До Стопи Богоматері

Почаївська Лавра

«Ще треті півні не співали, ніхто ніде не гомонів», четверта година ранку, густий туман і осінній холод, а надворі то червень. У Києві — спекотно, в Почаєві, ніби жовтень.  У сорочці з коротким рукавом так холодно, хоч танцюй гопака, аби зігрітися... Ех, якби останній авторейс з Києва був не о дев’ятій годині вечора, а об 11-ій, то приїхав би не до третіх півнів, а до сходу сонця. Тоді, можливо, дядько, який прохав водія спинитися «біля гєви», себто верби, вийшов би коло свого дому. Однак водій в такому тумані не розгледів його «гєви»…

І все ж тішу себе, що в п’ять годин брама Почаївського монастиря має відкритися, йду вулицею, що веде на Святу гору, за туманом нічого видно, лише вгорі — бліде намисто ліхтарів. Раптом зашелестіли кущі, почулися кроки — озираюся, але нікого…  Згодом шелест затихає, однак у мене таке враження, мов хтось за мною йде…

І от натрапляю на яскраво освітлене місце, бачу посередині велику лаву — й ні душі. Йду туди, згодом приглядаюся, неподалік міліцейський відділок, а за кількадесят кроків — Почаївська лавра, у такому сусідстві освітлена лава видається мені якоюсь особливою, як у залі суду, чомусь не хочеться на неї сідати, кладу сумку. Да, холод не тітка… Вглядаюся в туман, який і не думав відступати від Святої Гори, наче ховаючи її від світу. З трепетом згадую, що на цій Горі було кілька явлень Богоматері, перше — 770 років тому, а друге — 335. Отже,  2010 рік, по суті, двічі ювілейний, а що як сьогодні знову станеться диво!..

Дістаю книжечку про Почаївську обитель, вмощуюся зручніше під ліхтарем, читаючи, як 1240 року два іноки та пастушок стали свідками чудесного явлення Пресвятої Богородиці, яка постала на вершині скелі в вогняному стовпі. Її явлення, вочевидь, було знаменням для  підтримки духу почаївським ченцям, які прийшли сюди з Києво-Печерської лаври, оскільки Київ плюндрували батиєві бісурмени. Цариця Небесна тоді, у 1240 році, явилася подібна Неопалимій купині й була увінчана царською короною, тримаючи в руці державний скіпетр. На місці явлення залишився відбиток її правої Стопи, з під якого потекла цілюща вода. Сьогодні на цьому місці —  собор на честь Успіня Пресвятої  Богородиці.  Відбиток Стопи знаходиться неподалік вхідних дверей  під ковчегом, який відкривають по великих святах, й сьогодні, як і 770 років тому, з - під Стопи Богородиці тече цілюща вода…

А от друге явлення описується з хронологічною точністю в лаврському літописі. Сталося воно 5 серпня 1675 року. П`ятидесятисячне турецько- татарське військо, яке очолював хан Нурредин, йшло на Польщу, щоб помститися за порушення Бучацького договору. Дорогою турки побачили Почаївський монастир, який  був укріплений лише дерев’яною огорожею, й  приготувалися до взяття обителі. Усі жителі містечка зібралися за стінами монастирської огорожі, розумічи, що врятувати їх зможуть тільки небесні заступники. І тодішній ігумен Почаївський закликав усіх разом звернутися до  Матері Божої та преподобного ігумена Почаївського Іова. Вранці, 5 серпня, турки пішли в наступ, в цей час братія обителі почала служити акафіст перед чудотворною Почаївською іконою Богоматері, і коли заспівали кондак «Взбранной воеводє», над Свято -Троїцькою церквою, яка стояла на місці Успенського собору, з’явилася сама Богородиця з небесним воїнством і ангелами. Турки цілилися в небо, та стріли верталися й вражали їх, почалася паніка, одні повертали коней і чимдуж відходили від монастиря, інші — не могли зрушити з місця. Багато турків, як пише літопис, прийняли після цього християнську віру й залишилися в монастирі, прийнявши чернечий послух…

Також згадався переказ, як Богоматір відвела смерть од візника графа Миколи Потоцького. Якось неподалік Почаївської обителі перевернувся панський віз, розлючений Потоцький дістав пістоля, щоб покарати за це візника, і той, чекаючи смерті, підніс догори руки, вимовивши: «Матір Божа, дивна в іконі Почаївській, врятуй мене!" Все ж Потоцький натиснув на гачок — та постріл не пролунав. Він цілився знову, й щоразу пістоль давав осічку. І дуже здивованим був тоді граф. Ця подія згодом змінить життя Потоцького: він став головним меценатом Почаєвської обителі, і саме на його кошти споруджуватиметься головний храм монастиря на честь Успіня Богородиці.

Несподівано вдарив дзвін, була п’ята година ранку… Йду до воріт, вони вже відкриті, озираюся, заходжу один, думаючи: так рано ніколи не приходив до храму, невже буду один. Та в Успенському соборі вже розпочалася досвіткова служба, «Полунощниця», і з кожною хвилиною сюди прибувало все більше людей. Не можу збагнути: звідки вони бралися, адже нікого не бачив на міських вулицях, потім зрозумів: паломники йшли з готелю, який розташований на лаврському подвір’ї, й де можна в одному з номерів замовити нічліг за двадцять гривень.

Трепетно схиляю коліна біля ковчегу, під яким скеля з відбитком Стопи Богоматері, на якій постав храм. Зрошую чоло святою водичкою, зібраною з-під Стопи Богородиці…

У храмі відбулося багато чудотворних зцілень: прозрівали незрячі, а біля ікони справа від вівтаря, яку називають Києво-Печерською, оскільки в 1831 році була привезена з Києва в подарунок монастирю, коли його визнали Лаврою, стоять схрещені милиці. Не важко здогадатися чому — біля неї відбулося зцілення. Причому, історія збергла ім`я цього чоловіка, Григорій Деренчук, який став інвалідом під час російсько-японської війни. Солдат-інвалід з паралізованими ногами вже почав втрачати інтерес до життя, та в шпиталі одна із жінок, яка здобула чудесне зцілення в Почаївській Лаврі, порадила йому туди поїхати. І він прибув до обителі 23 червня 1911 року, й після щирої молитви біля згадуваної ікони сталося диво — інвалід Григорій відчув свої ноги здоровими, й не пам’ятаючи себе від радості, залишив милиці, підійшовши до чудотворної ікони, щоб прикластися до неї...

Преподобні Іов і Амфілохій

Згодом іду до підземної церкви, де покояться нетлінні мощі преподобних Іова та Амфілохія. Як зажди, в цьому храмі людно, і це не дивно, адже обоє святих були великими православними подвижниками. Іов Почаївський, в миру — Іван Залізо (Жєлєзо), не зважаючи на своє шляхетське походження, ще в десятирічному віці покинув батьківський дім на Галичині й пішов до Угорницького монастиря, а в тридцять років він був висвячений в чин ієромонаха. Почувши про чернечі заслуги молодого Іова, князь Костянтин Острозький, фундатор видання першої повної друкованої Біблії церковнослов’янською мовою (Острог, 1581 рік), запросив Його в місто Дубно, до Чеснохресного монастиря, яким Іов успішно керував протягом двадцяти років. Після смерті князя Острозького Іов пішов на Почаївську гору, знаючи про його заслуги, почаївська братія обрала Іова ігуменом. Новий настоятель запровадив статут Студійського монастиря, а також перетворив скит в наземний монастир, оскільки монахи жили в печерах. Іову вдалося розпочати будівництво першого мурованого храму, Троїцького (на місці сучасного собору  Успіння Пресвятої Богородиці). Стійкість  праведного ігумена Іова, якого за міцну життєву позицію називали Залізом, долала й свавілля тогочасних владоможців, один з яких, як от Андрій Фірлей, не раз грабував обитель і навіть забрав чудотворну Почаївську ікону. Завдяки наполегливості Іова суд став на бік інтересів монастиря, хоча тривав більше двадцяти років, однак Фірлей програв справу й змушений був повернути монастирю награбоване, та головне – ікону Почаївської Богородиці. Відомий факт, що Іов надав притулок багатьом козакам, які переховувалися після поразки в Берестецькій битві. Преподобний Іов прожив сто років, помер 28 жовтня 1651 року, через кілька років церква канонізувала його в лик святого, його нетлінні мощі покояться в печерній келії, в якій він любив усамітнюватися для молитов.

Напроти нетлінних мощів преподобного Іова Почаївського — ще одна усипальниця з мощами Амфілохія. Жив преподобний у час радянського безбожжя, але це не позначилося на його вірі, а навпаки, ще в юності він допомагав ближнім, набувши навичок костоправа. У миру преподобноо звали Яковом Головатюком, а після постригу — Йосипом. Наприкінці життя Він прийняв схиму, отримавши ім`я ще одне ім`я — Амфілохій. Його життя нагадує подвижництво Печерського цілителя Агапіта. Амфілохій теж не брав плати за допомогу, інколи казав: «Що ж ви всі до мене йдете, наче до святого? Я грішник. А зцілення ви отримуєте за молитвами своїми, за вірою». Однак діяльність цілителя не була поза увагою радянської влади, за Амфілохієм постійно стежили, і щоб зламати його віру навіть доправили до психіатричної лікарні. З якої преподобного визволила сама донька Сталіна, Світлана Алілуєва. Свого часу Він допоміг позбутися їй хвороби, як і багатьом іншим людям, котрим лікарі визначали безутішні діагнози, а  преподобний Амфілохій навіть зцілював від ракових пухлин.

Після смерті цілителя Амфілохія (1971 рік) болящі люди, які зверталися за допомогою на Його могилі, отримували зцілення! Причому зцілювала й продовжує зцілювати навіть земля з Його могили, а точніше пісок, який і до сьогодні ставлять на могильну плиту, відправляючи молебень. І це при тому, що в могилі немає тіла преподобного. Він покоїться в Почаївській Лаврі.

Мабуть, не всі знають чому були перенесені мощі Амфілохія з могили до Лаври. Він не раз являвся у сні ченцям монастиря, і комусь з іноків було видіння, що його мощі — нетлінні. І от після тридцяти років з часу поховання, за рішенням священного синоду УПЦ, в 2002 році була розкопана могила Амфілохія — усі хто брав участь в цій події були дуже подивовані — тіло преподобного виглядало так, начеб його поховали недавно, а не тридцять років тому.

Господь дарував нетлінність тілу вірного слуги, щоб знову переконати нас в своїй милості…

Виходжу надвір, від туману жодного сліду, сонячно, на душі — особливе піднесення, незважаючи на те що ніч не спав, і вже більше п’яти годин на ногах, але покидати Почаївську обитель не хотілося, як домівку рідної матері. Однак маю побувати в Кременці, а звідти поїхати до ще однієї святині, джерела Праведної Анни, названого так на честь матері Богородиці. Іду на автозупинку, яка неподалік монастиря.  Пригадую, як бував у Свято-Духівському скиті, що неподалік Лаври, як дивувався, побачивши по дорозі капличку в стобурі старої липи, а ще алеєю могутніх грабів біля скиту, бо саме таких великих дерев цієї породи ніколи не бачив. На мить уяв а переносить до  Свято - Духівського скиту, глибокого стометрового колодязя з цілющою водою, викопаного на горі, благодатті чудотворних святинь. У скиті, вперше в житті, побачивє вериги, важкий металевий хрест на ланцюгу, які носив преподобний Микита Столпник. Сьогодні, як і тоді, не перестаю радіти нескінченій благодаті святої  Почаївської землі.     

Джерело Святої Праведної Анни

Десь за півгодини автобус доправив мене до Кременця, і от я знову розглядаю знайому околицю: напроти старенької автостанції біліють вапнякові гори, порослі лісом, їх ще називають Дівич-скелями, історія зберегла про них легенду, як дівчата рятуючись од татар, скочили з них додолу, але не вбилися, перетворившись на лебедів.

Кременець дуже мальовниче місто, в оточенні зелених пагорбів, за якими, здавалося, от- от і почнуться великі гори — Карпати чи Альпи, а ще над містом височить Замкова гора, яку називають Бона, за іменем її колишньої власниці, польської королеви італійського походження. Висота гори 397метрів, якщо брати до уваги рівень моря. І до сьогодні на ній збереглися руїни колись неприступної фортеці, закладеної ще в XII столітті, її не могли здолати навіть орди Батия, і лише козаки під проводом Максима Кривоноса після півторамісячної облоги 1648 року взяли фортецю, зруйнувавши її. Після цього твердиня вже не відбудовувалася.

У Кременці є чим помилуватися, неспроста це місто колись називали Волинськими Афінами. Кваплюся до зупинки таксі, щоб домовитися про поїздку до джерела Святої Праведної Анни, що знаходиться у селі Онишківцях — звідси 10 кілометрів. До речі, Онишківці відносяться до Рівненській області, а Кременець — до Тернопільської, а в тім, колись ці землі називали Волинським краєм. Незважаючи на те, що до джерела їздить чимало паломників, автобуси туди ходять дуже рідко. Невдовзі, на свою радість, знайомлюся з доброзичливим таксистом Юрієм Івановичем, який каже, що довезе мене туди й назад за 60 гривень. Я радію, бо рік тому з мене взяли 100 грн. Дорогою Юрій Іванович розповідає, що до джерела Праведної Анни їздять з усіх - усюд. Мовляв, недавно возив сюди родину, котра проживає в Узбекистані, вони купалися протягом десяти днів. І ці слова мене дивують, адже це не тепле море, навпаки, вода в купальні джерела — крижана, протягом року — всього плюс 5-7 градусів. Однак водій не розділив мій подив, зауваживши, що люди купаються й більше, і залишають в цій воді свої тяжкі хвороби, які не могли вилікувати медикаментами.

—Але всім — по вірі,— зауважує він,— ви знаєте, сюди навіть приїздять хворі на опорно- руховий апарат, навіть такі, що ледь встають з нош, та потім ідуть з купальні  самі. А ще сюди їдуть лікувати артрити й артрози. У воді багато іонів срібла, за кілька хвилин вона навіть тамує зубний біль. Лікарі встановили, що вода з джерела Праведної Анни нормалізує роботу кишечника, ефективна також при хронічних захворюваннях шлунка, знижує рівень цукру в крові, виводить пісок з жовчого міхура, впливає на нормалізацію функцій печінки та нирок, поліпшує обмін речовин та загальне почуття…

— Справжня аквавіта!!! Та ніколи б не подумав, що в холодній воді можна лікувати судинні недуги?..

— Е, холодна вода — велика таємниця, недаремно кажуть, що вона навіть убиває демонів. У джерелі вона, взагалі, особлива —  плесо купальні ніколи не замерзає!

—Навіть у люті морози?..

—Авжеж…

—А як дізналися, що джерело — цілюще?

—Старі люди розповідали таке: дуже давно на місці джерела стояла церква, тоді край потерпав від набігів татар, але храм зберігся дивним чином, опустившись під землю. Йшли віки, і в Онишківцях побудували нову церкву. Але на місці старої церкви сталося диво. Тут з`явилася ікона Праведної Анни, котру першими помітили діти-пастушки, згодом ікону перенесли до діючого храму. Однак на другий день вона знову була на місці старої церкви, словом, там, де її знайшли. Селяни разом з батюшкою відслужили молебень, і з належними почестями вдруге занесли ікону до сільського храму. Але  ікона знову опинилася на старому місці. Тоді здогадалися: Праведна Анна сама вибрала собі це місце. І там  збудували капличку, в якій зберігалася ікона, а згодом — храм. З того часу й звернули увагу на цілюще джерело…

Під’їжджаємо до згадуваного джерела, на куполі храму на честь матері Богородиці Анни, який стоїть над водою купальні, зблискує сонце, радіє душа, наче перед новим хрещенням, адже ще ніколи в житті не купався перед храмом. І мені чомусь згадується, хрещенська купіль минулого року. Було біля п’ятнадцяти градусів морозу,  крижана ополонка, вирізана хрестом, знаходилася далеко від берега, тож пірнати доводилося прямо з криги — й відразу на глибину, але ніхто з нас після цього не захворів, а навпаки, в кого була нежить, то пройшла. Що ж, наразі є нагода згадати хрещенські купання, швиденько роздягаюся, заходжу в воду, яка обпікає благодатним вогнем.  У кіпальні неглибоко, після занурення читаю молитву на стінах храму, і вже не відчуваю холоду, а радісне блаженство. Виходжу з води на східці, тоді повертаюсь вдруге — і втретє. За легендою стільки разів треба зайти в воду, щоб бути здоровим цілий рік, а ще після купелі мов виростають ангельські крила!

Набираю в криничці водичку, що поруч з храмом, ставлю свічки, виходжу на дорогу, водій радить мені придбати кремнієві камінці,  які продають школярики, мовляв, ними дуже корисно чистити воду. Купую кілька пакетиків кремнію, деякі з камінців нагадують фігурки, які трапляються в експозиціях трипільської культури, а водій хвалиться,  що знайшов у полі ще й не такий кремнієвий камінь:

— Ну копія, дракончик!..

— Хочете сказати знайшли закам’янілого змія?

—Ні, диво матінки природи, в полях біля Кременця можна й не таке надибати, навіть дуже цінні речі з древності…

З історії чудотворного образу Почаївської Богородиці

Незадовго знову відвідав Почаїв і Кременець. На початку серпня, їдучи до Луцька у видавничих справах, квапився на потяг, та глянувши на годинник, а було без п’яти хвили на дев’яту вечора, тобто залишалося кілька хвилин на останню маршрутку до Почаєва, наче якась невидима сила підштовхнула мене забути про квиток на потяг до Луцька. Майже в останню хвилинну підбіг до маршрутки на Почаїв. І хоч не було місць, водій мене взяв, посадивши на пуфику, о, це була неймовірна поїздка! Сидіти довелося майже на підлозі, і це зважаючи на мій не зовсім здоровий хребет. Моєму несподіваному рішеню дивувалися всі пасажири, та найбільше я сам. Та недаремно терпів такі незручності. До святої обителі наче привів мене  Ангел-хранитель — у День ікони Почаєвської Богоматері (5 серпня). І знову був тут о четвертій годині ранку, й так само було холодно, незважаючи, що в Києві стояла сорокаградусна спека, а тут вона ніби спинилася під стінами монастиря. Однак мені не довелося чекати доки о п’ятій годині відкриють монастирську браму, в цей день у Лаврі, з нагоди свята, була всенощна, людей — як в Єрусалимі. І все ж, я був дуже щасливим, бо саме в День чудотворної ікони Почаївської Богродиці мені вдалося до неї прикластися. Я вперше побачив ікону зблизька й був вражений величчю образу Богородиці, здавалося, від неї так і променилося світло,  неземною росою сяяли діаманти оправи, і чомусь згадувалося євангельська притча: «не шукайте скарбів на землі…»

Тепер про історію чудотворного образу Почаївської Богоматері. Цей образ потрапив до нас у 1559 році, його привіз на Волинь грецький митрополит Неофіт – він перебував в Україні, збираючи пожертви на константинопольську патріархію, що зазнала збиткувань від турків. У містечку Орлі на Волині, в родинному замку Гойських, митрополит зустрів неабияку прихильність побожної вдови Анни, яка виділила щедрі пожертвування, митрополит Неофіт благословив її іконою Богоматері. Згодом з`ясувалося — ікона чудотворна, біля неї прозрів сліпий від народження брат Анни, до неї почали приходити паломники, і чудеса продовжувалися. У 1597 році Анна Гойська дарує ікону  Почаєвському монастиреві, відтоді цей образ починають називати Почаївським. Про оздоблення ікони й «коронування» золотими діадемами від папи римського  Климента Y подбав уже згадуваний граф Потоцький, так що чудотворність ікони визнали й шанують не лише в православному, а й католицькому світі..

У цей день я відвідав Кременець, і вже другий раз за літо 2010 року, джерело Святої Праведної ї Анни, відчувши, що якби мені запропонували на вибір побувати на одному з якихось теплих морських  берегів, я  обрав би купальню тільки цього святого джерела…