Продовження "Рота №9"

9

Чомусь в дев’ятій роті офіцери дуже любили влаштовувати бої з уявним ворогом, під час котрих насолоджуватися необмеженою владою над солдатами.

— На нас наступаєт нєвідімий враг! — кричав, мов навіжений, під час однієї з таких «воєн» старлей Бамбук, наче його довбонули дрючком, а за мить заволав ще голосніше. — Гази-и!!!

Ця команда означала хімічну атаку, за кілька хвилин треба було упакувати себе в гумовий комбінезон й одягти противогаз, в яких солдати були схожими на стадо слоників. За кілька годин хімічної атаки, від котрої б уже здох цілий полк, але не дев’ята рота, противогази, здавалося, приросли до облич, і Вадим подумав: «Може  саме тому молодих солдатів в їхньому полку називають слонами, адже противогаз тут був найпопулярнішим інструментом виховання…».

Вадим не раз бачив, як в цих «намордниках» співали стройові пісні салаги, і йому також не раз доводилося співати улюблену стройову пісню Бамбука: «Наші дєди славнииє пабєди, вот кто наші дєди…»

І в такі моменти Вадим з гіркотою жалкував, що слони мудріші за людей, бо не знущаються над своїми. А от люди збиткуються над усіма, й навіть над могутніми вуханями, приручаючи їх до тюремної неволі зоопарків. А в давнину слонів використовували замість танків, як от, непримиренний ворог Риму, полководець Карфагену, Ганібал. Він навіть перевів слонів через засніжені Альпи, щоб завдати римлянам несподіваного удару, та після довготривалого переходу, коли вимерло пів війська, як тільки Ганібал подолав гори, слони простягли ноги… Їм не потрібна була війна, бо ці велети в тваринному світі, наче сповідували принцип: «Не убий». Маючи вагову перевагу над усіма звірами, слони не пожирають живих істот, щоб насититися. Цим гігантам, як не дивно, вистачає рослинної їжі. Однак люди царем звірів визнали не слона, а хижака лева, бо й самим властиві хижацькі інстинкти. На замордованих Ганібалом слонів, наразі були схожі хлопці з дев’ятої роти. І старлей Бамбук від цього просто «тащився», й зробивши коротку паузу, знову присідав навпочіпки, закривав очі, і як на обличчі з’являлася хвиля дикого екстазу, вигукував щодуху: «Гази-и-и!!!…»

Несподівано «на лінії фронту» з’явився лейтенант Жутін, який ступав, мов чапля, та примовляв: «Так страєвім ходіт Наріпов». Підійшовши до розкарячкуватого ротного, Жутін щось йому сказав, і той знявши кашкета, котрого любив одягати козирком на потилицю, на зразок безкозирки, насвистав улюблену мелодію: «Наші жони — пушкі заряжони, вот кто наші жони…». Потім, поправивши портупею, втупився таким колючим поглядом у дуба, мовби перед ним постав гітлерівець. Тоді махнув рукою і скомандував: «А-тбой!.»

Однак відпочинок буде нетривалим. Невдовзі солдати, нав’ючені наплечниками, і вже схожі на верблюдів, йшли лісовими стежками та знемагали від спраги й паркого, мов у лазні, повітря, та фляги були порожніми.

— Ей ви, із солнєчнаво Ташкєнта, пачєму так уміраєтє ат жари, вот што значіт — нєрускіє, — дошкулятиме замполіт Пікінер, дурнувато всміхаючись відстаючому відділенню. — Ета толька нашєму брату всє нєвзгоди па плєчу…

«Па плєчу! Ні, щоб якось підбадьорити, а не принижувати »,— хотів дорікнути йому Задорожний та стримався, бо за такі слова відразу б потрапив на «мушку» самодурства офіцерів.

Несподівано на лісовій дорозі, котрою йшли бійці, постав завал, наче недавно цю ділянку бомбила ворожа авіація, бо дерева, що впали, повністю перекрили хід. Але цій обставині старлей Бамбук дуже зрадів:

— Ану дєсантнікі, дєвятай!.. на штурм прєпятсвія — бєгом! — і ледь не вихопивши свого «нагана», Бамбук, як орангутан, стрибнув на повалені дерева й згодом сидів на одній з гіляк, дивлячись, як рота долає перешкоду, але не всім солдатам вдалося спритно пройти крізь неї. Між гілок зачепились наплечниками Безгрішний і Гогашвілі.

— Качать іх! — вигукнув ротний, п’яніючи від такої потіхи, й солдати почали розгойдувати розлогу крону.

Гілки боляче шмагали сердег, але Безгрішний таки вирветься з цього полону, а Гогашвілі застрягне. Ротний й далі потішатиметься та вигукуватиме: «Качать!!!» І солдати, шаленіючи, розгойдуватимуть крону, що навсібіч лупитиме гілками Гогашвілі, доки він не схопиться за око й несамовито закричить. На щастя, око залишиться цілим.

— А што ви думалі, на войнє будєт лєгчє? На вайнє, как на вайнє, — повчав ротний, мов чекав війни все життя, бо інакше не міг стати героєм, адже любити ближнього набагато важче, ніж ненавидіти. Через що старлей Бамбук не раз, очевидно, після сварок з дружиною, ночував у казармі й влаштовував усім такі чорні дні, котрі не могли наснитися в найстрашнішому сні…

Однак невдовзі війна, котру так довго чекав Бамбук, настане. Вже більше години солдати готувалися до бою. Від нічого робити замполіт Пікінер похвалявся перед Жутіним новим тесаком, показуючи гарно оздоблене руків’я. Несподівано Вадимові подумалося: скільки віків та епох люди витончено оздоблюють знаряддя смерті, золотом та сріблом — шаблі й мечі, котрими здобувалося лицарство в холоднокровних вбивствах і війнах?!. І чим більше крові було на руках лицаря, тим він вважався славнішим. А на меті цих героїв було одне — самозвеличення, тому і коні їхні, що стали бронзовими, й досі топчуться по трупах. Бо на шляху до їхньої слави — ріки пролитої крові. Можливо, й фюрера ніколи не було б, адже його батьки хотіли, щоб він став чиновником, та він спробувавши себе в живописі, не зміг добитися в мистецтві слави. Перша світова війна війна стала початком його кар’єри, хоча дослужився Гітлер лише до єфрейтора, та згодом вічно жива героїка воєн перетворила його на фюрера.

Парадоксально, що людство пережило стільки жахіть війни, проникнувши в космос й приручивши на службу прогресу цифрові технології, й досі не може подолати монстрів мілітаризму, котрих плекає з дитинства, купуючи своїм дітям іграшкову зброю…

І раптом довкілля зірвалося від бомб та снарядів — міжнародні навчання «Щит-84» розпочалися. Від кривавих вибухів чорними фонтанами здиблювалася земля, гарматні жерла випльовували з залізного нутра шматки вогняного сонця, що вбивало все на своєму шляху. І от нарешті — атака… «Танки, пєхота, агонь, артілєрія»… й агонія вмираючої трави, що намотувалася на танкові гусениці й виповнювала повітря духом страшного  сінокосу.

Солдати наступають «цепью», і хоч їхніми противниками була фанерна рать мішеней, що підіймались в окопах ледь не в людський зріст, все одно якийсь страх пронизував тіло, адже патрони були бойовими, й хтось ненароком міг пальнути в спину, бо ланцюг наступаючих сильно розтягнувся. І от залунало: «Ур-ра!.» — й постала зелена лава «ворогів»… На мить Вадимові здалося, що мішені ожили й пішли в рукопашну, він навіть побачив перекошене люттю лице ворога й зблиск багнета, націлений в серце, і треба було бити першим, та не здіймалася рука…

«Задорожний! што  стал, как абалдуй», — почув у наступну мить голос ротного, і видиво ворога щезло, лише мішені незворушно підставляли фанерні груди на розтерзання куль.

— Харашо стрєляєт пєхота, только щепкі лєтят, — сказав бровастий генерал. У генерала струменіли цівками крові червоні лампаси — чим більше солдатів може послати на смерть офіцер, тим « ширє лямпаси» якось сказав рядовий Турсунов.

І от закінчився ще один навчальний бій, і добре, що після нього всі залишилися переможцями, а переможеними були тільки мішені. Ротний навіть хвалив своїх бійців, які ділилися водою з фляг, а хтось окрайцем хліба, котрий чеченською називали «бепіком», а узбецькою — «нан».

А біля САУ, самохідних гармат, що стояли неподалік задерши в небо свої жерла, хтось смажив на вогні хліб, і цей запах ріднив солдатські серця духом радісних відчуттів життя, коли люди ще не знали війн. Вадим вкотре подумав: «Як мало людині треба для щастя. Але чому біля цих смертоносних чудовиськ, гармат на гусеничному ходу, на котрі витрачено цілу купу грошей, доводиться крадькома смажити хліб, хіба людині потрібно воювати за своє щастя один з одним? І не міг тоді здогадуватися Вадим, що після розвалу Союзу ці солдати, які брали участь в навчальному бою «Щит-84», стануть колись ворогами, особливо, з так з так званим, старшим братом.

І що спонукає «старших братів» до спалаху такої агресії і? А, власне, чого доброго могли навчити в дев’ятій роті батьків, тих, хто зараз воює, а ще давніше, їх предків, сто й п`ятсот років потому, адже «старші брати» все життя займалися завоюваннями.

10

Немає милішого для солдата слова, як«дємбєль!, чи «дембіл», як його ще вимовляли «чорнобривці»… Вадим же застав цю радісну мить у шпиталі, куди потрапив невдозі після навчань — далася взнаки рана від осколка гранати, що спочатку присохла, а тоді почала ятритися на нозі, котру ротний радив припалити гарячою головешкою з багаття. Але Вадим не погодився на цю інквізиторську хірургію, й терпів доки міг. Однак Вадим навіть був радий, що доля пов`язала його з цим шпиталем, що знаходився в монастирі міста Яромєж. Адже про нього він знав з історії, яка оповідала про найромантичніше й трагічне кохання всіх часів до найчарівнішої жінки Європи, Єлизавети Гальшки Острозької. Адже ми знаємо небагато прикладів, коли б князь, як от Дмитро Сангушко, усі свої привілеї кинув під ноги коханій, з якою втік до Чехії. Й оскільки був проголошений польським «крулем» злочинцем, то незадовго його по звірячому закатували в місті Яромєж. Вадим жалкував: «Ех, якби зумів прорватися крізь товщу віків до цього міста зі своїм «калашем», тоді б визволив князя від від розправи озвірилих ляхів, й можливо б тоді не відбулася страта Северина Наливайка… Багато дослідників вважають, що він був сином Сангушка від Єлизавети Гальшки Острозької.

Згадуючи цю історію, й не раз оглядаючи з вікон шпиталю чепурненьке місто Яромєж, яке вкривала першою позолотою осінь, Вадим жалкував, що не може пройтися його вулицями та піти до могили, де похований князь. Але він дав собі слово повернутися до цього міста й цієї історії, як скине солдатську шинель...

У наступну мить Задорожний з посмішкою згадував, як вони підмітали всю дорогу, коли останній раз їхали з полігона, причепивши до машин віники. Це була давня традиція бійців ЦГВ (Центральна група військ), котра дуже не подобалася старлею Бамбуку. Тож як тільки приїхали в полк, ротний наказав зняти ці віники, й оскільки ніхто не зізнавався чия це була ідея, підійшов з цими березовими драпаками до рядового Яринича, який був найвищим у роті, через що коротконогий Бамбук сприймав його за громовідвід, тож і на цей раз зігнав свою злість на ньому, попаривши тими віниками Яринича по вухах.

Також Вадимові згадувався дембельський цвинтар з прибитими на деревах хрестами зі своєрідними некрологами, на котрих солдати писали власні імена, сповіщаючи в якому полку та коли «похоронили» два роки свого життя. Інколи на цих хрестах були прибиті чиїсь чоботи або ж хімзахисний комбез. Вадим не став вішати на цьому моторошному цвинтарі на деревах свого хреста, думаючи, якби можна було — він би повісив свого автомата, щоб він задерев’янів назавжди. А ще з сумом міркував: «Чому держава саме у вісімнадцятирічному віці забирає до війська вчорашніх школярів. Мабуть, з них найлегше виховувати покірну владі біомасу, яка зазнавши принижень від батьків-командирів, на «гражданці» тільки й думатиме, аби ця влада знову не взула її в кирзяки».

Бо й навіть процес демобілізації в полку, де служив Вадим, не те що не пах урочистістю, а нагадував своєрідну трагікомедію. Де в головній ролі був майор Юданов, схожий на справжнього штабного щура, а точніше бобра, бо два великі передні зуби постійно були над верхньою губою, ніби він намагався ними когось гризнути зненацька. Тож бувало, коли до начштабу Юданова приходили з військовими квитками сержанти, щоб проштампувати дембелів, фейс його бронзовів, як на пам’ятнику Невідомому солдату, тоді він чавунним голосом питав:

— Чьо нада?

— Да вот білєти праштампавать.

— Ну, давай, шчас, только найду капито (печатку). Ну, гдє ставіть? Сдєсь, гаварішь?

І майор поставивши печатки в військових квитках, починав штампувати самого сержанта — в лоб чи спину, куди попаде…

— Ну вот, теперь ти настаящій дембєль, дажє без ваєєнаго білєта відна.

Дух казарми ще довго переслідуватиме Вадима, навіть на самих мирних роботах йому доведеться мати справу з людьми, контужених армією, причому нерідко вони займатимуть начальницькі посади в офісах компаній та установ, бо народжені повзати пролізуть усюди, а, тим паче, коли вони вміють повзати по-пластунськи…

Усе життя після дембелю Вадима переслідуватиме страшний сон, наче його знову забрали служити в дев`яту роту, і він не раз пригадуватиме своїх однокашників, думаючи, де вони зараз. Дивна людська пам’ять, навіть через тридцять років, коли вже не згадувалися імена всіх бійців дев`ятої роти, обличчя зовсім не стерлися з пам’яті. І нерідко уві сні Вадимове відділення стояло таким же молодим в строю, як тоді у 1984 році, але він уже не вів солдатів стріляти, а в ботанічний сад у Києві, котрий так любив, як цвів бузок.

— Ти чого, синок? — якось схвильовано спитала мама, коли побачила на щоці Вадима непрохану сльозу, коли він знову повертався з дев’ятої роти у сні.

1984-2014рр.