НОВЕЛИ

ТИХЕ ПОЛЮВАННЯ

Уже півгодини минуло, як Валерій з кумом вирвалися на волю, і навіть задоволено наспівували: "Їха-ли ко-за-ки...", і хоч і не з Дону, як в пісні, і не додому, а навпаки — з міста. Їхали вони, як справжні патріоти — на "Запорожці", ото вже, дійсно, транспорт не розкіш. Але, хто винний, що в нас можуть сконструювати супер-ракету, а от нормальне авто — ні, хоча при зарплатні, яку отримували хлопці, на ліпшу машину їм не розраховувати... Вони й так були щасливі, що їдуть не возом. Микола час— від— часу захоплено вигукує:

— Куме, дивись, знову ліс!

— Я ж не чукча, що ти зарядив: ліс та ліс!..

У кума було особливе ставлення до природи: -"Люблю життя, як гарну жінку та природу-матінку — найдужче",— не раз казав він, привселюдно демонструючи свою любов на балконі, посадивши на ньому вербу, яка виросла нівроку. А бувало приносив у квартиру свіжо зрізані пні, які через тиждень-другий пускали живі пагони..."Мічурін!? Ні, це не про мене,— відказував він здивованим гостям, — це доказ торжества духу життя, яке я розбудив своїми віршами!" Та облишмо цю тему, бо Микола за кермом...

— Краще розкажи, що було далі,— каже Валерій, відкинувшись на спинку сидіння,-невже всього за п'ять гривень!..

— А щоб я ніколи не їздив на "Мерседесі", коли брешу! А яка гарна!... ботфорти… ніжки!

— А шо тобі спадобалось більше — чоботи чи ніжки?..

-Тю, ще питаєш ... слухай, як причепилась, ледь не плакала: "Мнє дєвятнадцать лєт, я так тєбя хочу..."

— І ти відмовив?

— О, ледь стримався... Але, як подумав, скільки за п'ять гривень придбаю болячок?!.

— А шо вона?..

— Ледь не покусала, а як доїхали до Києва, так хряснула дверцятами — тиждень ремонтував. От куме, скажи, до чого світ котиться. О, диви! Знову ліс!..

— А шоб те скєс, як казала моя бабця... Давай, спиняйся, та пошукаємо грибів, а може, й зустрінемо ще якусь кралю в ботфортах...

Незадовго "Запорожець" зупинився на узбіччі — білий, мов "привідєніє", а хлопці, подалися, до лісу, який аж пульсував п`янкими чарами Бабиного літа, що гуляло своє весілля, ладнаючи срібні струни на гіллі, зачепивши одну з них навіть за Миколин ніс, здавалося, ще мить, і на ній неодмінно заграє великий джміль, що кру-жж-ляв в нього над головою.

Однак, ліс не поспішав видавати своїх таємниць, все підкидав мухомори. Микола, наче самурай, стинав їхні червоні кашкети. Після десятихвилинного блукання узліссям хлопці знайшли всього жменю опеньків та кілька сироїжок, Микола заспокоїв Валерія, мовляв, це тільки початок. Тоді Валерій демонстративно взяв за білий капелюшок сироїжку, намагаючись її з`їсти сирою, та Микола відмовляв, і раптом, зірвавши з опенька "тюбітєйку", тицьнув йому під ніс:

— На, понюхай... Який аромат, мов заснули тумани з оберемками прілого листя. Який магічний запах в цих грибах.

— О, давай складемо опенькам оду …

— Може, колоду,— посміхається Микола.

—  Та Валерія вже понесло:

—  Даремно кажете на нас опеньки, насправді мудрі ми, хоч обіймаємось із пнями...-Давай,  далі,— і Микола з піднесенням продовжує :

— Живемо ми в гармонії з природою віками, не ворогуємо ні з ким — ні з мухоморами, ні з маслюками... тоді імпровізує Валерій:

— Ніколи не голодні ми, як люди і вовки, нас матінка земля годує, такі вже ми, хоч нас ви смажитимете на вогні...

— Ми знову здіймемось на пні, бо невмирущі наші дні...

— Слухай, геніально,— каже Микола. На цьому можна поставити крапку. Поїхали...

І "Запорожець" знову пошкріб лисими шинами по житомирському шосе. Біля Користишева Микола несподівано зупинить свого "зіпера" й мовчки побіжить до узлісся.". Х-хе, мабуть, припекло", — посміхнеться Валерій, та він помилився, бо з хащів до нього долетить:

— Куме, греби сюди, тут таке побачиш!..

Незабаром Валерій стояв біля Миколи, і знизуючи плечима запитував:

— Тю, я думав ти знову зустрів фею, а ти показуєш камені.

—  Е, це непрості каменюки, вони ростуть із землі.

—  Ти шо, хворий, це ж не дерева.

— Я серйозно, ось біля цього дерева кілька років тому ставив мітку, тобто врівень з каменем встромляв палицю — і він підріс!..

— І Микола почав плескати сіру каменюку, що була схожою на ведмедя. Валерій подивився довкруж — поміж деревами було багато каменів, що нагадували собою тіні небачених звірів, "а що, як це їхні скам`янілі душі?",— поділився він своєю фантазією з Миколою, згадавши, що його мама теж колись казала, що польові камені ростуть, і навіть показувала один з них, яким пригнічувала в діжці капусту.

Під обід хлопці прибудуть у рідне село кума, що звалося Малими Мошківцями.

Села завжди дивували Валерія своїм колоритом. Уже в самих назвах можна знайти щось характерне не лише для людей, які в них жили, а також певні особливості даної місцевості. Це не міста на прив'язі комунікацій і трамвайних колій, з будовами під лінійку, названі на догоду людській гордині.

А от Мошківці увіковічнило в своїй назві малесеньку мошку!.. Крихітку життя, хоч і кусючу. Яке б місто на таке зважилося?

Отже, хлопці в'їхали до села, яке, наче молодиця, заглядало в люстерка ставочків і копанок. Причому, водойми в селі зустрічались у найнесподіваних місцях: то на городі, чи біля дороги — схожі на блюдця, або невеликі озерця.

— Куме, от у нас назбираємо грибів,— каже Микола,— ліс же прямо за городом. В минулому році моя Валька пішла до криниці по воду, а принесла, знаєш, шо? Кошик грибів. Прямо в садку, на стежці, назбирала! А який у нас старовинний палац! Не палац, а замок..

— Замок у селі?

—  Еге ж …

Сільский замок зацікавив Валерія, важко таке уявити в селі, інше діло розвалену колгоспну контору чи розгепаний корівник.

— Миколо, а чи немає в вашому замкові привидів, злих духів, вурдалак, перевертнів?

-Х-хе є, особливо, багато перевертнів, їх то скрізь вистачає, а про інших чудовиськ не знаю, це буде залежати від того, скільки ми вип`ємо …

Нарешті, куми — під воротами родинного гнізда Миколи. Це ж треба, мати, мов знала, коли з'явиться син, уже чекала на подвір'ї. Валерій помічає, що як на 79-літній вік, у Зінаїди Василівни кмітливі рухи та ясний розум.

— Ви знаєте, не мала б скарг на здоров'я, якби не очі. На одне зовсім не бачу, і вже лікував мене Микола в Києві, а все одно не добачаю. То все ті зошити...

Зінаїда Василівна вчителювала в селі Червоному і багато років носила тяжкий директорський портфель. До речі, Червоне знаходилось від її села, не повірите, на відстані десь п'ятисот метрів. Це в степових зонах, села одне від одного на п'ятикілометрових а то й більше відстанях. А ще Червоне єднало людей з Мошківець Великих і Малих під дахом однієї сільради, школи, магазинів, ринку. Що цікаво, Великі Мошківці, знаходячись по сусідству з Малими, було меншим за кількістю населення. Парадокс?.. А, може, в ньому було більше мошкари?

Хата, у якій виростав Микола з сестрою, була велика й вікнаста, на п'ять кімнат.

— Живу одна, як в хоромах, діти пороз'їжджались,— каже, посміхаючись Зінаїда Василівна. Не любить молодьож села. Живуть по цих городах, тісняться в кімнатах, наче шпаківнях. Правда, в селі роботи!.. ніколи сісти. Он, за городом ліс, а я вже три роки не була в ньому, все ніколи за тими клопотами.

І Валерій згадав свою маму, яка теж бідкалася, що давно не була в лісі, Валерій з сумом подумав, що на працелюбності матерів і тримається Україна й пісенна її душа.

Після обіду хлопці трудилися на городі, крутили чуби бурякам і голови капусті. Потім, озброївшись ножами, вирушили до лісу. Вже сонце палало над верхівками дерев, мов оберемок соломи, приємно під ногами шаруділо опале листя, від цього шелесту оживав ліс, й золотими зірками падали листки. Як тут легко дихалося, як радісно було на душі, наче в дитинстві, коли ти босоніж біг на річку.

— Чуєш, куме, у нас в лісі є чудове озеро..

— Може, омут…

— Омут, омут… посміхається загадково Микола,— Розкажу тобі чудасію. Наша сусідка Райка, трошки того, прибецана... Їй вже — за п'ятдесят, а все хоче бути молодою. Десь вичитала про водолікування й почала, ти тільки прикинь! Голяка бігати до лісового озера. Цирк! Кілька разів її голодупою бачив дід Мусій, і не вірячи своїм очам, якось сказав: "мабуть, буду вмирати, вже два рази бачив голу бабу на городі, мабуть, то смерть до мене крадеться". Коли дідові сказали, що то сусідка Райка — довго не вірив... О, слухай ми ж не ходили до нашого фамільного дуба. Він на межі городу, бачиш?

— Ага, он той, височезний… і скільки ж йому років?

— Більше трьохсот...

— Й відкіля  ти знаєш?

— Ну, батько вичислив...

— І хто стояв під цим дубом, може, Богдан Хмельницький, адже в Україні — всі дуби знамениті…

— Ну да!— А під ци дубом дзюрили великі письменники, коли гостювали в мене… га-га-га…

Вже з пів години хлопці шукали грибів, та вони від них, мов повтікали, перехвалився Микола... Однак це не засмучувало — прогулянка осіннім лісом була чудовою. І от хлопці дійшли до озера, що було схожим на ставок, тепер Валерій зрозумів — кум великий патріот свого краю, раз так так все перебільшує. У воді тихо погойдувалося кілька кучерявих хмарок, які, здавалося, хотіла причесати молода верба; нахиляючись віттям, вона скидала на плесо золоті гребінці листочків. Хлопці вийшли на луг, незважаючи, що у верхів`ях дерев палала багряно— золота пожежа, луг був зеленим і багатим на різнотрав'я, яким смакував чорний, аж вороний кінь. Кінь пасся біля самотнього стовпа, на якому не було навіть дроту, лише білі керамічні "люльки", наче стискували від злості кулаки, сердячись на те, що стовп став безробітним. З цього приводу Валерій зімпровізував:

— Стовп без проводів, кінь без поводів, дріт на брухт здали й давно пропили...

Майже з порожніми руками хлопці поверталися з лісу, але на стежці , яка вела додому, Микола несподівано побіг до фамільного дуба, і раптом став, як вкопаний, потім присів і почав рачкувати, наче загубив щось у траві.

— Давай, бігом сюди, тут нас чекають такі оп`ятушки. Ти тільки глянь, яка краса, вони, мовби танцюють, ах, які ніжки! які спіднички!.. так в нашому селі кажуть на ось ці мохнаті кільця, що біля шапочок!..

— Куме, який ти стурбований, навіть гриби збуджують тебе, мов жінки.

— Е, друже, це ж при-рода!...

І він так захоплено вимовив "при-рода", що Валерій подумав, мабуть, Микола таки народився в капусті, але він несподівано питає:

— А ти знаєш, як в нас називають процес збирання грибів?..

—  Ну, якщо процес ловіння риби — це рибалка , то збирання грибів — грибалка?..

— Сам грибак! Тихе полювання-ось як!..

— А, ну да, адже збирати гриби теж ідуть зі зброєю

— Е, це зараз беруть до лісу ножі, а колись їх було стільки, що мій дід ходив із косою…

Раптом Микола обіймає царя лісу, вигукуючи:

— Яка чудова енергетика, давай і ти наповнюй чакру й загадуй бажання, воно неодмінно збудеться.

Валерій теж обійняв дуба, що шумів на вітрі, наче приймав трансляцію небесної симфонії, на мить відчувши, що відтепер і він сумуватиме за цим дубом і лісовими стежками.

Залишили опеньки мамі, та посміявшись з того, де їх знайшли, хлопці вирушили на "Запорожці" в сусіднє село.

Червоне з давніх-давен славилося своє цукроварнею, схожою на пароплава з високими трубами, пришвартованого на узбережжі водойми, над якою клубочились згустками туманів випари з цехів.

— Куме, на цьому озері вода завжди тепла, навіть лебеді зимують! Торік було десь з десяток.

— Може, озеро ще й солодке...

— Ще скажеш і сорокаградусне!.. на його березі — спиртзавод. Гарний спиртяга, не гірше медичного, ввечері сьорбнемо...

Неподалік і буде знаходитись старовинний палац відомого цукрозаводчика й мецената Терещенка, начеб у палаці було аж триста кімнат, як запевняв Микола.

Щоправда, про колишню велич маєтку свідчив хіба що парк, який тихо бринів взолоченим листям, а палац виглядав сірим, наче хмара, хоча його облущені вежі нагадували про колишні золоті часи, він навіть дещо був схожим на обриси знаменитого Воронцовського палацу в Алупці. Однак, від цих старих стін не віяло таємницями, й можливо тому, що майже скрізь були вирвані вікна й двері, а в деяких місцях навіть дошки підлоги.

У своєму блокноті про палац Валерій написав: "...Крізь порожні дверні пройоми й вікна гуляють протяги історії в знаменитому терещінковському палаці. Згадується біблейська притча про те, що не шукайте скарбів на землі. У могилу ще ніхто не забрав своїх набутків. Що може претендувати на вічність? Тільки душа... " Коли виходили з палацу, Микола скаже:

— Хто зараз у селі таке збудує, га?..

— "Храми й палаци будувать, любить царя свого п`яного",— згадуєш Шевченка? Це вже було... А зараз... візьми хоча б ювілейні київські будови до 10-річчя Незалежності, або палаци чиновників, і це при тому, що в них начеб маленькі зарплати.

— Да, нові пани шикують, а люди голодують. А ну їх — в болото, поїхали вечеряти…

— Вечеря видалась на славу: картопелька під смажені опеньки, сальце й вітамін "Це" (квашена капуста), андрушівське пиво й спирт-ректифікат, та ще місцева заводська горілка "Петля Нестерова".

— Миколо, а чому така дивна назва оковитої, чи не петлятиму, я потім, як Нестеров?..

— Ну, може й петлятимеш, а взагалі над нашим селом він літав, от увіковичили на пляшці…

— Так шо, куме, давай тепер за льотчиків, й шоб наші вірші літали як птиці.

— За орлів!..

І орли ще довго літатимуть над столом, подзенькуючи чарками, й обмінюючись новими поезіями. І тільки десь близько першої години ночі підуть спати. Валерієві буде запропоновано місце на диванчику біля "меморіальної" стінки .

— Знаєш, скільки класиків нашої літератури тут спало — Медвідь, Пашковський! — захоплено вигукне Микола.

І Валерій, дійсно, побачить геніальні сновидіння: біля хати шуміла висока смерека, а Микола до неї прив`язував човна, повного грибами. І як це він у лісі плавав на човні, дивуватиметься Валерій, ніжачись в теплій воді ставка, на березі якого він дивився балет"Лебедине озеро", яке це було блаженство, коли одна з балерин почне запрошувати його до танцю, ще мить — і він обійняв би її за талію. Але раптом сновидіння урветься. Мабуть, дасться взнаки оковита "Петля Нестерова", і Валерій вибіжить з хати на босу ногу.

А вранці, в його голові, закує зозуля з настінного годинника й битиме по скронях важкою гирькою похмілля. "Вєсєліє Русі, чтоб піті, бєз етого нє можєм житі", — здається, так казав князь Володимир, і Валерій картатиме себе, що знову піддався на спокусу "зеленого змія".

Після сніданку хлопці вирушать на ринок до Червоного, ще й по дорозі підвезуть сусідку, Валерій в неї запитає:

— А чого в селі не видно гусей і качок? Водойм багато, це ж для них роздолля?..

— Та!.. гіндеків тримати вигідніше. Знаєте, скільки з них м'яса? В мене був гіндек до 19 кілів. О, дивіться, ген сидить на воротах, який хорошун!..

Дійсно, на воротах велично, наче орел, сидів білий індик.

— Ніколи в житті таких не бачив! Ще й білий! А чого він видряпався на ворота?

— За сторожа... — сміється сусідка

— Так він і по лобі може клюнути.

— Піди спробуй! — шкіриться кум.

На ринку Валерія здивувала величезна кількість коней, запряжених у підводи, яких нарахував більше трьох десятків. А по дорозі їхатиме ще кілька возів.

— Миколо, таку кількість коней я бачив лише в кіно. Але, дивись — їдуть дядьки понуро, ніякої тобі махновської романтики чи козацького погляду...

— Чого їм веселитись, бач, зарплату везуть у мішках.

— У чому?

— В мішках…

— Ти шо?..

— Мішки з цукром — їхня зарплата, як за феодалізму. Отака романтика...— перегодом Микола замислено каже,— добре хоч коней дозволили тримати — все ж легше. А то раніше й коней мали за націоналістів.