Валентин СОБЧУК

Благодатне світло урочища Кип`яче

Храм на дванадцяти Афонських каменях

Про ці благодатні місця дізнався від учасників хресної ходи, які 6 вересня 2011 року вирушили туди з Києва від храму першосвятителя Михаїла, що на вулиці Шовковичній. Святитель Михаїл був першим митрополитом Русі за часів хрестителя князя Володимира, і, мабуть, закономірно, що при храмі на його честь відбувається багато благодійних місій.

Незважаючи на осінь, цей день був по-літньому теплим і погожим, і все ж мене непокоіїло:  а що як затра почнуться затяжні дощі, учасникам хресної ходи йти аж цілих п’ять днів. Здається, мій неспокій розділяють і прихожани Гостомельського храму Святої Покрови, які готувалися зустріти учасників хресної ходи хлібом - сіллю, й після вечірньої служби приготувати для всіх трапезу й розмістити на нічліг. З їхніх розмов чую, що багатьом паломникам доведеться ночувати прямо в церкві, оскільки забрати всіх по домівках не вдасться…

О п’ятій годині вечора на центральній вулиці древнього Гостомеля з`явилися учасники хресної ходи. Незважаючи на те що пройшли чималу відстань, більше тридцяти кілометрів, високо здіймали над собою хрести і хоругви, а ще майже у всіх на грудях були іконки. Я здивувався, що серед паломників чимало людей літнього віку, думаючи, як вони зважилися в таку нелегку дорогу, адже п’ять днів доведеться постійно бути на ногах, спати на холодній підлозі храмів. Однак на жодному обличчі не бачу смутку, очевидно,  пройдений шлях вселив у душі паломників  не лише рішучість, а й Божу благодать.  Дивлячись на них, у мене також виникло бажання піти разом із ними в урочище Кип`яче, тим паче, до цього заохочували молоді хлопці, а паломників юного віку серед 150 учасників була переважна більшість, і це по - особливому радувало. Довгий час не наважуюся запитати: чому група дівчат — в білих халатах і з червоними хрестами на косинках. З`ясувалося, це сестри милосердя, які прийняли обітницю при храмі Святителя Михаїла, а ще дізнався: хресна хода  стала традиційною й триває з шостого по одинадцяте вересня, до Дня Усікновення глави Іоана Предтечі.

У силу певних обставин не наважився приєднатися до учасників хресної ходи. Однак мені не давало спокою бажання якнайшвидше відвідати урочище Кип`яче, і мені вдалося здійснити свій задум лише на другий день після свята Усікновення глави Іоана Предтечі, 12 вересня. Як з’ясувалося, добиратися з Ірпеня до Кип`ячого не так важко, варто лише придбати квиток на електричку, що прямує до Коростеня, а тоді через дві з половиною години вийти на станції Чоповичі. А от коли хтось наважиться туди поїхати з інших міст, то орієнтир такий — станція Чоповичі, до якої можна дістатися з Коростеня чи Житомира. Отже, якщо ви приїдете електричкою, то слід поквапитися сісти в автобус, бо він приходить лише в час їх прибуття. Однак автобусом до урочища Кип’яче, де розташовані два монастирі й відбулися небесні знамення, ви не доїдете, треба буде вийти в центрі села й спитати: як потрапити до монастирів. І от вже знаю куди йти, згодом повертаю з шосейної дороги ліворуч і йду полем, яке на видноколі обрамлене лісами. Був чудовий день оксамитового літа, сонячно, небо синє, як море, на душі радісно, але трохи тривожно, думалося: чи правильно йду, нарешті бачу великий дерев’яний хрест, і сумніви минають, покажчик вказує, що до жіночого монастиря —3 кілометри, а чоловічого—5. Поле все ближе підходить до лісу, з-за дерев пучками світла зблискує купол, він наче виростає з під-землі. З подивом зупиняюся, адже більшість монастирів, які бачив, були розташовані на горах, і їх було видно ще здалеку, а цей, наче приховував, ліс. Однак якась невідома радість збуджувала душу, і я прискорюю кроки, щоб швидше дійти до обителі. І от я біля стін жіночого монастиря. Однак масивні ворота зачинені, але чомусь цим не переймаюся, ніби якась невідома сила вказує йти вздовж стіни на схід. Ліворуч мене шелестить у полі кукурудза й наче перемовляється з двома могильними хрестами. Згодом наближаюся до бічних воріт, думаючи, хоч би вони були відчинені. Ступивши за поріг, мимовільно спиняюся, вражає величний дерев’яний храм, що схожий на Ноїв ковчег! Стою вражений, і чомусь так радісно на душі, наче вижив після вселенського потопу.

Біля храму кілька жінок у чорному вбранні впорядковують клумби — тут так багато квітів, аж згадуються чиїсь слова, що квіти — Божі лампадки. Іду алейкою, обіч якої березові стовпчики, а на них — гасові лампи!  Як потім дізнаюся, в монастирі немає світла й газу, однак це не засмучувало його насельниць, а навпаки, здавалося, відсутність цих благ цивілізації ще більше посилювало молитовну благодать обителі, віддаляючи її від суєтного світу, й поглиблюючи зосередженість кожного, хто тут служив Господу.  

У храмі, що нагадує Ноїв ковчег, збудованого на честь Афонської ікони Божої Матері, бачу камені з написом Афон, як довідався потім, саме на дванадцяти каменях з Афонської гори було закладено храм (час заснування монастиря 2001 рік). Духовним пастирем і ктитором обителі є протоірей Роман, який не раз відвідував святу Афонську гору й привозив у рюкзаку наріжні камені для закладки фундаменту. Сьогодні в монастирі — багато святинь з Афонської гори, а також частинка ризи та поясу Богородиці, мощі 24-х афонських старців, Миколи Чудотворця, Агапіта- цілителя, великомучениці Варвари і Пантелеймона, апостола Андрія Первозванного та інших, тож неспроста у цьому храмі, що так схожий на Ноїв ковчег, треба роззуватися, що я і зробив і піднявся на другий поверх. Йти східцями нагору до вівтаря було зворушливо, наче, дійсно, потрапив на Ноїв ковчег. І от я на другому ярусі храму, приміщення тут невеличке, ніби нагадує домашню світлицю й сповнює душу ще більшим піднесенням, а ще думкою, що знаходжуся в Божому домі.  Згодом купую свічки, інокиня повідомляє, що в церкві багато святинь, ікони, привезені зі Святої гори Афон, і душа просить молитви…

Велике піднесеня й благодать відчувається протягом усього часу перебування в монастирі, й під час спілкування з його насельницями. Мені приділила увагу навіть сама ігуменя Катерина, а ще мене пригостили монастирською трапезою, подарували гостинці: пиріжки й запашний трав’яний чай. До речі, в монастирі — 60 насельниць, тут дотримуються аскетичного афонського статуту, після постригу інокині вже ніколи не відвідують колишні домівки. Тут як у всіх монастирях не вживають м'ясо, але рибу їдять окрім трьох пісних днів : понеділка, середи, п’ятниці. Встають сестри о четвертій годині ранку, і дехто з них ходить до купальні святого джерела в урочищі Кип`яче. У жіночому монастирі велике підсобне господарство: тримають корів, а ще розводять в ставках рибу, в одному з них живуть гуси. Так і пригадується переказ про те, як гуси врятували Рим, тож і тут вони найкращі вартові, коли з’являються непрохані гості. А ще монастирю подарували двох страусів, і навіть списану бойову машину БРДМ, ігуменя Катерина, посміхаючись, каже, що в бездоріжжя, коли треба кудись їхати, матушки сідають за кермо бойової машини, мовляв, ми ж воїнство Христове…

Й ожило сухе дерево

Під час перебування в монастирі на честь Афонської ікони Богоматері мене не покидали світлі почуття, наче я потрапив додому, а точніше в далеке дитинство, сповнене сонячною радістю. Подумалося: «Це мабуть від того, що тут такі молитовні люди». До речі, серед сестер монастиря чимало людей з цікавими біографіями. Інокиня Іраїда прийшла сюди, покинувши успішну кар’єру юриста, і заможну родину в Києві, її батько  власник однієї з самодостатніх столичних юридичних фірм. «Я прийшла сюди, бо відчула, що це мій дім»,— якось сказала вона одному журналісту. А от матушка Тамара, до постригу Марія Чипак, перенесла більше тридцяти операцій, і лише в монастирі отримала зцілення. Подібні оповіді можна було б продовжити, а ще тут було вогняне знамення під час читання неусипного псалтиря, яке встигли зафіксувати на фотокамеру — світлий вогняний стовп високо здійнявся в нічне небо…

У цій обителі було так світло на душі, що не хотілося її покидати, та кваплюся побувати ще в чоловічій обителі до якої 30 хвилин ходу, адже саме там знаходиться Святе джерело, де в 1911 році було явлення образу Казанської ікони Богоматері. Від чого вода в джерелі так сильно завирувала, мов закипіла, через  урочище назвали Кип’ячим.

Ікону Богородиці взяли до рук місцеві жінки й дістали опіки від вогняного знамення. І тільки місцевий священник зміг до нього торкнутися й відправити молебень. Згодом біля джерела збудували капличку. Зараз там — храм ікони Казанської Богоматері, а ще відновлено чоловічий монастир. А от церкву на честь Іоана Хрестителя, що діяла при монастирі, заснованому на початку 20 століття, було зруйновано більшовиками. За оповіддю вцілілих очевидців цих подій, на другий день Великодня 1931 року  безбожники вдерлися в обитель, монахів разом з ігуменом було закатовано в храмі Іоана Предтечі, котрий пілпалили з тілами мучеників... 

Лісова дорога мироточить пахощами, ловлю себе на думці, хоч у нас в Ірпені — віковічні ліси, однак вони духмяніють не так зворушливо. І от незабаром бачу міст через тиху річку Іршу, в якій прозориться вода, аж видно на дні величезні валуни, наче тіні підвалин минулих століть. З мосту до монастиря подати рукою. Зупиняюся, милуючись великою клумбою біля володінь обителі. А ще незвичною огрожею, сплетеною з ліщини, яка надає цим місцям зворушливої казковості. Онак сама обитель була трохи далі, якраз напроти купальні, біля якої цілюще джерело й деревяний храм, а сам монастир на честь ікони Казанської Богоматері з-за масивної деревяної огорожі нагадував давньоруську обитель. Оскільки була пообідня година, час відпочинку іноків, то не наважуюся стукати в двері, а нашвикодоруч роздягнувшись, йду до купальні, спускаюся слизькими східцями, вкритими мохом, до води— і-і… поринаю в цілющу прохолоду — кілька разів заходжу в купальню, гріючись на березі в проміннях небувало ласкавого вересневого сонечка.

Вода тут — від п’яти  до восьми градусів, однак частина плеса не замерзає навіть взимку, як і в купальні Праведної Анни поблизу Почаєва. Купаючись в ній, люди позбавляються багатьох недуг.

До речі, саме вода цього джерела, повернула з небуття ці святі місця. Якось в згадуваний храм першосвятителя Михаїла(м. Київ) до протоієрея Романа принесли водичку цього джерела, якої він окропив прихожан, і деякі з них почали вести себе неадекватно. Це наштовхнуло священника до певних міркувань, а згодом до розслідування забутих святих місць. Згодом завдяки його старнням неподалік будується жіноча обитель на честь Афонської ікони Богоматері, а в урочище Кип’яче знову повертається Божа благодать, відроджується чоловічий монастир, нові храми, відбуваються дивні знамення. Якось восени після літургії та освячення надкупольного хреста Богородичного храму сухе дерево, що знаходилося поруч, пустило листочки! На дворі — осінь, а на дереві —весна!..

Час було квапитися додому, набираю в криничці цілющої води, роздивляюся довкруж. Як тут затишно й мальовничо! Дерев`яні храми, кам`яні східці, ажурні альтанки — усе це гармонійно вписується в лісовий ландшафт і підсилює його казковість. Однак треба було йти…

Дорогою знайомлюся з жіночкою , котра приїздить сюди аж з Білої Церкви, це на сто кілометрів далі від мого міста.  Вона часто в вихідні відвідує чоловічий монастир, незважаючи що доводиться їхати кілька годин електричкою, а потім пересідати в Києві ще й на автобус. Жінка каже, що завжди допомагає в святій обителі по господарству, сьогодні — підмітала територію, мовляв, велика благодать попрацювати на монастир, бо завжди після цього на душі світло.