Є така традиція в журналістів, і не тільки, перед новим роком проводити теплі "оперативки", після якої ми з братиком-Вовчиком поспішали до своїх благовірних. І ось уже кілька хвилин, Вовчик жестом, що нагадував закидання вудки у річку, хотів упіймати таксі, але вони чомусь не ловились. І раптом-сюрприз. Біля нас гальмує мікроавтобус.

— Карета подана,— торжествує Вовчик,— хоча бусик був схожий більше на катафалка — чорний, мов смола, ще й без вікон в салоні.

За звичкою, сіпаю ручку бокових дверей, але марно.

— Мабуть, примерзли,— сміється товариш,— дядьку, до Нивок підвезете?!

Раптом двері з протилежного боку заскрипіли, перед нами постає чоловік в піджаку, з галстуком по коліно, й промовистим носом на орлиний лад.

— Вовчику, може, це не водій?..

Але незнайомець вже запрошує:

— Канешна давезу, а што диверь нє аткріваєтся... — і він як схопився за ручку! Здавалося, от-от перекине машину. Нарешті, двері жалібно завили й відчинились, і на нас мало не впала гора ящиків.

Мовчки переглядаємось між собою...

— Е, не валнуйтєсь давезу как паложена, как паложена давезу...

— Нам би сидячи,— сміється Вовчик,— але можна й на ящиках, якщо в них є "Союз Віктан"

— Пу-устой ужє,— і водій почав відсувати ящики в дальній кут, вивільнивши для нас два сидіння. Згодом ми, сміючись, сіли в напівморок салону, а водій, почав шаманити над плафоном. Невдовзі, біля задніх дверей салону, плафон запроменився, зажовтів, наче диня, і ми покотились.

— А ти впевнений, що ми їдемо на Нивки,— шкірю зуби до Вовчика, і в цю ж мить озивається його мобільник.

— Я вже в дорозі, їду. Де їду? А не знаю, таксі без вікон...

— Ти шо, так заляпав очі, шо не бачиш де їдеш!— аж я почув зі слухавки голос дружини Вовчика.

— Потім все розкажу... Ну, як ти їй поясниш...

— Треба було сказати, шо їдемо в танку.

— Скажеш своїй...

Незабаром мікроавтобус спиняється.

— Ого, як скоро приїхали!— дивуємось разом.

— Джигіт за кермом! — кажу, беручись за дверну ручку. Але двері не відчиняються навіть після кількох копняків.

І от нам на допомогу приходить водій, і з протилежного боку налягає на двері:

— Давай талькай взад, впєрьод, взад талькай...

Двері жалібно скрипіли, але стояли, мов стіна.

— Та шо талькай,— несподівано вигукує Вовчик,— відкривай задні двері!

— Мабуть, у нього й задні не відкриються? Дивись, у салоні жодного вікна!

— Шо ж ти хочеш фу-рргон! Значить, потрапили в заручники, — і товариш протискається до задніх дверей повз ящики. На нашу радість двері відчинилися і ми, як казав Іван Степанович, через задній прохід стрибаємо на сніг.

— Старий, ми вискочили як терористи, мабуть, налякали он цю жіночку, що перебігає дорогу!

— Але чого було спинятись, — пів шляху не проїхали...

— Са мной в кабінє жєнщіна біль — ужє нєту...

— А шо з нею трапилось?.. — запитуємо водія мало не в один голос.

— А, ужє пашьоль... Ідьомьтє в кабіну. В сальонє холадна...

— Нам сьогодні не холодно, — багатозначно каже Вовчик, — і водій, як медуза, розпливається в посмішці й каже "што нам павєзльо". Бо недавно він підвозив пасажирів і машина заглухла. Закінчився бензин, а каністри стояли в салоні . Двері знову заклинило, і їх вдалося відкрити через годину.

— Бідні були ці пасажири. Вовчику, нам пофортунило, шо побачили задні двері.

— Ну, ми ж не стільки випили…

— Невже водій міг здогадатися про задній вихід?

— Коли йому було думати, він же "талькал" бокові двері, таким взагалі краще їздити без дверей, а ще ліпше — на конях. Джигіт!.. як ти кажеш.

ВЕЛ, ВЕЛ, ВЕЛ

Одного вечора зателефонувала знайома й попросила зустріти в аеропорту "Бориспіль" американку, не стільки її, як один невеличкий пакунок, котрий вона мала передати. І хоч був по вуха зайнятий, довелося погодитись.

— Слухай, — благала вона, щоб я не віднікувався, — це ж справжня топ-модель. Коли ти ще поспілкуєшся з американською красунею?

— Ну, ти даєш, — кажу, — я англійскою знаю, ну, може тридцять слів. Але ж я не Елочка Людоєдка з, щоб обійтись таким лексиконом.

— Вона добре розмовляє російською.

— Яка ж вона тоді американка?

— Та американка... Потім розповім. То згода?

— Що поробиш...

— Які твої прикмети, дати в інтернет-посланні?

— Ти шо, забула як я виглядаю...

— Ладно, напишу красень, схожий на джигіта…

— Хіба вона знає таке слово…

— Та жартую, напишу джентельмен з цапиною борідкою…

— Шо?!.. я — цапобородий?..

— Шутка юмора…

— З тобою все ясно, але як цю поп чи топ-модель упізнати?

— Ну, вона красива!.. Номер рейсу ти знаєш...

— І все?!..

— А чого тобі ще треба?..

— Ох, ця жіноча логіка! В аеропорту стільки народу, а в мене — жодної прикмети...

— Не хвилюйся, у неї буде твій портрет, звісно словесний...

Більш я не став шукати аргументів і через день поїхав до аеропорту. О, наше Бориспільське летовище! З новою величезною злітною смугою, і невеликими терміналами для пасажирів. Що ж, це сервіс по-нашому... До речі, не сподівався, що в аеропорту буде стільки народу, та помилився. Отже, чекаю на рейс компанії КЛМ з Амстердама, тримаю в руках, як на демонстрації, щось на зразок транспаранта з написом "Марія Нельсон". Але Марія не квапилась, у зал вже пройшло чимало пасажирів цього авіарейсу, причому, були й схожі на топ-моделі, але... Топчусь, наче віслюк, о, бачу суне американець, нав`ючений, мов кемел. А он ще троє пришвартувалось у величезних ковбойських капелюхах. Так і хотілось запитати: "Ковбої, май френдс, ви що, прибули не в літаку, а верхи на пегасах ?" Прикольно, що найбільший, схожий на пароход, шкіряний капелюх був на найменшому, миршавенькому американцеві. Чим менший ти на зріст — тим більшого хочеться капелюха? Синьоокий ставний джентельмен, мов, прочитавши мої думки, посміхнувся в посріблену сивиною борідку. Але, що мені з того, от якби він сказав, де топ-модель Марія.

Отже, топчусь і далі, а подумки кажу собі "вел, вел, вел" (гаразд, гаразд, гаразд). Чому так кажу, бо згадую один сюжетик з американського фільму про те, як один маніяк стріляв вночі по котах, й коли робив промах, все повторював: "вел, вел, вел..."

І знову виходять нав'ючені пасажири, а на мене, як і раніше, нуль уваги, хоча вже минуло чимало часу. "Вел, вел, вел... кис-кис-кис, кішечко, де ти сховалась, я не терорист, і навіть не маніяк..."

Що ж... п`ять хвилин, і все — "шикидим", ми не зустрінемось ніколи, заокеанськая красуне. Але в цей момент якийсь дідько боляче наступив на ногу. Шет!..( англійською, чорт), От мавпа! Приглядаюсь до клишоногого типа. Ніс у нього, начеб український, такий собі, як в нашого президента, от тільки нижня губа трохи закопилена, як в африканця, а до всього дрібні кучері — мрія жінок. Однак, шкіра ні біла, ні чорна. А, здогадуюсь, — він дитя дружби народів... Вел, вел, вел...

І раптом бачу, як натовп зустрічаючих подається вперед. Ну і почалось — привітання, цілування, зажимання, тощо... Було б з ким, думаю, така собі афоамериканочка. А що, коли це вона!? Та невже для топ-моделі не було когось кращого. Краса — поняття відносне, йолопе, — кажу собі,— і стрімголов до натовпу, розправляю груди, а в руках зіжмаканий на аркуші напис "Марія Нельсон", і дивлюсь прямо ввічі, "ой чорній я сі чорній ", дівчині. А вона... зиркнула на мене, як на божевільного — і все… Вел, вел, вел...

Так, ні з чим повернувся додому. Знайома — в розпачі, мовляв, це була вона, як ти міг її прошляпати? Та не все було втрачено... Знайома залізла в Інтернет-павутину, їй дали телефон і київську адресу, де мала зупинитися Марія. І я поїхав знову на зустріч. За годину-другу добрався до потрібного будинку, він виявився старенькою триповерхівкою. Це ж треба, на останньому поверсі, на всю околицю було розчинене вікно, а за ним — "ой, чорна я сі чорна" дівчина, та, що була в Борисполі... Вел, вел, вел... І я захоплено зиркаю на розчинене вікно, а раптом за ним — моя перепустка до Америки...

Однак заокеанська гостя не розділила мого настрою і ще на порозі, крадькома оглянувши мене, віддала пакунок і вибачилась, що не підійшла в аеропорту, мовляв, забула, і стомлено посміхнувшись, сказала на прощання: "Бай..."

А я подумки відповів їй: "Вел, вел, вел..."

2001

ПРИЇХАЛИ КАНАДІЙЦІ

Цікаво, шо можна робити в таких, мало не по лікоть рукавицях, може вони — для їхніх сантехніків, і на фіга їх подарував мені дядько? Але ж, він у нас вперше, а родичів мало не пів села. Мабуть, для всіх нормальних подарунків не вистачило, он татові перепала бейсболка, що ж пастиме в ній корову.

Більше семи десятиліть пройшло, як батько дядька Стіва, рідного брата моєї бабусі, покинув Україну, або Край, як вони кажуть. Пам'ятаю, як бабуся розповідала, що її брат кликав до себе, писав, що у їхньому лісі яєць дикої птиці більше, ніж у нас на огороді картоплі, але що ж, бабуся не поїхала. А родина брата нажила там чималих статків, врешті, "скрізь по світах українці живуть добре, окрім України", якось сказав дядько Стів, коли хтось з родичів скаржився на життя. Як кажуть, промовка про вовка, а він вже на порозі, себто дядько Стів з дружиною. Вчора він тільки приїхав, але зупинився на постій в інших родичів, але ще ввечері, незважаючи на втому, пообіцяв прийти вранці. Що ж, вміють тримати слово фермери-культиватори. Культиваторами в них називають землеробів. Дядько був великим культиватором, бо мав кілька тисяч гектарів землі.

— Що не виспались?— посміхаюсь до нього, коли він почав позіхати,— мабуть, хвилювались, це ж перша ніч на батьківській землі...

— Так, пугано спав,— і зиркнувши на дружину посміхнувся, — Мері не давала. Як то у вас кажуть — хро-хрокала.

— Храпіла,— ледь стримую сміх...

— Ага, а ще не давали спокою субаки, і чого вони у вас так гавкають серед ночі?.. в нас би їм на вуха хвосте понакручавали. А ше не спалось, бо дуже хутів дуждатись ранку, щоб пубачити вешні. Батько казав, шо вуни файно цвітуть в Краю, жалко, шо зара не пора — літо. А ше довго сміявся в подушку з Миколиного толета, чи, як ве кажете, нужника, бо ж в ньому треба сидіти, як півньові!— і дядько вишкірює міцні, як у коняки, зуби, не зважаючи на свої шістдесят з гачечком, а тоді додає,— то я сказав Миколі, шо куплю йому таке пластікове крісло, шоб можна було в нужникові сісти. А він гуворить, шо зимою буде холудно...

І дядько червоніє, як "томатос" (так він називає помідори) і заходиться заливистим сміхом, аж його дружина Мері, така собі нівроку, зі струнким станом тіточка, закочуючи під лоба очі, схожі на темні оливки, вигукує: " О, май Гат!.."Оте "май Гат!" (мій Боже) вона повторювала дуже часто, коли дивувалась, або щось не розуміла, а українською мовою вона не розуміла майже нічого. Не встиг затихнути сміх, і щоб якось заскородити цю тему, бо вже пора сідати до столу, тато каже:

— Миколай правий, в нас і справді буває дуже зимно!..

Але дядько Стів знову пирскає сміхом:

— То я йому куплю таке крісло, шоб з нужника заносити до хати...

Що ж, гумору анклові (дядькові)не позичати, хх-хи, але тоді йому доведеться купити багато таких крісел, в тому числі, й нам. А тим часом на поріг виходить мама й запрошує всіх до хати: дядька, сватів, родичів і сусідів.

Раптом за порогом дружина анкла, Мері, сплескує руками: "О, май Гат!.." Вона вражена таким багатством на столі, який ледь стояв на чотирьох ніжках.

— І шо то ми маємо всьо з`їсти?— дивується анкл, знімаючи на відеокамеру страви,— О-о!.. Можє лопнути кєшка, а вже сівши до столу, додає.— В нас так нема, в нас поставлять на кухні в великих мєсках кілько страв, і потім кожен підходить накладає субі в тарілку та їсть. То ве багаччі, як ме. В нас в середньому за годену руботи платять двайцять долярів, то в вас, як глянути на стіл, можє сто?

— Хіба шо за місяць, і то буває, шо не долярами, а дулярами, — сміється брат.

— О май, Гат!— знову закочує під лоба очі Мері, невже щось уторопала?

Тим часом на лівому й правому фланзі стола обережно подзвонюють пляшки, усіх попередили, щоб чаркувалися тихенько, бо канадійці взагалі не вживали спиртного. Але сват Мишко після другої стопки не витерпів:

— То візьміть-но трохи, спробуйте, добра горілка, у вас такої нема...

— В нас є всьо...

— Нє, такої нема...

— Ну то й шо, як спробую, шо мені з того буде? Сьодні спробую мало, завтра захочиця більше, і туді стану дурним...

— Та нічого вам не станиця,— спробуйте невгаває Мишко, не зважаючи на мамине: "свате, вітчепіцця від чоловіка".

— Ага, не станиця, ви думаєте як знещували індіанців? Алкоголем…

Після цих слів запала пауза, аж навіть Мишко на хвильку задумався, і, щоб якось розрядити ситуацію, питаю дядька за господарство.

— А, сіємо збіжжє для худоби, а дешо продаємо, маю десь більше триста гулів худоби на мнєсо, та шє трохи зарублєємо на пилорамі.

— Шо маєте свій ліс?— запитує хтось з гостей.

— А маю невелечкий, десь на шістдесят гектарів, але там дерива не рубаю, то шоб онуки бавились, там — всякі хаткє, шоб гудувати звіра. А дериво мені привозять...

— Да-а-а,— задумливо тягне батько.

— Чого гувориш "да",— посміхається анкл,— кажи — "так" або "єс"...

— Які ви там грамотні,— вигукує Мишко,— то може візьмете нас на руботу...

— Нє! Не візьму...

— А чуго, чуго?— дивується сват.

— Ме свуїх не берем,— каже дядько, а тоді зрозумівши, що спантеличив Мишка, посміхається,— Ве багато їсте... В нас на руботу треба мало людей, в нас всьо машени, троки (трактори).

— А-а,— розуміюче знизує плечима сват, а його жінка забирає від нього чарку:

— Всьо, хватить, більше йому не наливайте...

Але чоловіки й так почали виходити на перекур. Дядько прохає мене пройтись з ним і дружиною по селу, щоб познімати на відеокамеру.

— О, то шо, весь ваш гурод...

— Шо маленький?..

— Нє, ти б побачив мого гурода — трохи більший як ота клюмба, і то я зесепав землю в щите, шоб не стуяти раком, а ве убрубляєте город руками?..

— В основному, мама.

— О, май Гат!— невже Мері зрозуміла про що ми говоримо.

— Але, ме так не садемо гурода,— у вас тут на гуроді, як на базарі, є всьо: гуркє, картопля, гарбузи… ме як сіємо поле, то збіжжєм, а під хатою маємо пару грєдок томатусів, петрушкі, а так — всьо в квітках...

— А як там у вас погода?

— В нас літом — жарко, а зимою десь, як у вас в Сибірі,— дивно, що навіть в Канаді дядько знає про Сибір.

— То ви живете на півночі?..

— Так, а шо то таке клаповухе,— дядько показує на лопух,— в нас такого нема, а хто його їсть? Ніхто?— дядько дуже дивується, знімаючи з плеча відеокамеру. Але його ще більше вражає лелече гніздо на стовпі...

— О май Гат, енджел! — я зрозумів, що Мері порівняла лелеку з ангелом.

Ти ба, не пила нічого з градусом, а побачила на стовпі ангела, всміхаюсь про себе, а дядько дуже дивується чого цей птах так непрактично збудував на електричному стовпі своє гніздо.

2003