Валентин Собчук

УСМІШКИ, ФЕЙЛЕТОНИ

ЯК ТОВАРИШ СУХОВ ЛЕДЬ НЕ ЗАДИХНУВСЯ В ЦИСТЕРНІ

Навіть не віриться, що ми раніше могли жити без реклами. Епоха купи-продай тисне звідусіль, особливо, через телеекрани. Як вам ролик, де якийсь "парняга", задерши догори нюхало, каже, що одні п`ють пиво аби підкреслити свій статус, а дехто, щоб виглядати розумнішим... І це ж треба таке вигадати! Так можна сказати: а коньяк дудлять, щоб відчути себе на коні, чи вершником без голови... Або інший шедевр: "перший крок можна зробити ногою, або рукою!..невже хтось ходить догори -дригом.", або: "думай головою, що буде над головою — а чим же іще?.. невже сідницями?Мабуть, ними й думали рекламісти, вигадавши цю "туфтологію" для пропаганди покрівельних матеріалів. А які перли трапляються в газетних оголошеннях: "Здійснюємо реєстрацію та ліквідацію юридичних і фізичних осіб", або "Здається двом студентам койкомісце з хазяйкою…"

А як шматують рекламою фільми — навіть бачений-перебачений телефільм "Біле сонце в пустелі", і то якось затьмарювали рекламою ледь не пів години. В результаті Сухову довелося паритись у пекельній пітьмі цистерни з-під нафти цілих 7 хвилин 29 секунд, але чим могли йому зарадити телеглядачі, які теж виявились заручниками рекламного "шлакоблоку", та буває гірше. Наприклад, у самому цікавому місці якого— небудь телесеріалу випурхують гігієнічні прокладки з крильцями й мало не вилітають з екрану до вашої кімнати, і падає бутерброд з рук дідуся-фронтовика. І закипає він гнівом: йому не зрозуміти, як і нам, чому по телевізору прокладки називають" Ангелами"! До чого країна котиться,— кричить він" Але що дідусь, коли навіть чиновники з державного комітету телебачення і радіо публічно обурювались, що розхвалювання гігієнічних прокладок ледь не поголовно виводить людей із рівноваги й загрожує здоров'ю нації, що реклама в нас нахабна, цинічна, непорядна, продажна. Словом, аморальна, як вулична дівка. Мовляв, створюється враження, що нас тільки секс цікавить, а до іншого немає діла... Так, ми вже не та країна, в якій немає сексу. Навпаки, одна радість залишилась... Радість сексу.

2002 -2008рр.

ЧЛЕН СІМ`Ї

— Альо, це швидка допомога? Негайно приїжджайте...

— Що сталось?

— Мабуть, інфаркт. Лежить під ванною, язик на підлозі. Хто на підлозі? Та приїжджайте скоріш...

— Незабаром бригада найдосвідченіших ветеринарних лікарів столиці мчала вечірніми вулицями міста, "Мяу! Мяу!.."— голосила сирена на автомашині, їдучи до хворого пса по кличці Песо. Собак у Івана Івановича Долдонського, якщо не рахувати його та Песо, було ще троє: Гульден, Бакс, Фунтік, словом, не клички, а пункт обміну валюти. Що ж, це закономірно, оскільки найдужче в світі Долдонський любив собак і валюту. Любов до валюти він, зрозуміло, приховував, як і її саму, щоб не поцупили, й бувало видавав зарплату такими пожовклими купюрами, наче викопав їх десь з-під землі, а от до собак постійно демонстрував свою небайдужість, і навіть влаштував поминальний обід по наглій смерті свого чотириногого улюбленця. До речі, Долдонського також хтось бачив на четвереньках, коли він добре заливав за комір.

— Отже, шановні, вчора ми поховали Песо, у нього стався інсульт,— сказав Долдонський трагічним голосом, змахнувши скупу сльозу, що впала у "чарку-вівчарку" й ледь не закипіла, аж захотілось запитати чи не було на похоронах собаки духового оркестру. Але Долдонський так насупився, що всі подумали: ще мить і він завиє. Однак, Долдонський твердим голосом продовжив,— а як ставили моєму бідоласі Песо капєльніцу, він так тяпнув мене за руку!..

І Долдонський потряс забинтованою рукою, й став у позу пораненого героя, як мінімум Грюнвальдскої битви:

— Він був для нас справжнім членом сім`ї, ми так його любили!..

"От якби цієї любові трохи людям",— зітхали підлеглі, які вже другий місяць чекали поки цей собачий батько видасть їм зарплату.

2002

ЕЛЕКТРИЧКА

Якщо ви не їздите в електричках з передмістя Києва на роботу — ви щасливчик. Я по-особливому це відчув, коли після робочого дня, в час пік, запросив до себе в гості знайомого. Як кажуть, люди у нас звикають до всього, та Андрій був не з таких, ще на платформі, глянувши на переповнені вагони, знизав плечима, посміхнувшись: "Це що, остарбайтерів з 42 року везуть?!... шнєлє, шнєлє, айн-цвайн-драйн..." Кажу йому, що за такий "комфорт" ще й оплату за проїзд постійно підвищують, зараз квиток коштує, як на маршрутне таксі, а розклад руху, трясця їм в шпали, змінюють щодня.

Ще веселіше було в вагоні, точніше в тамбурі, де Андрієві довелося стояти на одній нозі, зважаючи на його модні ластоподібні шузи, такі довгоносі, як в Буратіно, аж захотілось запитати щось про папу Карла, але йому зараз не до жарту:

— Жіночко, моя голова, вам що,— полиця!.. та не трясіть своєю корзиною біля носа...— обурюється він.

— Не можу! Мене так зажали, а під ногами хтось стоїть...

А з другого кутка вже чується:

— Дядьку, чого так штовхаєтесь, ви що з яйцями їдете?!.

— А по-вашому — я їх оставив вдома?!.

Після цих реплік мені пригадалась розповідь сусідки — одного разу її так затисли в тамбурі, що вона не змогла нормально розігнутись ні коли вийшла з вагона, ні в метро, ні на роботі, аж хтось з колег пожартував: "скажітє мужу пусть памєняєт позу".

Однак електрички не завжди схожі на скотовози, після часу пік вони стають театрами, і не тільки.

Ось в дверях постає жіночка, яку ви бачили, здається, пів року тому і знову чуєте, як вона жалібним голосом кигиче, що в неї вчора згоріла хата, що нема чим годувати дітей, що "сільрада дала їй 10 кілограмів пшона, сусідка — ось пальто"… Вона так переконливо розповідає, що рука сама тягнеться до гаманця. Слідом за бабусею ідуть трусити монети молоді здоровані. Розривається на грудях баян, на гітарі ледь не лускають струни, знову лине пісня про маму. Так і хочеться запитати:" Хлопці, коли ж буде про батька ?" Після них починають агітацію ходячі магазини. Ось постає перед вашим носом чоловік, обвішаний як патронташем, липучками для мух і гучним єфрейторським голосом пропонує вам леза для гоління і пастки для тарганів. Коробейники наперебій демонструють підозріло дешеві товари: китайські щипці, якісь супер-склорізи, панацею від усіх болячок, окрім словесного поносу, в`єтнамську "Золоту зірочку", китайський чай, і стільки китайської всякої-всячини, що здається електричка їде з Пекіну...

Перегодом пристрасті коробейників вщухають, можна й перепочити.

— Пакайтєсь! Ісус прийдьот скоро,— поріг вагона переступає молодий сектант з палаючим, як стріха, поглядом, вигукуючи,-пакайтєсь в грєхах, грєхами єсть непаслушаніє властям! Непаслушаніє Міністерству абразаванія! Завість! Стяжатєьство! Захват мєжи сасєда! Захват мєжи сасєдкі!..

 Він так довго перелічує гріхи, що молоді хлопці грозяться викинути його з вагона. Але тим часом електричка заходить на перон, на якому ви знову чуєте голос сектанта: "Па-кайтєсь!..

— А пішов би ти, — каже, виходячи з електрички якийсь чолов`яга з лантухом на спині,— під Адміністрацію президента чи Верховну Раду, а то знайшов де закликати.

2002

ПРИВ'ЯЗАНІСТЬ

Іду вулицею містечка в приватному секторі. Бачу, як за парканом цілуються з молодим вітром різнокольорові мальви, як спалахнув пурпуровим полум'ям, наче вибухнув від щастя, величезний кущ троянд, як вишні хизуються рубіновими намистами плодів, як щедра шовковиця сипле на траву сині грона плодів, і раптом чую лемент, такий безутішний!.. Аж мороз — до п'ят, і пригадались дитячі роки, як у рідному селі лементували бабусі, коли хтось помирав чи траплялась інша біда. З кожним кроком лемент все ближчає, вже чути й слова:

— Я ж тєбя бля-а-а !.. я ж тєбя ваатщє, я ж тєбя!..— крізь схлипування і завивання чується одне й те саме, наче заїло пластинку, а тоді раптом,— я ж тєбя далжна апутать цєпямі!..

Ого! Кого це хочуть закайданити: доньку, чоловіка, палкого коханця? Прискорюю крок, лемент лунає за скособоченим парканом, за яким біліє вже похилого віку хата. Заглядаю туди. Біля ганку розпатлана жінка, вік якої на око не визначиш, одним словом, — вже баба. Вона шалено потрясає собачим нашийником, мов зняла його з себе. Раптом нагинається до собачої будки, знову схлипує, завиваючи:

— Я ж тєбя Рекс, ва-атщє, за то што ти сбєжал, далжна апутать цє-пямі!..

НАШЕСТЯ КРОКОДИЛІВ

Два дні Іван Давидович думав, як перехитрити самого себе — на халяву "засвітити" свій новий ресторан. А що, як запрошу до себе журналістів, влаштую вечерю на сто доларів, а вони розтрублять про мій ресторанчик на все місто... Реклама — торгівлі мама!.. Хе, а ресторанчик назву "Зубатий Крокодил". Га-га, та які з них крокодайли, як кажуть американці, знали б вони, хто кого їсть у Києві! Але, чим би дитя не тішилось"… — посміхався Іван Давидович, старий ресторанний зубр, автор книжки"Флєйта-піщєвод".

Через кілька днів йому намалювали крокодила, який жер заголовки відомих газет. Картиною він залишився вдоволений. Потім Іван Давидович взявся складати страви. О, тут головне не перестаратися, бо ці журнальори можуть на фуршеті, ого-го! скільки з'їсти.

З кілограма винограду він зробить сто. Як? Понаколює виноградини на пластикові шпажки і наштрикає в кавуни нарізані човниками… Зубочистками попроколює тоненькі, з цигарковий папір, шматочки м'яса, сиру і ковбаси, напої поналиває на самі денця бокалів. "Хоч не буря в стакані, зате" … — хотів пригадати якусь мудрість та не згадав — і кинув риб`ячу голову котові.

Потім Іван Давидович розіслав запрошення: "У вас звірячий апетит? Приходьте. Чекаємо разом з крокодилом!"

Я прийшов одним із перших. Господар начеб зрадів, багатозначно запитавши: "А Павла Івановича не буде?", себто шефа моєї газети.

— Він не голодний, — вихопилось у мене. Бачу, Іван Давидович зніяковів. — Я мав на увазі, що він вже пообідав,— кажу аби що. А потім додаю:

— А що це у вас за драбини на стелі? Символи поламаних кар'єр?

— Та ні, — вже сміється Іван Давидович, — просто інтер'єр. І раптом витріщається на двері байдужими риб'ячими очима. Там з'явився розкручений та ще більше покручений "премудрий піскар" Мусій Бублик.

— Тут зубаті алігатори збираються! — гукнув Бублик з порога й так засміявся, мов випустив чортиків з табакерки, а поглядом шаснув на стіл, потім під стіл, тоді під спідницю гарненькій офіціантці, яка ледь не випустила з рук курочку-гриль.

— Тут, а де ж їм ще бути! — радісно відказує господар генделика "Зубатий крокодил". І раптом — у дверях дірка, вибачте, зірка телеекрану, ведуча телепрограми "Моя горизонтальна позиція" чаплеподібна Мая Кондратюк. Тільки-но переступила вона поріг, як зайшли Анжела Пупсик та Вікторія Вовк, на тоненьких, наче козиних ніжках.

Іван Давидович сяє, мов Дніпрогес, а тут ще й двоє поетес завітало. Компліменти сипляться, як з торби груші, що забув думати про гроші.

— Можна починати, от тільки ще заждемо хвильку Івана Івановича…

Та ждали годину. Я надщипував виноград і ледь стримався, щоб не поколоти господаря шпажками з бутербродів. А що б його штрикало зубочисткою в печінці… Але він посміхався і розказував про своє нужденне життя в епоху недорозвинутого соціалізму …

Розповідаючи, як йому було тяжко, особливо, перед Новим Роком! "Місць нема — бажаючих тьма, просто якийсь штурм Сапун-гори. Швейцари відкривали двері не більш як на ширину ступні..." — І тут з'являється Іван Іванович. "Радий вас бачити, — знову сяє Іван Давидович— а швейцар заходиться допомагати знімати верхній одяг.

Це ж треба, він шкутильгав. Мабуть, прищемили ногу в ті часи, про які розповідав Іван Давидович, коли ресторанів було мало, а грошей багато, коли політикою торгували тільки "члєни КПСС", точніше їх боси. А потім сталася трагедія — людям дали свободу, якою найбільше скористались людці з крокодилячими устремліннями. От і зараз Іван Давидович лив крокодилячі сльози, згадуючи минуле, коли пообідати можна було за карбованець-два. А от, щоб перекусити в його генделику декому не вистачить і зарплати, і це при тому, що офіціантам він платить об`їдками, а то й копняками. Але хіба він у цьому винен? Звичайно,— ні! Винні крокодили, які розплодилися повсюди, вони, як запевняють вчені, є прямими нащадками ненажерливих динозаврів.

2002

БАЦ!

На секондхендівському ринку, що під мостом напроти київського "Більшовика", колишньої гордості вітчизняної індустрії, араби з нашими дівчатами продають обноски Європи. Трапляються серед продавців і африканці, й колишні наші талановиті інженери.

— Новій завоз, новій прівоз! Три грівна рукава, двє грівна плащ, падешєвела у нас! Падхаді-вібірай!— вигукують на ходу діти Аравії з таким натхненням, як мулла наспівує з мечеті Коран.

— Новий, новий, новий завоз! Новий прівоз! — то тут, то там різноголосо наспівують смугляві хлопці, інколи їм вторять наші Роксолани. Роксолани в полоні злиднів.

— Цігєль, цігєль, ай-лю-лю! Я вас всех лублю!. .

Болісно дивитися, як наші жіночки гребуться в купі старих панчіх і спідниць — і до чого ми дожились, і куди йдемо в лахмітті Європи? Точніше, куди нас ведуть нові пани?

Через кілька кроків переді мною постає цікава сценка, наче в хіжині дяді Тома, а якщо точніше, в торговій палатці вихідця з Африки. Тільки коли він вийшов з рідного континенту? Мабуть, дуже давно, бо навіть розмовляти навчився українською. М-да, навіть африканці не соромляться розмовляти по-нашому, правда, не завжди в них виходить, але ж вони стараються, не те, що наші політики й газети:

— Бац, якой гарній! Бац...

— Шо?— знічено перепитує жінка, три

маючи в руках секонхендівського купальника.

— Бац,— і африканець палицею, схожою на указку вчителя, показує на стелаж вгорі палатки.— Бац!— І за мить він знімає указкою новий купальник. — Буд ласька!

Я тепер розумію, що за словом "бац" треба розуміти — бач. Розуміє це і жіночка. Посміхаючись, ми перезираємось один з одним, і я уважніше розглядаю темношкірого продавця. Щось в його поставі, статурі, жестах є схоже з нашим дядьком, який виліз із шахти. Чомусь не було сумніву, що це нащадок гноблених колонізаторами предків. Печать нашого часу, з тінню уже вітчизняних колоній, як на контрастному чорно-білому фотознімку, відпечаталась на цьому обличчі. Але ж ми не раби, згадалось, раби — не ми. Так навчали нас писати ці слова крейдою на шкільній дошці. Шкода, що навчили тільки писати...

 САДОМАЗОХІСТИ

Бувальщина

1

Знайомий попрохав допомогти зустріти тітку, мовляв, це справжнє стихійне лихо, її вже навіть не пускають на літак, бо останній, котрим летіла, ледь знявся в повітря.
— Що, така важелезна?!.
— Побачиш…
І от ми на вокзалі. Потяг, що мав прибути з Мінська до Києва затримувався, тож зайшли в буфетик, Андрій взяв по чарці. Я все допитувався про тітку, уявляючи її завбільшки з бегемотиху.
Андрій невдоволено сопів, і з кожною хвилиною наближення потяга все помітніше нервував. Нарешті, з гучномовця оголосили прибуття "залізного змія". І от ми біля 13 вагону, з якого на перон почали вивантажуватися велетенські валізи, тюки з ковдрами, тазики, що гриміли, мов шаманські бубни, а в величезній сумці — кущики полуниці, викопаної разом із землею. Насамкінець подали з десяток держаків для лопат та граблів, якими я ледь не навернув Андрія по шиї.
— А от і тьотя!— криво посміхнувшись, показує він на худорляву жіночку, що сходила з підніжки вагона, тримаючи в руках, ви думаєте , — що?.. Двометрову яблуню, на корені котрої було примотано з пів відра землі.
Зовнішній вигляд тітки мало що говорив за її вік — можливо, десь за шістдесят, на мить вона зупинилася на підніжці, й хоч була в темних окулярах, навіть з— під них було видно як тітка примружилась, мов прицілилась і, здавалось, зараз дістане маузер й скомандує — "шикуйсь!"
А втім, валізи й пакунки вже стояли шеренгою на пероні, розтягнувшись на кілька метрів. Довелося замовляти носія з візком, щоб довезти до багажки усі ці скарби, якими були наверблюжені ці клунки, які ми тягли в руках і на тітчиному бацьковозику, по нашому кравчучці, бо все добро не помістилося на візку носія.
—  І це ж треба до такого додуматись, щоб влітку, в таку спеку, везти яблуню!-пошепки кажу знайомому,— куди, ти казав, вона їде?
— У гості до доньки, в Бєлград, але її потяг вранці...
— Цирк на дроті!.. У них там що, в Європі немає яблунь і держаків для лопат?!. Скажи, а як би вони їздили на возах, вона б взяла ще й дишло?..
— У цьому немає жодного сумніву...
— Слухай, невже вони так бідно живуть, що треба перти туди цю трахомудію.
— Зовсім ні, це забезпечена професорська сім`я, просто в тьоті такий менталітет...

2

А менталітет у тітки був ще той... Бідний Андрій казав, що в нього вже почав рости верблюжий горб від перетягування тітчиних речей.
Адже яблуню, на якій було з пів відра землі, а корінь їй в дишло!.. держаки для лопат, а також бацькавозик з якимось лантухом довелося тягти на квартиру, тітка вирішила зекономити на сплаті за багаж, але це ще пів біди. Виявляється, вона о десятій годині вечора згадала, що забула в вагоні ще один клунок, й поривалась йти за ним серед ночі.
— І што ж у вас там такого цєнного, тьотя?!— саркастично посміхаючись, запитував знайомий, поглядаючи на вікно, за яким йшов дощ і, як бугай, ревіла гроза.
— Андрюша, у мєня всьо ценноє, нє псіхуй, я пайду сама.
А тітці то було 70, Андрій аж закривав очі, уявляючи картину, як вона сама, в грозу, спікаючись об шпали, шукає мінський потяг на резервній колії, тож довелось іти з нею. Невдовзі вони знову біля 13 вагону, і от мокрий та злий Андрій кладе на плече мішок — і раптом в його спину впиваються голки… від несподіванки він стає в позу, наче, чекаючи з-заду копняка й крізь біль шепоче:
— Тьотя, в мєшкє што, — йожикі?!!
— Крижовнік!.. Андрюша...
Кущ агрусу, викопаний разом з коренем і землею, ледь не приріс голками до спини Андрія, доки він ніс його до метро, а коли поставив на підлогу мішок, викорчовуючи колючки агрусу з піджака, наче його били кактусами папуаси, підійшов міліціянт. Страж порядку поцікавився, що в лантуху? — "Аґрус?! І куда ви з ним їдете?.. в Бєлград?"... запала пауза — вокзальний міляціянт довго розглядав тітку та Андрія, і на прощання про себе сказав: "Якісь садомазохісти…"

2007