіє…

«Давольствіє» складалося з кількох пар онуч, кальсонів з начосом та бруска мила, до якого не вистачало хіба що мотузки, бо запах був таким термоядерним, аж не хотілося жити, як і в казармі, що знаходилася в старому двоповерховому будинку. Дві кімнати в ній займатиме дев’ята рота, де і поселяться сержанти, чекаючи на поповнення новобранців.

Ще до вечора Вадим матиме нагоду познайомитися з цим «геніальним» витвором розвинyтого соціалізму — «совєцькою» казармою, де розміщуватиметься увесь піхотний батальйон. Причому, всі бійці підрозділу чомусь будуть розміщені на другому поверсі, мабуть, так було задумано полковими «генералісимусами», щоб в разі нападу, коли ворог ломанеться на перший поверх — він буде порожній, а от на другому нападників чекатимуть піхотинці й мінометники, зенітники та спеціальний взвод станкових гранатометів. О, як би тоді не поздоровилося агресору, коли б усі бійці батальйону гахнули разом по ньому!..

Так собі весело міркував Вадим, придивляючись, де знаходиться їхня «ружкомната», й невдовзі знайде її за решіткою, від котрої повіяло могильним холодом. Вадим подумав: десь там на нього зачекався автомат, але сьогодні його бачити не хотілося. Натомість він згадає, як хотілося взяти справжню зброю до рук у дитинстві, щоб потім похвалитися хлопцям, особливо старшим, через що він погоджувався відрами чистити картоплю прикордонникам, аби дали потримати автомат.  

Згодом він піде східцями вниз, де знайде ленінську кімнату. В ній було порожньо — лише вождь пролетаріату, зліплений з кольорового скла, виглядав, наче побитий, видаючи матеріал свого портрету, породжений зі скляної «мозаїки», себто битого пляшкового скла, котре назбирали на смітниках. А ще Вадим здивується, побачивши в ленкімнаті, химерний ящик під замком, мов там закрили пса. Задорожний довго не міг утямити, що це за чудасія. «Не собачу ж будку поставили в ленкімнаті»,— міркував він,— та уважно придивившись, збагнув,що в ящику, мов арештанта, закрили телевізор.

Та найбільший подив у нього викличе канцелярія. Згодом Вадим дізнається, канцелярія була не лише генштабом роти, де строчили офіцерам конспекти писарюги, які мали певні привілеї й були поза солдатською муштрою, а своєрідним музеєм чудернацьких речей, створених «дємбєлямі» з всілякого мотлоху, котрий знаходили на території містечка. Так вони зварганили диван з автомобільних сидінь, в котрого аж випирали пружини, ніби попереджаючи, що готові вп’ястися в сідниці всім, хто схоче зненацька захопити ротну канцелярію. А ще в канцелярії був «трон» із дубового пенька, на котрому любив возсідати старлей Бамбук, випиляні з артилерійських гільз вази й попільнички, і навіть гільзокухлики, з котрих можна було хильнути хіба що смоли — так страшно виглядали ці «сосуди»…

А от в спальному «распалажєнії», цьому солдатському домі з однією на всіх кімнатою та вікном, стояли, рахітично розставивши металеві ніжки, двоярусні ліжка з благенькими ковдрами та з такими твердючими подушками, що з ними можна було йти в атаку. Ще одним солдатським благом була тумбочка — одна на двох, а от табуретку мав кожен. І слугували вони не лише для сидіння, а й за гардероби. Під табуретки ставилися чоботи, а зверху конвертом складалися уніформи. Щодо інших зручностей, а точніше незручностей — вони знаходилися надворі. Навіть дерев’яний сортир був один на увесь полк. Отже, якщо хтось дуже швидко біг по території, це викликало мимовільну посмішку: припекло!

У цьому полку все було якесь химерне, навіть їдальня знаходилася в колишній конюшні. Може, тому й апетит у ній прокидався конячий, та найбільше Вадима дивувало, що до неї треба було ходити зі своїми ложками, їх носили у спеціальних ящичках днювальні. У перші дні Вадим не міг збагнути: «Невже тут разом з обідом з’їдають і ложки? — та згодом утямив: їх тут крали, наче вони були зі срібла, а не алюмінію. Можливо, через це посуд у їдальні був дуже важкий, як пудові гирі, й «бронебійними» чайниками або черпаками можна було відбитися навіть від несподіваного нападу хрестоносців.

2

Уже кілька днів сержанти очікували слонів, так називали в полку молодих солдатів. І хоч самі сержанти були «зеленими», позаяк ще не нюхали пороху, а закінчили лише сержантські «учєбки», все ж у декого вже чесалися руки, щоб покомандувати. Вадим же навпаки побоювався нового етапу служби. Згадуючи, «учєбку», де хоч і ганяли до сьомого поту, але там кожен відповідав за самого себе. А тут, як повчав ротний: «У вас нє далжно бить нічєво лічнаво, дажє мислєй, кромє лічнава састава». Вадим ще не знав, як жити без «мислєй», адже саме вони були його накращими друзями й привели до інституту, однак з другого курсу його забрали в армію, як і багато інших студентів, коли почалася війна в Афгані. А ще Вадима лякало, що ротний часто повторював: «Сразу бєрєте сланов за хобат», бо він ніяк не міг уявити солдатів в подобі слонів.

І от якось одного ранку прибули «слони». Вадима відразу здивувала їхня однаковість, і тоді він збагнув, чому так прозивають салаг. Адже стрижені під бубон, в однаковій уніформі, вони були «на адно ліцьо», як казали на слов`ян узбеки, яким теж було важко розпізнати росіян чи українців. А дев`яту роту прибув ще той Вавилон! Більшість «совєцкіх» рекрутів «забрили» на службу переважно з азійських степів та гір Кавказу. Відтак у дев`ятій роті були: узбеки, киргизи, туркмени, таджики, казахи, чеченці, грузин, росіянин, дагестанці, вірмени, кабардинці, карачаєвці, українці, білоруси, та в одній особі молдаванин, й добре що один, адже гумору в цьому підрозділі виявилося й так забагато…

— Такс, нє забилі чєво вас учіл? — запитав ротний сержантів, які чекали команди, щоб зайнятися стройовою муштрою із новобранцями.

— Штоби бралі за хамут, — відповів сержант Бах.

— А как ето? — не втримався Вадим.

— Хе, і чєму я тєбя учіл.

— А ну сержант Бах пакажітє етаму нєдараслю, как надо брать за хамут.

І той зробивши нелюдський вираз обличчя, наче мав кинутися в штикову атаку, пішов до строю молодих бійців і заволав щосили:

— Ану, ахламони !!! cтроітся!.

І солдати, почувши таку озвірілу команду, відразу вишикувалися, дивилячись на своїх командирів, як на пришельців з пекла. 

— Ай да малдєц сєржант Бах, будєш харошим замком, — так називали заступників командирів взводів.   

Отже, курс молодого бійця в дев’ятій роті відразу почався з процесу затуркування. «Бєсталачі, бєсталковиє люді!», — такими й іншими «любезностями» виховували офіцери солдатів, особливо на плацу під час муштри, не замислюючись, що лише батогом бійців-патріотівне виховати.

Хоча серед молодих солдатів у девятій роті були особливі екземплярчики, як от  рядовий Наріпов з величезною й плескатою, як подушка, головою, котра могла б служити генієві людства. Однак він, мабуть, ображений, що з ним так поводяться, почне прикидатися таким дурником, якого не бачила дивізія, й на всі запитання офіцерів відповідати: «нє панімай па рускі». Запитують щось зі Статуту перед тим, як іти в караул, а він: «нє-є- па-ні-ма-ай!.» Та найбільше смішило, що на автомат він казав «йоптамат», на сіль — «сол», а на стіл — «столь», хоч йому багато разів товкмачили, як правильно говорити. Та йому легше з себе було вдавати мавпу, котра не розуміє російської мови. Однак, незважаючи на це, йому довірили зброю, причому найбільш убивчу, крупнокаліберний ПК.

Дивні тоді були часи «совєцької імперії», коли в солдати брали всіх, навіть таких бійців, що до кінця служби так і не змогли навчитися ходити стройовим, як Наріпов, якому ротний не раз погрожував: «Как бацну тєбя па кумпалу прікладам, вєдь дажє абєзьяну лєгчє научіть»… За таку обдарованість до солдатської служби Наріпова прозвуть Маймуном (узбецькою, мавпа). 

Солдатські будні в підрозділі, куди потрапив Вадим на початку вісімдесятих, незважаючи, що полк Вадима знаходився в європейській країні нагадували Кам’яний вік, особливо казарма. У спальному приміщенні, де розмістився взвод Задорожного, не було навіть буржуйки аж до Нового року. В кутку, оббитому жерстю, де колись вона стояла, чорнів лише отвір для димоходу, в котрому інколи, наче поранений, стогнав вітер. Як цей куток хотілося обкласти камінням і розвести, як у печері, вогнище.

«Спасєніє утапающіх — дєло рук саміх утопающіх»,— цим «рогатим» висловом відповідав на скарги щодо холоду ротний. І в холодні зимові ночі солдати спали в шинелях під ковдрами, щоб їх не стягували вночі. Але поцупити могли не тільки шинельку, а й чоботи, паски, пілотки й навіть онучі. У дев’ятій роті завелися такі спритні злодюги, які могли б «обчистити» будь-яку армію світу.

Окрім холоду, була ще одна велика халепа. За парканом знаходилася товарна станція, де солдати часто розвантажували брикети, спочатку скидаючи вручну, щоб потім можна було зачепити лопатою. Це була справжня каторга, кам`яно-вугільний період служби, коли солдатів посилали розвантажувати вагони з вугіллям, а потім їм доводилося мерзнути в казармі, й не скористатися розвантажувним паливом.

Та одного разу Маймун знайшов десь на звалищі стару буржуйку, котру любив кочегарити. Щоправда, була вона не буржуйського ґатунку, бо гріла, доки горіла — та вугілля не бракувало. Через багато років Маймун згадуватиметься Вадимові на рубежі двох вогнів — вогню життя й вогню смерті, котрим люди постійно стверджують свої пріоритети.

«У чому ж причина вічного мілітаризму»? — не раз міркував Задорожний, коли не зважаючи на супер-досягнення технічного прогресу, у світі ведуться постійні війни.— Може корінь цих війн — в печерному прагматизмі мисливця, який живе в людській підсвідомості?».

Але тоді в голові сержанта Задорожного таких думок ще не було, бо йому доведеться постійно «бути на чєку» в очікуванні ворога. Але той ворог, який жив в середині кожного солдата та офіцера, виявився не менш страшним за очікуваного.