Валентин СОБЧУК

ПОМІЧНИК КНОПКОДАВА

Сім чи вісім років не бачив Сковородька, відтоді як він пішов з журналу "Навігатор", в якому я публікував статті про "житіє" премудрих піскарів. І раптом, в парламентському фойє засвітилася знайома лисина, ще мить і лукава усмішка до кутніх зубів сяє на обличчі Володьки. Обіймаємося й чоломкаємось, як круті; він коле мене в щоку цапиною борідкою, поплескуючи по плечі долонею, мов веслом. Міцний вовкулака...

— Володька, скільки літ, скільки зим...ти зовсім не змінивсь, старина.

— І не тільки тілесно... в душі теж без "ізмєн"...

— І жінки так само люблять?

— Ше й як! Але хіба їх можна задовольнити? От вчора, ночував в однієї феї, старався, як Камасутра, а зранку навіть кавою не почастувала. Знаєш:, шо: не долюбиш — погано, перестараєшся — теж...

— Звісно, золота середина потрібна скрізь.

— Нє, жінці вгодити неможливо, як там сказав Арістотель, "жєнщіна, ето іспорчєнний мужчіна..."

— Ну, ти загнув...

— Правда, правда, підростеш, поймеш. Вони зараз шукають не кохання, а спонсорів, точніше, вони хочуть і того, й іншого. Період журналу "Радянська жінка" минув, а який був час. Ти береш пляшку, а вона тебе жде з чимось смачненьким, душевні були стосунки...

— Володь, недаремно кажуть, що безплатне кохання придумали кацапи...

— Е, шо ти тямиш!.. Хіба гроші сумісні зі справжніми почуттями. В Америці, друже, в ресторані або "кахфе", як сказав би спікерп Іван-джан, кожен платить сам за себе. Тут причини глибші. Де зараз жінка може нормально заробити? Хіба на панелі. І хоч кажуть, що політика в нас, як повія, але, бачиш, серед депутатів, як не члєни партій, так скоробагатьки, ну трапляються серед нардепів жінки, але Вітренко в розрахунок не берем...

— Слухай, а шо ти тут робиш?

— Бач, підпираю колону.

— Та я серйозно.

— Відразу видно, шо ти у парламенті вперше. А я вже тут пережив не одного спікера...

— Так ти, значить, парламентський кореспондент...

— Не хватало...

І Сковородько підвів мене до книжкової полиці в фойє.

— Бачиш, он моя лежить...

— Хто?

— Фу, який ти вульгарний! Книжка!

— Нова? А ні... У тебе шо, творчий застій?

— Ти наче з дуба рухнув, хіба не знаєш про нашу книговидавничу кризу, ці бісові алігатори, чи, як кажуть львів`яни, лігархи бояться поезії, наче вогню, щоб не дай Боже, новий Шевченко не народився, або Махно, кстаті, Нестор Іванович теж був поетом…пішли прогуляємось. І ми почали підійматися мармуровими східцями, встеленими зеленим килимом на другий поверх, і Сковородько мало не кожному зустрічному депутату, на знак вітання, кивав головою.

— Невже ти їх усіх знаєш?

— Звичайно, ні. Я їх так озадачіваю, хай хоч трохи пошамрають мізками — шо за кєнт з ними здоровається.

Перед парламентським залом у фойє, який звуть кулуарами — броунівський рух депутатів, журналістів, помічників депутатів, просто пройдисвітів і довгоногих повій. Оголошено перерву.

— Бачиш, скільки камер, цих однооких циклопів телепростору, що ковтають у себе всіляку бєлєберду,— скрушно каже Володька,— яку потім присмажують на телестудіях і кидають нам, як наживку, а ми ковтаємо її та віримо, що коли їх оберуть знову, то нарешті полльється манна небесна — і чіпляють вони нам макарони на вуха від виборів до виборів... Ой!.. ти бачив, як он це чудовисько ледь не не стало своїм копитом на мою ногу. Здається, цей гібрид, тю, нардеп — колишній директор племзаводу, чи шахти. Інтєрєсно, як він у парламентське крісло влазить? Знаєш, тут в кулуарах буває, як в тісному автобусі, можна зустріти й зятя Кучми й прочіх скоробагатьків!.. Усі вони тусуються тут, перетворивши парламент на біржу.

— О, слухай, ти ше не бував у "бухвєті", х-ххе , а це ж найкраще місце...

У буфеті теж було людно.

— Це ж треба, як зголодніли,— бубнить Володька, ось так і в пеклі стоятимуть в черзі, незважаючи на гаманці.

— І за чим вони там стоятимуть?

— За гарячою смолою...

— Володь, це хто на цьому світі полюбляв оковиту, на тому питиме смолу?..

— Е, дивлячись, хто за чиї гроші пив, якщо за нечесно нажиті, то да.

Бач, он друг Павла, Мєгафонов, стоїть, а он дон Педро і прочіє преступнікі й чрєвоугоднікі. Все ж приємно бачити їх в черзі. Он Біляшов переминається, мабуть, пиріжків хоче. Слухай двійочником був, а став бізнесменом і купив мандат.

— Зараз час двійочників і торговців-азіятів...— кажу.

— Але ж, старий, скільки серед нас цих азіятів по духу й діяннях, да!.. орда пройшлася Україною… от і чингісханять вони й досі та деруть хабарі, мабуть, й саме слово хабар пішло від ординців …

Нарешті, ми почали замовляти страви.

— Ти шо, став вегетароіанцем,-дивується Володька з того, що я взяв так багато салатів.

— Та ні,— кажу,— просто вони тут дешеві, приємно, шо хоч в буфеті законотворців не деруть три шкури.

— А все через те, що нема контролю на цих ненаситних глитаїв, а чому? Бо риба гниє з голови...

Після чарки Володьку понесло на лірику. Він пригадав свій роман у відрядженні з синьоокою Шурою, як вона носила йому в ліжко гарячі бутерброди, а ще зачитав рядки, як він впевнений, безсмертної поеми про безкорисливу Шуру: "Я готовий стояти під твоїм вікном, як солдат-гомік перед Мавзолеєм..."

— Володь, ти що, на сюрреалізм перейшов?

— Сам такий!..

Перед тим, як піти в ложу преси слухати сесійне засідання, ще раз запитав Сковородька, де він працює? На що він з усмішкою відповів:

— Я ж тобі казав підпираю в парламенті колони демократії, а якщо чесно, набридло работать, подався в політику, поки що дійшов до помічника кнопкодава...

— Кнопкодава?..

— Ти шо, не знаєш, як називають нардепів, і до речі, нє зря. От мій кнопкодав, з`являється тут раз на тиждень, коли треба голосувати, посидить пару годин, потисне на кнопку — на "за" і "проти", "утримався" , пошепчеться в кулуарах, і знову поїхав на своїй дорогій чортопхайці займатися бізнесом — все, більш ні слова!.. ти ж знаєш, язик — мій враг…

2002 р.

БІЛІ КОНІ ВИХОДЯТЬ З ВОДИ

З жалібним скрипом зачинилися двері вагона. Ох, ці пристоличні електрички, скільки душ вони стискають у переповнених тамбурах, от де б закликати:"Пролетарі всіх кран — єднайтесь!" Але задушливий вагон позаду, полегшено зітхаю, мов скинув зі спини Карла Маркса. Прямую на станцію, на якій кипить вулична торгівля. А неподалік, це ж треба, на якійсь, схожій на будку споруді— недаремно хтось сказав, що наші бутіки пішли від будок — вивіска "Європа". Цікаво, і що ж там в цій "Європі"? Зазираю всередину — тю!... звичайний генделик, де лише наливають, а занюхують рукавом.

Йду далі, в самий епіцентр привокзального ринку, де торгують навіть на асфальті, і це на такій землі, де встроми дишло — виросте віз, людям вигідніше продавати ось ці банани, ніж працювати на землі чи заводі? "Невже в нас більш ніколи не повернуть престиж робочих рук?"— подумки запитую себе, мандруючи між торговими рядами в пошуках гостинця знайомому, та чи потраплю до нього, бо й тільки знаю, що садиба — в дачному районі, а хата з білої цегли й двоповерхова. О, ще ж треба купити пляхан, здається, він любить вино. Заходжу в один-другий магазин, нарешті, бачу пристойне винце "Магарач", воно мені подобається ще й тому, бо звучить, як могорич.

Було спекотно, під обідню пору. Сонце стояло над шеренгою тополь, що відкидали густі тіні, йду, притримуючись їх, мов прохолодного берега річки. Але десь через півгодини, на пригірку, сільська вуличка уривається, переді мною левада, посередині зблискує дзеркалом ставочок, зеленими шаблями тремтить на вітрі очерет, а неподалік, на прив'язі, наче собака, нипає гнідий кінь. Далі мені, здається, ліворуч. Таки вгадав, бо за полем, що пінилося білим цвітом гречки, яка наче котила сніжну хвилю аж до лісосмуги, завиднілися дачні будинки, що замахнулись на дерева рогачами телеантен. Подумалося: нібито країна бореться з бідністю, але господарі цих велетенських недолугих монстрів, архітектура котрих є втіленням амбіцій часу, помножена на примхи дружин, тещ, на бажання виділитись перед сусідом, бідність, мабуть, побороли. Очі сліплять сонячні відблиски з віконних шибок, спалахуючи в деяких місцях, наче гіперболоїди інженера Гаріна.

Казав, що сьома садиба біля лісосмуги, але ж з якого боку? Нічого, якось знайду, а що, коли його не буде вдома, а до станції не близький світ.

— А ви часом не знаєте, де тут є такий цегляний білий двоповерховий будиночок з дерев`яною лазнею на подвір`ї?.

— Як ви кажете, з дерев'яним перелазом?

— Хх-е, не перелазом, а лазнею, тобто банею.

— А, баня…— каже дядько, смикаючи корову за мотузку,— куди пішла, шельма. Так це тут, недалечко, тільки он з того боку, правда, доведеться йти городом...

— Дуже дякую...

Що ж, зайду з тилу, наскочу зненацька, перевірю, який він хоробрий цей полковник у відставці, цей дивний чолов'яга, який малює картини та веде політичну сторінку в одному столичному журналі. Власне, у редакції з ним і познайомився. Потім був на його виставці і дивувався, як колишній військовий льотчик, який воював в Афгані, зберіг такий ліризм, про який свідчили його пейзажні полотна. Ага, ось і він, здається, пасеться в малині, от ведмідь, обережно підкрадаюсь ззаду і вигукую, щодуху :

— Хенде-хох!..

На землю падає відро, а з кущів постає жінка з трохи наляканими, та більше здивованими очима:

— Вам каво?

От телепень, мабуть, помилися!..

— А тут живе Юрія Васильович?— питаю і вже чую бадьоре:

— Да, здєся!.. — захаді, я уже хатєл кулемет викопувати, як почув твоє "хенде-хох"...

Змішана говірка Юрій Васильовича свідчить про його походження — за національністю він себе вважає донським козаком, добре, що не махновцем, а то б ще вперіщив нагайкою. Тим часом, полковник неквапно йде назустріч: середнього росту, міцної статури, русявий чуб спадає на чоло, ще й синьоокий, ну, справжній полковник..

— Прівєт, дарагой, як доїхав?

— Нормально...

Ми йдемо до обійстя. За кілька кроків показався величезний триповерховий котедж, що височів, наче млин.

— Ого! Ваш?

— Нє, не мій, якогось бізнесюка...

Але будинок Юрія Васильовича теж був нівроку. Хоч і невеликий, зате чепурненький, із хвацько заломленим, як офіцерський кашкет, дахом. Ще затишніше було всередині, де совиними очима лупали сучки на дерев'яних стінах коридору, і, наче намазані медом, виблискували лаковані дошки підлоги; вражали витонченістю й ажурністю дерев'яні бильця сходів на горішній поверх, отвір якого був схожим на беззубий рот, бо там ще бракувало верхніх щаблів.

— Невже, все робили власноруч?

— Всьо дєлал сам, ти же знаєш, што казак должєн пастроіть дом...

— Ага, і ще посадити сусіда, або печінку...

— Е, це не про мене. Ідьом, пакажу свайо новоє увлєчніє…

Виходимо на двір, Юрій Васильович каже, що "не калічить на подвір'ї дикоростучих рослин", мовляв, так краще відчувається природа, особливо, босоніж, а деякі з цих бур`янів надихають його на малюнки, мовляв, недавно живописав будяка, що нагадав йому колючу зірку степу.

Груди заповнює терпка хвиля розігрітої на сонці хвої, пряна свіжість молодого сіна. "Му-му!",— озивається неподалік корова, й наче пробуджує свіжий вітерець, що затріпотів у яблуневому листі, й пробігши по кукурудзі, залетів у лісосмугу, стрімко обійнявши сосни за високий стан, які захиталися, мов у танці.

— Красіво сдесь, правда?..

— Ага, — відповідаю, — хоча думаю, є набагато кращі місця, скажімо, десь біля води, на узліссі.

Тим часом, Юрій Васильович підводить мене до об`єкту свого захоплення, і все обличчя так і світиться посмішкою.

— Огірки!!!

— Да, но ти пасматрі — войско, а нє агурци!..прямо как на парадє...

— На парадє? А!— тільки й кажу, побачивши перед собою на двометрових тичках огіркове галуззя, що витягнулось, мов по команді струнко, світячи жовтими зірочками цвіту. В іншому місці огірки лізли зеленими ніндзями на дерева, а кілька рядків по-пластунські повзли до кукурудзи, маскуючись під листям, оповивали довгими гусарськими вусами стебла, чіплялись за тин, наче атакували навколишній простір з повітря й землі.

— У мене тут много сартов…

І далі Юрій Васильович розповідає, що огірки індійського походження, що вони й досі там ростуть, як бур'ян. За мить говорить про лікувальні властивості огірків, мовляв, вони, як і людина майже повністю складаються з води, що в них багато цілющих мікроелементів, справжня "соль землі", що кілька з'їдених вранці свіжих "агурчіков" покращують роботу серця, печінки і нирок, що огірки навіть сушать і вживають, коли болять нирки, а розсіл має не тільки антипохмільні властивості — на Заході його пропонують вживати атлетам, аби запобігти м'язовим спазмам.

Я дивуюсь, що в цих плодах — стільки корисного, пригадуючи, що мені їх хотілося їсти, як правило, не в сезон, а десь наприкінці зими, коли розріжеш огірок — ах!.. наче випустиш на волю свіжий подих весни. О, тоді я цінував огірки. А влітку, коли їх багато, що за радість?!. але після сьогоднішньої пропаганди відчуваю, що зміню ставлення до них, й рука сама тягнеться до зеленого плоду з маленькими пухирцями, що схожі на застиглі краплі зеленої роси. Юрій Васильович задоволено посміхається, а я кажу:

— Але, хто б міг подумати, що полковник у відставці з такою насолодою плекатиме огірки, і нащо була та Армія?— а сам думаю, як би з ним поговорити про Афганістан, може розповість щось цікаве, й вийде стаття.

Та обличчя Юрія Васильовича стає враз похмурим, наче він щось пригадав. У наступну хвилину каже, що в Армію пішов, аби відчути себе козаком, а ще шукав у війську доблесті й честі, та розчарувався, бо ні того, ні іншого там не знайшов, особливо, на війні, в Афгані. Мовляв, якби люди замість того, щоб воювати один одним, боролися зі злом, вчилися творити і любити...

Після цих слів я зрозумів, що про війну в Афгані запитувати марно, тож нагадую що час подбати про "баньку".Але він не квапиться з відповіддю.

Після обіду, під час якого ми куштували винце, запиваючи охолодженою водою, що надавало йому ще більш приємного смаку, ще раз словами Висоцького нагадую — "Прата-пі ти мнє ба-ньку хазя-юшка…" Дружина Юрія Васильовича вкрай здивована. Мовляв, як в таку спеку себе мордувати. Я посміхаюсь і кажу, що піде менше дрів.

Хвилин через двадцять ми, нарешті, йдемо до лазні, схожої до хатинки на курячій лапці, вкритої черепицею, що червоніла півнячим гребнем. За мить нетерпляче вистрибую на дерев'яні східці. Як тільки відчинив двері, так і війнуло духом дерева, а за вікном дівочим станом біліла берізка, яка лоскотала шибку зеленими долоньками листків. Юрій Васильович хвалиться липовою обшивкою парної, від якої повітря, "мов липовий чай", розказує про конструкцію мурованої пічки, вкритої зверху каналізаційним люком (цікаво, де він його вирвав?), мовляв, чавун добре тримає тепло". Зверху на люкові — каміння, викладене, як каже полковник, Говерлою. Я питаю: "куди можна потрапити через цей люк на пічці, дивуючись таким незвичним призначенням люка?" — "В пекло!— сміється він, і показує небезпечні місця, де можна обпектись.

З парної вже долинає дух розімлілих березових віників, запарених у тазиках, полковник розкладає в парній ромашку та м'яту, а я — снопик полину, який привіз із собою: дуже люблю цей запах, мабуть, мої предки були скіфами, а, взагалі, навіть лікарі кажуть, що полином дуже корисно дихати: він має заспокійливу дію, і навіть знімає стреси. І от настала священна мить, обережно відкриваємо двері — і-і!.. опиняємось… наче в Африці, недаремно нас тягне до гарячого повітря, а що, як все людство колись вийшло з африканського континенту. У повітрі десь під сто градусів, треба адаптуватись, хвилин п'ять мовчимо, я думаю, що варто й собі збудувати таку баньку. Нарешті, першим озивається Юрій Васильович.

— О, ти сідіш, словно Буда.

— Васильович, а нє пора лі нам поддать.

— Ну давай, только лєй небольшімі порціямі, по сто грам.

— Хе, прямо як в барі...

Кидаю кілька ковшиків гарячої води на каміння, яке шикає, наче якась зміюка, й, здіймаючись парою, аж пахтить піском річкового дна, а ще глиною пічки, покусуючи на льоту наші вуха й носи, на мить тамуємо подих.

— Крута паліл, я жє прєдкупрєждал!— невдоволено крякче Юрій Васильович...

— Так тут і справді треба приставити бармена, той би не перелив...

— Можєт тєбя вєнічком, єщьо рано? Ну, тагда я пашол атдихать.

Тепер можна перейти на горизонтальну позицію і я розлягаюсь на лаві, потягаюсь, як здоровенний котяра, пригадуючи свою домашню Мурку, яка з настанням холодів частенько сидить на димарі хати, мов "філін" на дубі, мабуть, їй там добре, як ото зараз мені. Заплющую очі, уявляючи себе в обіймах лагідних морських хвиль. Синє небо й море, гарненькі дівчата на пляжах насипають гори золотого піску, а я дихаю солоним морським повітрям, що змішане з пахощами субтропічних дерев. У парилці моя душа часто стає крилатим мандрівником.

— Ти там, дружіщє, нє угарєл!..— повертає мене до реальності Юрій Васильович.

Виходжу на вулицю відпочивати. Ех, а відра води то не заготував, надворі ж — задуха!..

Дивно, та я не відчув спеки, а навпаки тіло лоскотали раніш не вловлювані потоки прохолодного повітря, я зрозумів, що це завдяки перепадові температури, адже в парній було до ста градусів, а на вулиці всього до сорока. Все-таки здорово, коли з лазні можна вийти просто на вулицю, ех, а якби ще й шубовснути в річку!..

Парились ми до вечора й попивали кримські вина з холодною водою, мліючи на лавочках під яблунею. Співали пісні, як казав полковник, сама "природа распалагала", а ще він несподівано пообіцяв показати свою нову картину, начеб найкращу. Однак, не квапився продемонструвати свій шедевр, хоч я неодноразово нагадував, ще більше розпалюючи свою цікавість: і що ж він міг таке намалювати? Адже більшість його сюжетів були пейзажними, а що, як героєм картини став будяк, що уявляється йому колючою зіркою степу? Але я помилився.

Нарешті, коли сіра хмара, мов отара овець, накинулася на місяць у намаганні його поглинути, через що він, здавалося, сяяв ще несамовитіше, ми пішли до майстерні подивитися на картину. У коридорі — темно, хоч в око стрельни, несподівано зачепив ногою відро, що озвалося ехом підземелля, мимоволі спиняюсь, наче над прірвою, яку закриває темна стіна. Добре хоч не довбонувся в неї. І от полковник вмикає світло — й мене ледь не збивають з ніг білі коні, що виходять з води. Як вони радісно біжать, хвилі кришталевими крилами возносяться над ними, коні біжать парами. У них такі великі й щасливі очі. Абсолютна гармонія й пластика руху, спини вигинаються хвилями. А неподалік зелені пасовиська… Юрій Васильович розповідає, що хотів на коней посадити козаків з шаблями, але щось зупинило його, й він намалював коней, які не несуть вершників на смерть, а радіють життю. З його слів я починав розуміти як з колишнього воїна народився художник.

2002 р.