У цьому полку все було якесь химерне, навіть їдальня знаходилася в колишній конюшні. Може, тому й апетит у ній прокидався конячий, та найбільше Вадима дивувало, що до неї треба було ходити зі своїми ложками,  їх носили у спеціальних ящичках днювальні. У перші дні Вадим не міг збагнути: «Невже тут разом з обідом з’їдають і ложки?

Команди: "Трєвога! — общій сбор!" ввірвались у казарму, як завжди несподівано. Сирени — в агонії, брязкіт у "ружкомнатах", водії бетеерів біжать до гаражів.

У першій половині 1983 року дев’ята рота, як і вся армія, жила в постійному очікуванні війни, й мало не щомісяця її підіймали по команді тривога, пакували в бетеери та везли невідомо куди. Інколи їхали по п’ять і десять годин, не зважаючи на холод і на те, що дуже хотілося вийти до вітру, але терпіли, згадуючи слова ротного: «У солдата ЦГВ всьо далжно бить желєзноє — і яйца, і сіла духа…» 
 

— На нас наступаєт нєвідімий враг!— горланив, під час однієї з таких воєн старлей Бамбук, наче його довбонули дрючком, а за мить заволав ще голосніше . — Гази-и!!!
 

Краще розкажи, що було далі,— каже Валерій, відкинувшись на спинку сидіння,-невже всього за п'ять гривень!..

— А щоб я ніколи не їздив на "Мерседесі", коли брешу! А яка гарна!... ботфорти… ніжки!

Є така традиція в журналістів, і не тільки, перед новим роком проводити теплі "оперативки", після якої ми з братиком-Вовчиком поспішали до своїх благовірних. І ось уже кілька хвилин, Вовчик жестом, що нагадував закидання вудки у річку, хотів упіймати таксі, але вони чомусь не ловились.

" У цьому прозовому полотні – віддзеркалення новітніх українських реалій, коли влада – це бізнес, а останній – «біснес», де все найзнаковіше відбувається за канонами князя пітьми. Повідомляє «Волинська правда».

Це вже третя книга прози уродженця волинського села Волиця-Морозовичівська, лауреата літературної премії імені Антоновичів. Хоча зазвичай його творчість літературознавці високо поціновують за поетичні книги «Вокзали душ», «Приручене каміння», «Світло світанкової води», «Крона», «Біла гора», «Amore».

Герой роману «Коло» – журналіст Валерій Забуга, в образі якого є чимало пережитого самим автором (Валентин Собчук, член НСПУ та НСЖУ, працює з ЗМІ з 1986 року – спершу на Дніпропетровщині, відтак, майже десятиліття, в Києві). Він проходить «колами» вітчизняних реалій, з яких навіть ілюзорний вихід – глухий кут. «Від виборів до виборів мало що змінюється, – констатує автор, – та й коли на олімпі з’являються нові обранці,– відразу потрапляють у корумповане коло, і щоб змінити цю політику, треба змінитися самим, – кого обираємо, те й маємо».

5 серпня в офісі ПВД «Твердиня» відбулася зустріч з Валентином Собчуком. Серед тих, хто висловиться про його сатирико-історичний роман-есей «Коло», – і директор видавництва літературознавець Микола Мартинюк, і письменник Петро Коробчук (він редагував цей текст), відомий письменник і журналіст Володимир Лис, і молоді шанувальники творчості «повпреда літературної Волині на Січеславщині та в Києві».