Як горіли сніги

Не можу точно згадати скільки років не стояв на лижах — п'ятнадцять чи двадцять? Однак не раз мріяв проїхатися по хрусткому сніжку, та ще з гірки, але то снігу не було, то лиж. От як ми «багато» стали жити, що навіть така дитяча розвага не всім по кишені, а раніше лижі стояли ледь не на кожному балкончику.

Нарешті, в 2010 році від Різдва Христового,  придбав  беушні «нарти» за триста гривень,  і це ж треба, яке везіння! Відразу  настала справжня зима. Сніжна й капризна, якраз під лижі  «Турист», котрі дуже підходять під мою лапу й наш ірпінський ландшафт…

І от кріплення відрегульване, виходжу за поріг, дорога слизька, трохи лячно ставати на неї, щоб не розпластатися перед якимось дітлахами, які аж спинилися від цікавості й чекають, як дядько поїде — а що, як на пузі, чи заоре носом. От буде сміху, адже я стільки років не стояв лижах, тож міцно стискаю палиці. «На старт!»— командую собі й поїхав, ледь стримуючи рівновагу — дорога, наче каток, все ж  тіло згадало лижні навики, набуті з дитинства, тож за п’ять хвилин вже впевнено «веслую» вулицею, за парканами котрої несподівано почали шаленіти собаки, мабуть, вперше побачивши дядька з двома палицями, якими я ритмічно вдаряв об скрижанілу дорогу, напевно це збуджувало в четверолапих люту агресію й вони думали, що я їх лупцюватиму.

І от я — в полі, видніється ліс, до нього десь близько кілометра. О, тут їхати значно краще: вже пробита лижня, щоправда, місцями заїжджена автошинами й затоптана парнокопитними, мабуть, цими чолов’ягами, які, брутально лаючись, ледь трималися на ногах, і чого в такому стані тут швендяти.

З кожним кроком ліс все ближчає й притягує до себе, як зелений магніт, і вже здалеку, ніби вбирає в себе мої турботи. Ех, як я люблю це вічнозелене чистилище, яке благо, що в Ірпені — такі вікові сосни.

Несподівано, десь на півдорозі,  почали стелитися дими, і з лівого й з правого краю поля. Зупиняюся, невже хтось порозкладав багаття, але що можна підпалити в чистому полі на снігу. Пильніше приглядаюся довкола — ні душі, містика, прямо Диканька якась; у призахідному сонці зблискує іскрами сніг, і таке враження, що в полі палають сніги — біла пожежа зими…

А тим часом, димів все більшає, і вони вже насуваються на місто, наче туман, а той тремтять прозорими парусами. І що за дивина, ніколи такого не бачив взимку, хвилину-другу міркую: під’їхати до цих димів — чи ні, а раптом й справді хтось розклав вогонь.

У наступну мить, розглядаючись довкруж, починаю розуміти, що наближатися до загадкових димів нема сенсу, вони вже снували ледь не по всьому полі, наче марево. Їду до лісу, якраз почало заходити сонце — які барви, наче хтось у небі розлив вино — скоро ж Різдво…

А до лісу все ближче, несподівано помічаю, що перед узліссям також дим, цікавість проймає все дужче, прискорюю «нарти», і за хвилину-другу  розкриваю таємницю загадкових димів, коли доїжджаю до шлюзу річки Ірпінь, оскільки через заслін  спадає вода, то в крижаному панцирі утворилися «вікна», через які  виривалися тумани, що стелилися димами над снігом. Видно завтра буде міцний мороз, і я поглядаю на захід, де сонце, мов підпалило копицю соломи…

Кваплюся до лісу… Дерева, обліплені снігом, нагадують мармурові колони, а кущі — коралові рифи. Всюди тихо, чарівно, загадково, весело співає лижня. Зустрічаюся з першими лижниками. Виявляється це дуже романтичний народ, вітаються зі мною наче знайомим, зичать різдвяні побажання.

Подумалося, сьогодні вийти на лижах, відірватися від телевізора, комп’ютерних ігор чи інших тенет мегаглобалізму, що вбивають здоровий дух, є маленьким подвигом над собою.

Від лижників дізнаюсь, що в лісі є два чудових спуски, якщо рухатися в напрямку Білич, гора Довга і Смертєлка, вони радять остерігатися Смєртелкі, бо дуже крута й небезпечна, мовляв, не одне покоління ламало там лижі, й не тільки. Зважаючи що дуже вечоріло, я дійшов до Довгої, до неї вела сама лижня. Спускаючись таки пірнув в сніг головою, й наче впав у забуту  радість юності й дитинства…

Гострю лижі додому, вже сутеніє, але їхати назад ще краще, бо по схилу. От вже й узлісся, зайшло сонце — на небі малинове озеро, а поруч засніжені пні видаються білими ведмедями, а на гілках — сніжні пуанти невидимих балерин…О, я ще не один день брався за лижі, тягнуло до цієї призабутої радості дитинства…

2

  І один у лісі лижник,

або рік потому

Цьогоріч  побачити лижника, стало значно більшою рідкістю, ніж минулої зими. Тож, коли 4 січня вирушив на прогулянку, на мене дивилися, мов на Ікара, наче я ніс на плечі не лижі, а дерев’яні крила. Екзотики додавало ще й сонячне затемнення, адже саме в цей день наше світило було схожим на місяць, який перед Різдвом украв біля Диканьки мохнорилий дідько.

Можливо, й через це багато зустрічних людей були такими говіркими. Один кремезний чолов’яга із здоровенною «фашистською» вівчаркою  (вона скоса поглядала на лижні палиці й гарчала, мабуть, тому собаки й не люблять лижників, бо в них аж по дві палиці) жалкував, що він би теж зараз пішов до лісу на лижах, але остеохондроз. Інші згадували, як вони в дитинстві раділи кожній гірці, коли спускалися з неї, а ще цікавилися, скільки коштують лижі, зітхаючи, що зараз не до цього. Один дядько навіть сказав: «О, то в мене теж є такі, ще радянські. Стоять десь на балконі, та не вистачає духу відважитися на них стати. Знаєте, скільки зараз цих проблєм…»

А в лісі я навіть зустрів англійця – дасіш-фантасішш! Джон прийшов сюди на пікнік з нашим земляком, а точніше шваґром, сестра якого була дружиною англійця. Він теж дивився на мене як на Ікара, а ще хвалив наше повітря, яке демонстративно вдихав носом, як слон хоботом. Джон трохи говорив російською, та оскільки йому було важко розмовляти, допомагав родич, кажучи: «А ми вот взяли кілька полінець, зараз на снігу розпалимо багаття, підсмажимо шашличок, по сто п’ятдесят тяпнемо – романтика…».

– Єс! Єс! –  підносячи догори вказівного пальця радів Джон, наче приплив на Мальдіви, – І мі завтра тожє возьмйом лижі, да, Ніколай, і будєм єхат к рускім мєдвєдям!.. – І він  починає ритмічно  розмахувати руками, показуючи, як вони будуть їхати, аж його родич примовляє: «Айн, цвай! Айн, цвайн!» – мовляв, вчив німецьку. Дивлячись, як розходився Джон, мені аж захотілося дати йому свої лижі, але він сказав, що «севодня не готоф», мовляв, «дафай» завтра.

І я прийшов, однак виявився не тільки одним лижником в лісі, а взагалі нікого не зустрів. Можливо, тому, що було під вечір. Та ліс був ще чарівнішим і загадковішим, сніг між деревами здавався білою пустелею, й мені уявлялося, що я зовсім один, зі мною віталися лише кущі й дерева, коли я зачіпав їхні гілки проїжджаючи повз… 

Щоправда, не обійшлося без сюрпризів, оскільки сніжок трохи підмерз і ствердів, то усі спуски стали дуже ковзкими, однак я ризикнув з’їхати з «гребеня» гори Довгої (так називають її  лижники в Білицькому лісі), і таки боляче приземлився на м’яке місце, відразу зрозумівши одну з причин чому немає лижників.  Однак, хто не ризикує, той на лижах не їздить, адже тут  ніколи не знаєш, де впадеш, і як впадеш…

Катався  до самого вечора,  як завше, лижна прогулянка дарувала несказану дитячу радість руху, стираючи з пам’яті усі негаразди, наче я розпочинав все з нового, білосніжного листка.

 5.01.2011р.