3

Ех, як не хотілося щодня, о шостій ранку, чути одне і теж: «Р-рота па-дйом!!!», інколи ця команда лунала й раніше, коли до казарми навідувався командир роти: нечутний, наче тигр, підступний, мов гієна. Горе тому днювальному, який задрімав на варті що було хронічною хворобою, позаяк їх так ганяли, не даючи часу на відпочинок, що вони могли заснути в будь яку хвилину, особливо вранці. А для старлея Бамбука це була особлива потіха, коли можна було напасти на своїх солдатів, як на ворогів. Тож інколи замість команди: «Падйом!», чулося: «Ба-бах!.», наче десь розірвалася граната, і днювальний розпластувався в спальному приміщенні, інколи разом з тумбочкою, а деколи окремо, коли вона, скочуючись східцями, гриміла бубном аж до першого поверху — тоді починалася «війна».

На одягання виділялося тридцять секунд, якщо запізнювалися — знову роздягалися й стрибали в ліжка, натягуючи на себе ковдри, лежали напружинені, мов будильники, чекаючи, коли знову «прокукурікає», контужений командиром днювальний: «Р-рота па-адйом!» І знову, мов ошпарені, вискакували з двоярусних ліжок, натягуючи однострої, й ледь не на голову чоботи, вибігаючи в коридор шикуватись, де стояв за дверима із секундоміром ротний, похитуючись, як заведений на ключ іграшковий когут. Після паузи він повторював: «Сла-абая падйомная сіла, ат-бой!…», і знову слідувала команда: «Па-а-дйом!».

Коли ротному набридали ці ранкові «маньоври», усі шикувались в коридорі й щодуху горлали: «здрай-жлай…». Черговий сержант, як завжди доповідав:

— Проісшествій нє случалось! — але ротний ніколи цьому не вірив, а на цей раз вибухнув гнівом, як бомбвоз:

— Как нє случілось?! Днєвальний Таджиддінов так храпєл! аж слишно било за аградой! вас же маглі захватіть дєсантнікі НАТО і пєрєрєзать как баранов! Через мить, помітивши на дверях кілька темних плям від вакси, у ротного знову зривало дах, він хапав нещасного днювального за вухо й товк лицем у двері.

— Чьорниє, как твоє нємитоє рило… Нада снять таблічку і напісать: нє «Спальноє распалаженіє», а кішлак. Тєпєрь всє на зарядку. Бальниє-храмиє єсть? Ну, тагда інваліди — за уборку памєщєній… і штоби нє пилінкі!.

Після цього бійці дев’ятої роти, як завше, голяка до пояса, не дивлячись на погоду, вибігли з прапорщиком Глуповим намотувати круги навколо полку, віджиматись від асфальту на кулаках, деякі кавказці на носах…

Після вмивання, перед сніданком, «концерт» продовжував той же соліст з трьома зірочками на погонах, себто Бамбук, командир дев’ятої роти. Казали він дуже чекав капітанської зірки, через що роту називали десантною, бо в намаганні вислужитися перед начальством він знущався над солдатами, як над військово-полоненими.

— Відітє лі, таваріщі-байци, пака ви там занімалісь зарядкой наші, храмиє і бальниє воіни ігралісь в спальних распалаженіях в вайнушки, кідалі друг в друга цвєточнимі гаршкамі! — Насправді ж симулянтів «бомбив» ротний. Особливо дісталося рядовому Кабишєву, якого Бамбук називав ходячим салом.

— В слєдующій раз, кто нє сможєт вийті на фіззарядку — пусть палзьот, как тарантас. Да, Кабишєв, будєшь тарантасом»?..

Однак Вадимові на цей раз було не до сміху: ввечері його викликав на поєдинок якийсь Джумабек з третьої роти: Задорожний довго не приймав в нього наряд у полковій їдальні, бо залишилося багато немитого посуду. По суті, це був перший серйозний виклик, якщо не рахувати конфліктів з чеченцями зі свого відділення, але вони, відчувши тверду руку й характер Вадима, навіть подружилися.

Чеченці в дев’ятій роті були міцними горішками, і з самого серця Чечні, Грозного, а найміцнішими Лахан, Шамсуддін і Ваха. Власне, вони першими й підтримали Вадима: «Таваріщ сержант, ми вас падстрахуєм… — рішуче сказав Лахан Салтукієв, на що Вадим, посміхнувшись, сказав: «Нохчі ву!», що означало «Ти — чечен!». Взагалі, ці слова були своєрідним паролем, його вимовляли чеченці з особливою гордістю, коли шукали земляків, питаючи: «Нохчі ву?»

Джумабек прийшов з`ясовувати стосунки не сам, а зі «стадом», але він, мабуть, не очікував, що з Вадимом будуть чеченці, з якими рахувалися всі, незважаючи на те, що вони були в меншості…

Місце для мордобою вибрали далеко за казармами, біля величезної купи піску. І хоч з Вадимом прийшло всього троє чеченців, «стадо» Джумабека поводилося досить стримано, лише час від часу хтось сердито примовляв: «Асил! асил! кофір!..» (вішайся! невірний).

За хвилину-другу хлопці зняли бушлати, Джумабек був дебелим, справжній батир, як Вадим, десь під сто дев’яно на зріст.

І от остання хвилина перед сутичкою… Лахан радить бити першим: «В шнобєль єго зарядітє!.» І все ж Вадим, незважаючи, що в дитинстві часто чубився з хлопцями, позаяк ріс без батька, і йому не раз перепадало від дурної сили вуличних лоботрясів, через що він рано навчився захищатися— та бити першим так і не звик. От і в цьому поєдинку Вадим одразу отримав удар, та ухилившись від наступного, почав активний захист — і хлопці «затанцювали» в дикому мордоплясі. Вадим зрозумівши, що має справу з досвідченим бійцем, беріг сили, бо знав: в поєдинку важливо не втратити дихальний ритм, бо як забракне повітря — все… Тож обороняючись, очікував доки першим «здохне» Джумабек. І згодом той почав втрачати «дихалку», тоді Вадим пішов у наступ, і за мить наніс такий сильний удар, як з гаубиці, поваливши супротивника на пісок — «Так єму! таваріщ сєржант»! — почув від групи підтримки, але Джумабек швидко встав на ноги, миттєво зняв паска, й зі свистом розтинаючи повітря, кинувся на Вадима, який розстібаючи свого, ледь захистився рукою, отримавши сильний удар бляхою в передпліччя. Такий поворот бою його не знітив, адже в юності доводилося відбивати й удари штахетами, тож пригнувшись під посвистом бляхи, як лев, кинувся на Джумабека, й перехопивши його пасок, так лусьнув межи очі, наче булавою Ілля Муромець. «Накдаун, накдаун! Хароший махач! ай… харошій махач!» — раділи чеченці, й аж самі почісували кулаки, та Джумабекове «стадо» хутко розійшлося. Але це була не остання бійка: Вадимові, ще не раз доводилося відстоювати свою гідність, і не лише власну, бо в їхньому полку всі жили в очікуванні нападу страшного ворога, шануючи культ сили, котра їх спонукала до ще страшнішої ворожнечі між собою .

 

4

Команда: «Трєвога! Общій сбор!» — ввірвалася в казарму, як завжди несподівано. Сирени — в агонії, брязкіт у «ружкомнатах», водії бетеерів біжать до гаражів. Та в першу чергу рота хапається не за автомати, а виносить матраци з ліжок, витягує з горища намети й дерев`яні щити для них, і навіть буржуйки зі спальних приміщень, ящики з сухпаєм і патронами, вантажачи все в бетеери.

Згодом увесь полк буде на марші: танки й грізні «шилки», схожі на «катюши» зенітно-ракетні установки, бетеери й командирські бердееми — усе це «бр-і-рр», на гусеницях і колесах, витягнеться в одну колону — залізну гримучу змію ЦГВ.

І невдовзі ця змія почне кусатися. Один бетеер, не послухавшись керма молодого водія, протаранить паркан мирних жителів і заїде прямо на поріг чийогось дому, намотавши на баштовий кулемет кущ винограду, білизну й жіночі панталони. Важко уявити, який переляк пережила від такого несподіваного візиту чеська родина, а Вадим, проїжджаючи повз протаранений паркану, вже не сумнівався, що їдуть на війну. «От тільки з ким воюватимемо?— мучився в здогадах,— до Афгану з Чехії далеко, близько лише до німецького кордону…». 

Таким же тривожним, як його думки, був і ранок: на колючому вітрі металося віття дерев, здавалося, що дерева від холоду хотіли побігти вслід за колоною. Задорожному, як і решті сержантів, не випадало нічого іншого, як оглядати довкілля й підставляти груди цьому крижаному вітрові, це був обов’язок сержанта, під час руху колони сидіти на башті, а не всередині бетеера. І все ж, снігова крупа, що сікла обличчя Вадима, не пригнічувала його настрою, схожого до радості визволителя, котру він увібрав з радянських кінофільмів. Позаяк це був перший його марш на голові (башті) залізної колони, Задорожного переймали героїчні відчуття:«От якби зараз його побачила мама, а краще дівчата з інститутського курсу». Тож думки, куди їдуть, і на яку війну інколи змішувалися з радісними очікуваннями, що є можливість нарешті показати себе героєм, бо в совковому просторі саме військові були найшановнішими людьми, а військовий героїзм прищеплювали всюди,навіть у колгоспах… 

Та доїхати до місця, де можна було нарешті проявити себе, в Задорожного не складалося — поламається його бетеер, і це тоді, коли весь полк їхав воювати, їм довелося мерзнути на узбіччі дороги.

• Што ж, інваліди, ждітє тєхпомащі, а ти Еманшапієв, нєбось толька на ішаках єзділ!. Прасі Аллаха, штоб завйол машину, — кине ротний, залишивши відділення з прапорщиком Глуповим.

Однак Аллах не допоміг Еманшапієву, й хоч їм пообіцяли прислати буксир,  цього дня він так і не прибув. Однак цією обставиною зовсім не переймався прапорщик Глупов: «Служба нікада нє стаіт на мєстє, дажє кагда салдат спіт, ана ідьот», — філософствував він, й виставив, не зрозуміло для чого, аж два пости вздовж дороги, мабуть, щоб відповідати прізвищу Глупов.

Згодом розвели багаття, що запалахкотіло над шляхом, наче в снігову пустелю спустилося сонце, запахло розігрітою кашею в бляшанках, і мабуть десь в полях облизувалися вовки. А ще на вечерю всіх порадував десерт, котрий підказав знайти прапорщик Глупов, хоча коли він сказав, що під снігом можна знайти яблука й горіхи, всі подумали, мабуть, це якась його чергова «глупість», як його улюблена фраза : «Ану расчітайсь, как в рєстаранє, на первоє, втароє, трєтєє…», наче в ресторани приходили замовляти кашу з компотом… 

І все ж, на цей раз Глупов не шуткував: солдати дійсно знайшли, прикриті опалим листям і снігом, яблука та горіхи.

Фруктові дерева вздовж доріг були тут не рідкістю, наче в Чехії так боролися з голодом, щоб він не відчувався ні вмісті, ні поза його межами. Найбільше цьому дивувалися узбеки, які раніше не бачили снігу, а тим більше яблук під ним.

Та все ж після несподіваного десерту, ніч не порадувала нікого. У бетеері було, наче в могилі— і казармою стане поле, в якому постелили матраци, й закуталися з головою ковдрами, зігріваючись власним духом і полум`ям вогню.

Ця холоднюча ніч просто неба, в обіймах з автоматом, була найдовшою в житті Вадима, він не раз прокидатиметься, жахаючись, що над головою немає стелі, і тоді йому здавалося, що й зорі тремтіли від холоду, а гарячі іскри багаття потріскували в пітьмі сухими скриками якоїсь приреченості. Не в одного солдата горітимуть чоботи в цю ніч…

«Боже, чому я не народився в шубі, або полярним ведмедем», — верзлося від холоду Вадимові, і він, щоб зігрітися, вирішив пройтися, переступаючи криваві язики полум’я, розбудив вартового Турсунова, в якого вже диміли підошви, й наказав підкинути дрів.

Згодом Вадим йшов узбіччям дороги, дослухаючись до поскрипування снігу, й намагався збагнути, що нагадують йому ці звуки, адже незважаючи на мороз, він завше любив, як скрипить сніг — за мить його зігрів радісний здогад, що ця музика снігу нагадує йому поскрипування весел в білому морі зими, тихому й безмежному…

Несподівано посеред білого моря зими затріпотіли вогники. «Невже вовки?»  З несподіванки Вадим зупиняється, пильно вдивляючись у пітьму, але вогники миготіли на одній лінії. «Значить, не сіроманці…».

Перемагаючи страх, Вадим пішов до цих вогників, що вабили його, мов сяючі вікна таємного міста. І от в темряві завиднілися темні скелети дерев, котрі наче грілися в місячному світлі. Вадим йшов далі, а зупинився, коли побачив засніжену огорожу й великі чорні ворота. На мить його здолав страх — він стояв, мов  стовп, й пильно приглядався до загадкових вогників, та за хвилину-другу, мов заворожений, пішов на їх свічення.

І от з темряви виділилися хрести, не було жодного сумніву — це кладовище, й над могилами пломеніють свічки, але чому не гаснуть? І від цього Вадимові знову стає моторошно, та все ж він йде в бік огорожі, й раптом пригадується варта в «учєбці», що знаходилася в Чернівцях.

У перший караул йому випало піти на пост, котрий називали Могилою, бо межував зі старим чернівецьким цвинтарем. Вадим так і не дізнався, що  охороняв на кладовищі, але точно не покійників. Відтак «ваєнная тайна» цієї дивної варти не раз пригадувалася в житті, як і те, коли, десь за північ, почувся людський голос, й, здалося, хтось підійшов до колючої огорожі. Вадим з переляку взявся за автомат, й звівши затвор, вигукнув: «Стой, кто ідьот?!.», й не дочекавшись відповіді збирався пальнути — та несподівано почув: «Мені вже все одно синок, стріляй». У цих словах прозвучала така смертельна туга, що Вадим на мить закам’янів. Потім з’ясувалося, з ним хотів просто поговорити, вбитий горем батько, який оплакував свіжу могилу сина, загиблого в Афгані…

І от Вадим вже підійшов до самої огорожі чеського цвинтаря, й нарешті побачив, чому не гаснули свічки, вони були в спеціальних ліхтариках — на мить пломінці свічок, наче застигли між землею і небом світлим полем, від котрого віяло вічністю і спокоєм. Вадим зрозумів: свічки, запалені на різдвяні свята, були поминальними, й він знову з сумом подумав: проти кого вони їдуть воювати.