Вранці прибув буксир, й відділення сіло на колеса, однак бетеер з холодним двигуном був схожим на домовину, і Вадим знову згадував нічний похід на чеське кладовище й тривожився— куди їдуть. А їхати довелося довго, і навіть зупинятися на узбіччі дороги й розпалювати багаття, бо від холоду в залізному нутрі бойової машини, здавалося, замерзала й кров. І хоч хлопці не раз питали в прапорщика Глупова про місце дислокації, але він, як завше, приховуючи посмішку під маленькими, як у фюрера вусиками, лише казав: «Ваєнная тайна…»

Та по обіді Вадим на радість побачить контури військового полігону, котрий називали Любавою. Така мила жіноча назва, без сумніву, була найбезглуздішою в світі, адже на Любаві пахло порохом, а не любов’ю. Хоча, можливо, колись тут була палка любовна історія, раз так цю землю назвали чехи, бо й в Дніпропетровську є район, названий Амуром, де начеб крутила шури-мури сама Катерина II.

Однак, командир дев’ятої роти, старлей Бамбук, ніколи не переймався такими «мєлачамі», зате частенько наспівував під час стрільб одні й ті ж слова: «Адіночним льожа заряжай — і стрєляй, салдат, стрєляй, стрєляй, стрєляй…» Мабуть, цей мотивчик ротний вигадав сам, позаяк його «шнягер» не мав логічного завершення. Здавалося, що й зараз, коли він зустрів відділення, яке приїхало на буксирі, наспіває: «Адіночним льожа заряжай…» — Однак Бамбук, криво посміхнувшись, вигукнув:

— О! При-палзлі! ваєнаплєнниє! — в слєдующій раз паєдєтє на ішаках!

Та він ще більше розлютився, коли відділення вишикувалося строєм, і він, перевіряючи зовнішній вигляд бійців, побачив, як у декого з солдатів біля багаття постраждали чоботи, аж халяви нагадували грамофони.

— М-да, такімі башмакамі самавари раздувать, а нє ваєвать… штож, пішітє дамой пісьма, пусть присилают новиє… ілі снімайтє у врагов,— це був натяк, щоб чоботи цупили в сусідніх підрозділах… А шчас устраівайтє сєбє жиліщє, а можєт вам панравілось спать на снєгу?

Жиліщєм» мав стати старий, постріляний іскрами намет. Його каркас ще ріс у лісі, там і спилювалися три кілки. Два з них зв`язувалися хрестом, на котрий напинали чотири кінці простеленого на землі намету, а центральний кілок встромляли в маківку, тоді двоє солдатів навколішках залазили в нього і-і здіймали догори, інші ж прибивали тканину цвяхами, до знятих із бетеера дерев`яних щитів.

Тоді солдати йшли до лісу за «меблями», щоб з колод та дрючків, облаштували «ложе», на котре настилали матраци й клали подушки. Найкозирнішим в такій «юрті» було місце неподалік буржуйки. Але бувало, якщо дев’яту роту «десантували» вночі серед поля чи лісу, то бійці не встигали зробити нормальний поміст для матраців, і на всіх місця не вистачало, декому доводилося спати сидячи на бачку, в котрому носили кашу. Таке «щастя» не раз випадатиме на долю Вані Безгрішного, який був не вовчої натури, щоб боротися за своє місце. Безгрішний повністю відповідав своєму прізвищу, бо якщо в армії у солдатів не було грошей, то його важко було запідозрити навіть в найменших гріхах. Однак саме через незлу вдачу, над котрою часто кепкували в роті, одного разу станеться конфлікт, але не під час цих навчань, де нічні стрільби так всіх вимотають, що солдати нагадуватимуть «філінів», а не людей.

Але якщо сови мали затишок в дуплах, то постріляні іскрами намети, через дірки котрих було видно зблиски зірок, не могли дати бійцям нормального відпочинку, хіба що буржуйка вважалася тут райською розкішшю. Та найбільше дошкуляло те, що тільки солдати стулять очі, одягнуті й взуті у мокрі чоботи, так здавалося тепліше, чулося: «Па-а-дйом!», — і знову виходили в темну зимову ніч й брали холодну зброю, хоча хотілося на плечі взяти буржуйку.

І знову всіх чекав полігон, і ніч прошита до самого дна червоними розривнитками трасерів і спалахами ракет, котрі вихоплювали довкілля з темряви мертво-білими світлом, аж від цього ставало не по собі. Та солдати не мали страху, бо воювали з мішенями, не підозрюючи, що вони були тінями війни.

І от Вадим зайняв позицію на вогневому рубежі, сніг вже розтав під іншими солдатськими животами, тож сира земля не була такою холодною.

Вдалині, мов очі голодних вовків, світилися вогняними цятками мішені. У них треба було влучити з автомата, на мушці котрого біліла фосфорна насадка. Вадим знав, що перед пострілом має стати одним цілим зі своїм «калашем», бо як казав ротний: «Аружіє, как і жєнщіна, любіт нєжноє абращєніє». Та команда «агонь» чомусь не лунала, й Вадим, наче весло, затис під рукою приклад, і згадалося, як ще в дитинстві зробив перший постріл. Тоді в селі, майже кожен-другий хлопчак мав самопала. Такий собі, витесаний з дерева пістоль, до котрого кріпилося дуло, заклепана з одного кінця трубка, де збоку пропилювалася дірочка, це був своєрідний запальник, куди набивалася сірка. Власне, й «пороховий заряд» добувався з сірників, котрі кришилися об край трубки. Тоді сірка засипалася в дуло самопала, а замість куль додавалися нарізані цвяшки. Такий пістоль був дуже небезпечним, адже від пострілу могло рознести трубку, але це не лякало хлопців, які прагнули стрельнути найгучніше. Тож, коли Вадим стріляв вперше, то добряче набив дуло сіркою, і цей постріл запам`ятався не лише йому — хтось із старших хлопців, посміхаючись, сказав: «Ану, салага, попадеш в цей нужник за парканом?». І Вадим, мабуть, влучив, бо за мить рипнули двері вбиральні, звідти вискочив дядько, й підтримуючи рукою штани, заволав: «Ах! ви засранці! та я вам гади! — вуха на спини закручу-у-у!…».

Несподівано спогади перервав командир роти:

— Ти там нє уснул, Задорожний? — Вадим у відповідь пожартував:

— Таваріщ старший лєйтєнант, пачєму по аганькам стрєляєм, нєужелі так глазамі будут свєтіть врагі?

— Я тєбя паумнічаю. Сматрі мнє, штоби твой Гогашвілі каво-нєбудь нє гогнул, ти жє знаєш как он крутіт ствалом!.

Автомат був неслухняним у руках тбіліського джигіта, особливо, коли треба було стріляти на ходу й перезаряджатися. Після кожного невдалого пострілу Гогашвілі знічено повертався до офіцера, який йшов збоку, мимовільно направляючи на нього гаряче дуло.

— Пряма кіллєр какой то, а нє салдат, бєсталачь, сматрі толька вперьод!. — не раз скаженів лейтенант Жутін, який, зазвичай, йшов поруч зі стрільцями. Та на цей раз все обійшлося, і Гогашвілі навіть кілька разів попав у мішень.

Рота вчилася стріляти не лише з автоматів, а й зі снайперських гвинтівок, кулеметів, гранатометів. Хто не стріляв з гранатомета, той не знає, що таке шайтан-труба.

Лейтенант Жутін, будучи «жуткім шутніком», якось пожартував над рядовим Таджидіновим, коли той вперше поклав на плече гранатомет, Жутін порадив, щоб він міцніше стиснув зуби, коли стрілятиме, а рот, навпаки, треба було тримати відкритим. Після цього пострілу Таджидінова так заціпило, що, мабуть, у його голові заграв симфонічний оркестр, і Моцарт поставши з могили вдарив по цимбалах. Оглушений боєць, кинувши зброю, вигукнув: «Шайтан-труба!», що означало чортова труба. Після цієї події лейтенанта Жутіна узбеки прозвуть шайтан-агою.

Повість про дев`яту роту буде неповною, якщо не згадати за чоботи лейтенанта Жутіна, що сяяли, мов дзеркало, особливо, коли він загравав до жіночок, посміхаючись з-під таких чорних вусиків, наче намазаних гуталіном — майже всі полкові леді були до нього не байдужими.

Чоботи такої такої роботи, як в Жутіна, зустрічалися зазвичай лише в офіцерів цариці полів — піхоти! І то не у всіх полках: позаяк такі «сапажіща» міг виготовити далеко не кожен умілець, а точніше перелицювати з формених чобіт. І ця технологія була досить химерною: гарячою праскою обкатувались на спеціальній заготовці наваксовані безліч разів халяви, котрим надавалася форма за характером господаря чобіт.

Відтак у Жутіна чоботи мали форму пляшок з-під шампанського, у лейтенанта Циганкова — з під портвейну, прапорщика Глупова — чекушки, у ротного чоботи були без змін, як в унтєр-пришібєєва, а от чоботи замполіта Пікінера важко з чим порівняти — їх наче виплюнув верблюд.

А ще в Жутіна був великий, мов шерємєтєвський аеродром, кашкет. Навіть зірки на жутінських погонах були гаптовані золотистими нитками, як у генерала.

У душі Жутін вже давно почувався генералом, бо його дідусь був козирним тузом у Москві, через що всі закривали очі на форму його онука. Окрім цього, Жутін вирізнявся з поміж усіх ще й тим, бо, як ніхто, міг натріскати солдата по чакрі без слідів побоїв: знав «прийомчікі» карате, котрими «рихтував» бійців із свого взводу навіть на полковому огляді.

— Што ета ви сєбе пазваляєтє, лєйтєнант!, — бувало дорікне хтось з начальства.

— Да вот, варатнічок растьогнут, заправляю… Да, таваріщ рядовой?

— Так точно…

Спробував би солдат поскаржитися. Правда, одного разу хтось із солдатів пригрозить Жутіну особістами, але Жутін не розгубився:

— Тав-варіщ салдат, я жє тєбя нє біл. Всє віділі, што я о тєбя спаткнулся фанаріком…

Ліхтар, котрим він інколи «спіткався» об солдатів, був трохи меншим, як на стовпі. Ех, душа в чоботах…

Однак Жутін не любив солдатської муштри, підготовок до стройових оглядів, ротний на цьому мав звих. Скажімо, відлетіла бирка з підсумка для набоїв, ротний скаженів, наче автомат без цієї дерев`яшки не міг стріляти. «Салдат бєз біркі — што ачко бєз диркі! Бірка ета ваш паспорт…» — не раз повчав ротний. Ех, паспорт дерев’яний…

На щастя, Жутін не був таким пришилепкуватим, як старлей Бамбук, а навіть любив щось утнути, й одного разу «підірвав» політзаняття.

У совєцькі часи солдатам завжди «талдичили» про політику партії, навіть на полігонах, чи в лісі, де не було ні парт, ні стільців. Але ніщо не могло зірвати політзанять, тож якщо знаходилися в лісі, то за аудиторію слугувала лісова галявина, за лави — спиляні колоди, за парти — коліна, на яких солдати записували в зошитах лекцію замполіта Пікінера, який щось гундосив собі під ніс, перебираючи заяложені конспекти — його майже ніхто не чув: солдати дрімали з відкритими очима, до замполіта дослухався хіба що дятел, який наче піонер, барабанив по сухому стовбуру. «І-і»… — в наступну мить тільки й мовив Пікінер, бо ззаду, як бабахнуло!!! Навіть Кабишєв не зміг би так стрельнути після кількох порцій гороху. Замполіт з переляку подався головою вперед, зачепивши гіляку, що, вигнувшись луком, підстрелила йому кашкета, котрий приземлився в калюжі, мов парашут.

— Ха-ха, Лімпопо, іспугался!.. — так Жутін називав замполіта.

— Правєрка баєвой бдітельності, па приказу камандіра роти, — засміявся Жутін, прошепотівши йому на вухо, — можєт, Шура с капит твашх хоть грязь атпала?...— Замполіт не любив мити ніг.

— У тєбя што, бля!, башня заклініла? — ледь не загавкав Пікінер, метнувши поглядом сірих очей на Жутіна, наче ножем поцілив.

Варто зазначити, що замполіт метав ножі, наче факір. Це було видно навіть на дверях ротної канцелярії, покоцаних лезом. У лісі ж замполіт мало не щодня мучив дерева, кидаючи в них свої тесаки, котрі носив за халявою, Вадим навіть якось подумав: чи бува предки Пікінера не були розбійниками. «Сматрі, баєц, как нада»… — завжди хвалився замполіт, коли з далекої відстані влучав у беззахисного дуба чи граба.«Да, сколька б дєрєвьєв упалі в лєсу, будь ані живимі», — якось з цього приводу зауважив командир роти Бамбук.

У першій половині 1983 року дев’ята рота, як і вся армія, жила в постійному очікуванні війни, й мало не щомісяця її підіймали по команді тривога, пакували в бетеери та везли невідомо куди. Інколи їхали по п’ять і десять годин, не зважаючи на холод і на те, що дуже хотілося вийти до вітру, але терпіли, згадуючи слова ротного: «У солдата ЦГВ всьо далжно бить желєзноє — і яйца, і сіла духа…»

І якщо на виїздах, зважаючи на важкі польові умови й тривожне очікування, а раптом доведеться стріляти в одному окопі, ротний з офіцерами не були такими злими, то в полку, від нічого робити, завжди воювали з солдатами.

Горе тому сержантові, який був старшим по роті, коли чергував Бамбук — наряд тоді повністю втрачав боєздатність і від перевтоми спіткався на ходу: Бамбук тримав днювальних у постійному стресі, несподівано з’являючись серед ночі, як дідько з білою серветкою в руках, та з якоюсь потойбічною усмішкою воскреслого солдата Першої світової війни. Бо хіба личило черговому по полку лазити з серветкою по закапелках, в пошуках бруду, котрим він любив «папудріть» днювальних. У такі моменти Вадимові здавалося, що ротний був сином двірника, і не тільки він, а й більшість офіцерів, які заставляли солдатів зі швабрами проводити більше часу, як на військових заняттях. Швабрами вбивали вільний час, бо офіцерам ліньки було напружувати півкулі, щоб, наприклад, розповідати про великі походи й тактику бою Олександра Македонського чи інших доблесних полководців, або влаштувати якісь змагання, котрі б вимагали постійних тренувань. Простіше було — швабру в зуби, відро на голову й зубною щіткою драїти туалет. І все! немає вільного часу в солдата, як і його також, бо такі приниження не могли в нього викликати нічого іншого, окрім ненависті до служби! Часом, ця ненависть мала нелюдські вияви агресії, коли солдати звіріли й вбивали один одного.

І хоч Ваня Безгрішний був уже черпаком (відслужив один рік), та ніколи не виявляв своєї зверхності типу: «Ану, пачість мнє сапагі», все ж, своєю незлою вдачею чомусь дратував однокашників, бо не був такими, як вони. Одного разу коли батальйон замерзав в холодному полі, невідомо в якій місцевості під кордоном Германії, трапилася така подія…

Було під вечір, котрий нікого не радував, бо наряд на польовій кухні в черговий раз напартачив, й підгоріла каша виповнювала морозне повітря духом паленої комори, в котрій згоріло зерно. Одне лише радувало — привезли пошту, й Вадимові був лист від мами. Він жадібно читав цей білий аркушик біля смолоскипу, котрі були розвішані скрізь по табору. Смолоскипи були схожими до цвіту польових маків, полум’яні пелюстки котрих, хоч і пахнули соляркою, все ж нагадували тепле літо й жито, і річку, й личко коханої дівчини, яка чомусь не писала, а от мама повідомляла, що вдома все добре, його менший братик Руслан мріє стати військовим. І Вадим, посміхнувшись, подумав, коли повернеться до рідної домівки, то розповість йому якою армія є насправді, й сховавши в нагрудну кишеню біля серця мамин лист, він завше їх там носив, Вадим вирішив пройтися до мінометників, там він товаришував зі своїм земляком Славком. Вадим завше заздрив товаришеві, що в нього толковий командир, хоча й на прізвище Баранов. У мінометників завжди було тепло, бо мали, схожу на пічку, буржуйку, котру брали з собою на полігон. А ще в мінометників не бракувало харчів, особливо хліба, котрий смажили в цинкових ящиках з під патронів на армійському комбіжирі, схожому на парафін, добре що до нього не добавляли ще й машинних мастил. І все ж яким був смачним цей смажений хліб, наче спечена мамою паска— за всі роки служби в Вадима не було кращого бажання, як насолодитися підсмаженими на вогні окрайцями, замість тої вічної бурди з перлової чи пшоняної крупи.
Тож йдучи до мінометників, Задорожний вже відчував запах хрумкого хліба, як раптом праворуч почув крик і матюччя, Вадим почав наближатися в цей бік й побачив, як двоє били одного — і йому в голову вдарила кров, миттєво згадалося, як ще в юності двоє п’яних придурків, один з яких недавно «дембильнувся» з армії, причепилися до нього, й ні з того, ні з сього, мабуть, зганяючи злість, котру не змогли виплеснути, коли служили, почали гамселити Вадима. Він не мав тоді сили протистояти значно старшим й сильнішим дибілам, й заливався кров’ю, що юшила з носа, закривав очі маленькими кулачками, і невідомо що було б далі, коли б не проходив якийсь дядько, який не побоявся його захистити, бо знав цих балбесів. І все ж, накачані по самі очі самогоном придурки, ще довго не могли вгамувати свою лють, й далі лупили по боках, а дядько закривав його обличчя та вмовляв їх припинити. Вадим згадував, коли підріс, що хотів їм поститися й виношував плани, перестріти їх по одному й віддубасити штахетою, але щось його стримувало, бо Вадим не любив бити першим, та невдовзі доля сама пред’явила рахунок його кривдникам. Через кілька років одного із них, Вовку, знайдуть мертвим, із застромленою між штахетами головою, іншого, Колю, покалічать у п’яній бійці. «Зла сила завжди знайде ще злішу, й хто носитиме її в серці, рано чи пізно буде покараний», — через багато років зауважить собі Вадим, а тоді кинеться на допомогу невідомо кому.

Та виявиться того, кого били, він знав, це був Ваня Безгрішний.

— Ану, ахламони абалдуєвічі, рєзка разбєжалісь! — попереджувальним пострілом пролунали слова Вадима.

— Ха-ха, так і ти хочєш заработать, шшас палучішь! — і двоє «чєбурєків» кинулися на Вадима, та не на того напали, бо Задорожного вчили рукопашному бою, а вони були «мазутою», (танкістами), і хоч їх було двоє, але за якусь мить обоє получили в пики, а при наступній атаці, коли одному з нападників Вадим вклеїв в вухо, їх запал битися взагалі згас, мабуть, вони пожалкували, що не знаходяться в танку. Та несподівано підбігло ще двоє корешів «мазути», і тут Вадимові довелося непереливки, й він, знявши паска, відбивався ним, як вітряк, доки на допомогу не підоспів Ваха Вараєв, боєць з його відділення, який був найкращим боксером в полку — і «мазута» відразу капітулювала.

На ранковому огляді в строю було веселіше від звичайного, бо двома «фарами» його освітлював Ваня Безгрішний, а ротний все допитувався, хто Безгрішному поставив «асвєщєніє пад глазамі». Бамбук мав своєрідне ставлення до дисципліни, тримаючи її в кулаці, й щоб час від часу спускати пар, завжди влаштовував боксерські бої між солдатами — й рукавиці їздили з ними повсюди. От і цього ранку він наказав їх винести днювальному, і незадовго той стояв перед ним з двома парами рукавиць, наче секундант перед дуеллю, коли ротний розпинав Безгрішного, що той не має бійцівської злості й ганьбить роту своїми «фарами». Та нарешті вивідавши, що Безгрішного побили танкісти, несподівано став таким сердитим, наче ці бланші вліпили йому. І Бамбук не вигадав нічого кращого, як почати урок рукопашного бою, вручивши Безгрішному рукавиці, а його поєдинщиком назвав сержанта Задорожного. У Вадима на якусь мить аж задерев’яніли ноги: «Вчора він Безгрішного захищав, а тепер має бити?» — майнуло в голові, але ротний був невблаганним.

І коли хлопці, роздягнуті до пояса, стали один проти одного, Вадим, дивлячись на запухлі від синців й потемнілої під очима крові Безгрішного та на його незлу посмішку, зробив крок назад…

— Стаять, — озвірів ротний, — начінайтє бой, а то па трі наряда внє очєрєді…

Вадим зрозумів що виходу немає, і нарешті зробив свій перший удар в житті, нанісши його в плече Безгрішного, від чого той наче здивувався, а ротний розлютився ще більше й наказував Вадимові бити сильніше, і Вадим, роблячи вигляд бійцівської злості, й відкриваючи себе для ударів, почав атакувати Ваню, а той навіть став агресивно відбиватися:

— Сматрітє, — радів ротний, — ножкі тонєнькіє, а жить та хочєтся — мачі єго Ваня!.

Вадим, щоб підтримати Безгрішного, все більше відкривав свої «тили», спеціально підставляючись ударам, й несподівано, коли хотів щось відказати на зауваження ротного, отримав сильний боковий удар прямо в щелепу.

— Ай да Ваня, маладєц, — радів ротний.

Вадим вже в наступну мить машинально наніс свій гаубичний удар по корпусу Вані Безгрішного— й той упав. Але після нокдауну бій продовжиться, й Вадим вже більше не підставлявся Вані, бо в того наливалися бійцівською люттю очі, й він ставав таким, як усі…

«І чому в нашому війську вбивають усі ті добрі начала, які прищеплюють в школі й родинах, й солдатові краще бути агресивним, ніж людяним? Мабуть, ніякі реформи не допоможуть позбутися цієї недуги, доки християнські заповіді не увійдуть в армійські статути. Але в якому військовому статуті напишуть: не убий…», — розмірковував Вадим після поєдинку з Безгрішним.

Однак від нелегкої солдатської служби рятувала посмішка, а курйозів в дев’ятій роті вистачало, через що повість названа «Рота №9», бо її будні нагадували чехівську «Палату № 6», де лікували душевно хворих. От тільки в дев’ятій роті головним лікарем був старлей Бамбук, який нагадував Івана Грозного й постійно грозився солдатам, як в тій пісні: «Я убю тєбя, лодачнік», все ж рота вважалася взірцевою. незважаючи що в ній були такі «ахламони», як рядовий Макухін. Цей воїн міг би позмагатися у своїй винахідливості навіть з розвідниками Абверу, бо своїми жалісними словами: «У вас хлєбушка нє найдьотся?», міг розжалобити кого завгодно, тільки не прапорщика Глупова.

Якось одного ранку, коли бійці обурювалися, що вранці: «Кашя, в абєд — кашя, на ужін — кашя! вах!» — Макухін вирушив на полювання, оббиваючи пороги квартир гарнізонного містечка. І от стукає він у двері — на поріг виходить господарка квартири.

— У вас хлєбушка нє най-дьотся?... — жалісно так питає.

Жінка виносить хлібину.

— А калбаскі?

І несподівано ці слова почув прапорщик Глупов й вибіг на поріг із піною на щоках, він якраз голився, і що побачив? Свого солдата Макухіна!

— Ах ти ж паразіт, так вот чєво ти не ходішь на завтракі!.

І понеслись триповерхові матюки, і Макухін скотився з четвертого поверху колобком, аж загавкали всі полкові собаки, а начальник караулу ледь не скомандував: «В ружйо!.»

А ще в дев’ятій орудувала кримінальна парочка — Бабуїн з Аганесяном, злодюги, яких не бачила дивізія. Бабуїн був другою «мавпою» в роті після Маймуна, тільки ще й злодійкуватою , бо від нього та його дружка треба було ховати скромне солдатське жалування в такі місця, що потім ці гроші важко було знайти самому.

Якось Бабуїна навіть спіймають на крадіжці офіцерської каші під час польових занять. Тоді ротний перед усім строєм одягне Бабуїнові на голову казанок, й накаже не знімати його до команди відбій, призначивши днювальним.

Однак це його не зупинить, й одного разу, коли їхатимуть на польові навчання, Бабуїн з Аганесяном примудряться обчистити запас офіцерських харчів.

Однак старлей Бамбук, не зважаючи, що був схожим на Івана Грозного, й грозився убити кожного з них поодинці, так і не виб’є з них зізнання, куди вони діли стільки продуктів, адже колона лише вночі зупинялася на перекур, і вони не могли «загнати» крадене чехам. Але «впороти» ящик тушонки й згущонки за одну ніч, мабуть, не зміг би й ведмідь, а бійці дев’ятої роти Бабуїн з Аганесяном— змогли! Мабуть, вони розділили трапезу з земляками під час перекуру, коли зупинилася колона, й офіцери міцно спали.

Ще одним колоритним бійцем був Зійоратов, який народився в Афганістані, й навіть КДБ не знало, як він опинився в Союзі, де вперше, як він казав, побачив себе у дзеркалі й дізнався, що таке постіль. Цей невеличкий на зріст з вічною хитринкою в очах напівтаджик і напівафганець був найкращим ротним снайпером, за що його прозвали Душманом.

Якось вночі рота прибуде на навчання в чисте поле, а точніше, в нечисте, якщо зважити скільки раз на цьому полігоні лютувала зброя. Та оскільки солдати приїхали не бетеерами, то це радувало, адже не доведеться знову стріляти по ночах й мерзнути в окопах, очікуючи війни. Тим паче, було літо, однак з облаштуванням табору виникли проблеми, бо для наметів потрібні кілки, на котрі вони напиналися, а знайти їх в полі, та ще й серед ночі, було неможливо. Отже, на нічліг влаштовувалися, не звикати, просто неба, щоправда офіцерський намет натягли на «скєлєт», так у роті називали розкладний металевий каркас. І хоч надворі стояло літо, але після дощу в Чехії часто буває прохолодно — найбільше за теплом, мабуть, сумував Зійоратов, котрому небеса цієї ночі пошлють подарунок — він надибає на полігоні невеличку баньку. Після відбою, коли захропуть всі офіцери, все таджицьке земляцтво піде паритися. Причому наче спеціально для них хтось залишив кілька відер вугілля. Та коли після команди підйом таджики стануть у стрій, ротний несподівано остовпіє— навіть звичної тіні усмішки не було на його цегляному фейсі:

—Ви аткуда салдатікі, с Афрікі, што лі?. — загорлає, мов кантужений.

— Нєт с бані, — відповість Зійоратов під сміх бійців, бо таджики були схожими на сажотрусів. Мабуть, банька була дуже старою й коптила, мов кузня.

Та відправивши таджиків під три чорти й три наряди «внє очєрєді», старлей Бамбук, заінтригує солдатів, що скоро тут з`являться німецькі танки, мовляв, «Нам прєдстоіт історічєская місія». «Нємєцкіє танкі»!? — перепитували бійці, але ротний нічого більш не пояснюватиме, а тільки посміхатиметься в свої пишні вуса.

І дійсно, під вечір, на полігон посунули «тигри» й «пантери» та інша машинерія зі свастикою, що павучилась на броні. Солдати дивилися на цей парад німецьких машин, наче вони виїхали з кінофільму. А техніка й справді була кіношною, на полігоні мали зніматися батальні сцени Другої світової війни. Так от в чому полягала «історічєская місія»… І Вадимові, й не тільки йому, чи не вперше за всю службу, коли прозвучала команда відбій, захотілося, щоб швидше настав ранок, аби повоювати в новому кінофільмі. І от він настав, але ротний чомусь прийде з косою, та ще й не з одною.

— Кто умєєт касіть? — грізно спитає він.

— Какой жє салдат нє умєєт касіть, — посміхнеться сержант Бах.

— Да нє в етам смислє, ета ви можєтє всє, Яринич, дєржі!..

Розжалуваний ротним в солдати, колишній молодший сержант Яринич був на зріст два метри три сантиметри, вручена ротним коса, була в його руках, мов клюшка, тож косити йому доведеться, як кажуть, раком. Інші дві коси дісталися також «улюбленцям» командира, Кабишєву та Бабуїну, коса Бабуїна була вищою за нього.

Нє абрєжь сєбє нос, хатя нє мєшало би єво укаратіть, — вишкіриться ротний, наче бобер.

Решті солдатів Бамбук поставить дитяче завдання, мовляв, уявіть себе кавалеристами Будьоного і «палкамі рубайтє зєльоную наволочь.»

І пішла рота воювати з будяками та бур’янами шаблями палиць, проливаючи зелену кров. Яринич, зігнувшись в три погибелі, так вимахував косою, мов шукав нею шайбу. У Бабуїна з Кабишєвим коси забрали, вони уміли косити лише під хворих.

«Камєнний вєк! Папуаси!» — презирливо, як завше, скривиться замполіт Пікінер, дивлячись на солдатів у бур’янах, які «косили» їх в такий незвичний спосіб.

Три дні рота боролася з бур’янами, а слава дісталась не їй, на кінозйомки приїдуть інші солдати, які воюватимуть з «німцями». Щоправда, Бабуїн помститься за роту — вкраде в кіношників «Шмайсер». Автомат виявиться дерев’яним, у цих кіношників навіть каски німецьких вояків були картонними. Однак, раз у рік, як кажуть, і палиця стріляє. На другий день «Шмайсер» у Бабуїна відбере ротний, і зненацька підійшовши до Кабишєва, тицьне ним у його тлустий живіт: «Пу-у-ух!!! Іспугался? Пачьом кілаграм сальца?».

Пухкалкою-«Шмайсером» ротний гратиметься кілька днів, аж доки не «стрельне» ним об солдатську голову, добре, наші каски не з картону.

На чиїй же касці розлетівся на друзки «Шмайсер»? Це вже інша історія…

Після війни з бур’янами рота отримає нове завдання: регулювати дорожній рух на шляху просування дивізійної колони. Бути регулювальником — кльово. Бувало, цілий день стоїш в очікуванні дивізії — і жодної противної пики. От тільки залишаєшся без сніданку й обіду, а то й вечері, та інколи солдатів, які стовбичили на перехрестях доріг, пригощали жителі чеських містечок. Це було зворушливо, буває підбіжить якесь дівча: «Камарад, камарад»… — і дає зі своєї долоньки печиво чи бутерброд, згадував Вадим Задорожний, слухаючи настанови ротного.

— Ваєнний рєгуліровщік— ето всьо равно, што маяк у маряков, — в такі хвилини ротний задирав вуса, мов Кайзер. Він дуже пишався, що цю справу довіряли, як правило, його бійцям. — Нє апазорьтєсь пєрєд дівізієй — дєржітє морду кірпічом, грудь калачом!!!

І ротний, вирячивши очі, показував «как дєржать морду кірпічом» — у цей момент, мабуть, сам дідько злякався б його несамовитого виразу.

А втім солдати в ролі регулювальників були й так страшними, наче повилазили з окопів війни: за плечима автомати, на пасках багнети, підсумки для набоїв і гранат, наплечники, саперні лопати, в руках саморобні жезли, а на головах білі каски, з мальованими власноруч кривобокими червоними зірками.

У такому вигляді, з автоматом без патронів, стояв Вадим на дорозі в якомусь невеличкому містечкові з дивною назвою Бардашовіце, наче охороняв його, дивуючись: «На дідька їм видали саперні лопати, не окопуватися ж ними на асфальті.»

І хоч сільське містечко звалося Бардашовіце, але бардаком тут і не пахло, навіть від «дома для бідлов», як назвали чехи корівник, що стояв неподалік, коли Вадим запитав, чи це бува не готель.

Вадима завжди викликали подив чеські села схожі на містечка, із заасфальтованими вулицями, сквериками, клумбами, магазинчиками, затишними кафе — таким був і цей населений пункт. Неподалік знаходилася кав`ярня, і його дуже здивувало те, що він побачив за вікном, як чепурненькі бабусі відпочивали за кухлем пива, хіба можна було таке уявити в нашому селі?!. А в неподалік, в кафешці через дорогу, комуністи з комсомольцями, теж за пивом, проводили збори, без усіляких там трибун і президій…

У чеських містах і містечках текло якесь неквапне життя, навіть саме слово швидко, по-їхньому— «рихле», звучало для Вадима в уповільненому контексті. У совдепії навпаки була система вічного поспіху, в якій усіх чавили, особливо дорогою на роботу в переповненому транспорті.

Тут все було по іншому, навіть те, що в нас називали перекуром, в них — сватчиною, коли замість того, щоб труїтися цигарковим димом, чехи підзаряжалися бутербродами. Вони ніколи не квапилися коли щось робили, дбаючи, насамперед за якість, аще були завжди усміхнені.

А от в рідному селі Вадима навіть гаптовані на килимках олені, котрі модно було вішати над ліжками, й то зображувалися з настороженими очима, наче ті олені приглядалися— чи з лісу не вийде шпигун.

Отже Вадим, на перехресті доріг, наче охороняв добробут цієї благодатної країни, думаючи, коли ж такі часи настануть на його Батьківщині, й коли вже нарешті проїде військова колона.

Незабаром на дорозі загув двигун — з-за повороту вискочив, блимнувши лобовим склом, полковий «бобик». «Мабуть, їде перевірка», — миттєво стрельнула думка в голові Задорожного й він швиденько застібнувся на всі ґудзики й зробив, як учив ротний, «морду кірпічом».

Однак це була не перевірка, Вадима забрали на інше, зовсім безлюдне перехрестя, де на нього, як ворог, напав сон. І хоч він мужньо, протягом кількох годин боровся з ним, і щоб йому не скоритися викопав саперною лопаткою яму на узбіччі, думаючи, а раптом щось знайде, сон взяв своє, щоправда не відразу. «А що, як трохи присяду, може, за його пост забули, адже пройшло більше, як пів дня, а колони немає». І Вадим вмощується на траву, що по юначому задерла зелені чубчики. За хвилину-другу йому вже захотілося прилягти, й він зняв каску, думаючи, що на залізяці не задрімає…»

Але таки закімарив, і навіть побачив уві сні, як на нього повзла здоровенна біла черепаха, схожа на його каску з червоною зіркою, і ця біла черепаха була такою великою, мов танк, і все повзла й повзла на нього, а Вадим не міг ступити й кроку, щоб втекти — і раптом щось обпекло шию. Та коли він розплющив очі, йому відразу захотілося сховатися в ямі, котру викопав на узбіччі, — над ним схилився полковник з лозиною в руці. Полковник сміявся:

— Ето ж нада, баєц, да чєво дадумался — снял сапагі да виставіл на дарогє, вмєста сєбя што лі?.

— Вінават, таваріщ палковнік… це ж треба, коли я роззувся? — майне у Вадима.

— Вот ти спал, сержант, а єслі б єхалі нємци?!.

— Сказав би ще монголо-татари, — всміхається про себе Вадим.

— Нє надєйся, што ето тєбє сайдьот с рук…

І як не дивно, Вадимові це зійшло. До вух ротного донесли, що на перехресті спав хтось високий на зріст. Найвищим у роті був Яринич. Ротний не став з’ясовувати, як усе відбувалося насправді. Підійшов до Яринича з дерев’яним «Шмайсером»:

— Рукі па швам! Апозоріл всєх, нє спал, гаварішь, вон морда красная, будта кірпіч, значіт абгарєла на солнцє, кагда дрихнул. Малчать! А то я шчас, калі ласка, скажу по бєларускі пару ласкавих слов, думаєш, нє умєю, вєдь ето всьо равно, што пяний хахол разговаріваєт па рускі.

Та Яринич, несподівано засміявся, чим ще більше розлютив ротного.

— Да! унізіть тєбя трудна, двухмєтрового дурака…» — І після цих слів ротний тріснув Яринича дерев’яним «Шмайсером» по касці, що була на його півкулях… Яринич не став виправдовуватися, бо також спав на регулюванні, боявся, щоб ротний не одягнув боксерських рукавиць.