10

І от ми на теренах Чортомлицької Січі… скільки надій на нове життя й долю ввібрали ці землі обітовані, як до них поривалося українське серце… Ще з вікна бачу, як мліють на сонці десятки автобусів, біліючи верхами, що здаються проти сонця засніженими. На крутосхилах річки видніються численні різнобарвні намети, біля них юрмляться люди, а на високій щоглі струменить синьо-жовтий прапор, і не тільки в мене перехоплює дух, адже  тільки тут можна було побачити наш прапор на волі, як він синьо-жовтою хвилею поривався до горизонту та нашої історії, до витоків хліборобських етносів Трипілля, й до козацької доби.

У місті, в якому жив, синьо-жовтий прапор міг майоріти лише в руках сміливців, бо так його зривали й шматували комуноїди, і я не раз брав участь в акціях  на захист прапора — в якій ще країні так затято знущалися над прапором, топталися по власній  історії, ідеях предків…

Вийшовши з автобуса, вдихаю на повні груди повітря, сповнене вщерть, як чаша, полиновим запахом. Люди, самі не відаючи, творять ходою по кручах, цей гіркуватий, як наша історія, запах, цю полинову атмосферу древності.

Шукаю серед натовпу Сергія, він також обіцяв приїхати з дніпропетровцями. І раптом переді мною постають справжнісінькі козаки, з шаблями й списами, й навіть оселедцями, закрученими за вуха.

— Хлопці, і як ви тепер ходитимете до школи!— вигукує хтось весело до юних козачків з оселедцями.

— Як?.. Пішки,— відповідає найстарший з них із шаблею при боці, хвацько поправляючи оселедця, наче отаман.

—А шабля в тебе справжня?

І хлопець миттю витягує шаблю з піхв і з посвистом розтинає повітря.

— Ого!!!— тільки й чується.

— А де ж ти взяв таку шаблю?— не вгаває якийсь дядько й підходить до хлопця.

— Батько склепав з автобусної ресори...— посміхається хлопець, правду каже чи жартує.

Потім показує дядькові свою замашну шаблюку, кажучи, що її можна взяти двома руками, і „ омонівський щит, а трясця їх матері! не витримає удару”, (ОМОН, отряд міліціі спеціального назначєнія).

І хлопець знову з посвистом розтинає повітря, аж мені вчувся тупіт кінських копит і посвист татарських стріл і пригадалася історія, як турецький султан Магомет IY хотів захопити Чортомлицьку Січ зненацька, на різдвяні свята, коли козаки добряче погуляли. Вивідавши потаємний хід до Січі, яничари, прибравши вартових, прокрались туди, й затамувавши подих, чекали команди до бою, але хтось з козаків помітив їх і розбудив побратимів, за хвилину - другу стрільці стали перед вікнами й дали перший залп, почувши постріли, проснулися й інші запорожці — і вікна стали бійницями. Одні козаки заряджали рушниці, інші влучно стріляли, бо за вікнами була Україна, не раз ґвалтована татарвою, і рушничний вогонь все лютішав. Татари були приголомшені таким несподіваним поворотом, і тільки мляво відстрілювалися, влучаючи більше по стінах, падаючи від козацьких куль. І вибігли відважні козаки у двір, бо не всі могли стати з рушницями до вікон, і шаблями й списами почали бити ворогів. За свідченням історика Кащенка, тоді полягло понад 13 тисяч яничар, а хан ледь утік…"

Шкода, що кручі, на яких відзначалися Дні козацької слави,  не були територією, де гніздилася Чортомлицька Січ, ці землі затоплені дніпровим водосховищем. Про козацькі часи на цих землях нагадує тільки пам`ятник на Сірковій могилі з перепохованими останками кошового та ще кам'яна баба неподалік від меморіалу. Я так і не дізнався чия це баба — скіфська чи половецька; вона колись служила за прикордонника, за межу, де стояла, не можна було ступати жодній жінці, бо далі починалися січові володіння.

— Друже, а ти знаєш, чому жінок не пускали на Січ,— раптом чую до болі знайомий голос і озираюсь.

— Сєрж! — вигукую й плескаю його по плечу,— ти шо, читаєш мої думки? Відкіля ти взявся?

— З тих воріт — звідки й весь нарід, а тобі шо, не цікаво знати чому жінок не пускали на Січ?

— Ну, і?..

— Бо вони не правильно виконували команду: "лягай!"

— А, старий анекдот...

— Але ж в тему, слухай, в тебе немає води, бо в мене після вчорашнього у роті таке, мов гарцювали татари.

— Води? З градусом, чи без?

— Поки шо, без...

— То ходімо до наших наметів.

— А де вони ? А!.. та це далеко...

— Так он річка,— посміхаюсь.

— Ти що, маєш мене за коня? Піди сам напийся, може, станеш верблюдом.

— Чого б це?

— Наче б ти не писав статей про вбивчу екологію Дніпропетровщини, та цю козацьку річку захлиснула дніпрова вода, як співає Миколайчук: " А річка страшною, мов відьма була, відходи заводів у море несла", справжній Чортомлик, до речі, так звали цю річку за часів козаччини! 

— А я десь читав: назва Чортомлик пішла не від чорта, це назва тюркського походження й означає, що в річці було багато щуки.

— То шо, в них щуки чортами називають?

— Якимось схожим словом...

— Ну, то закинемо ввечері вудки,— посміхається Сергій,— я вже тут пригледів одну щукерію, студенточку-активістку.

— О, так ти бабуїн, а не козак. 

— Сам такий!..

— Ти ж знаєш, шо на Січі козаки не гуляли  з жінками.

— Ото згадав!..— кривиться  Сергій, а в тім, колись, і я був таким, як ти євнухом...

— Шо, тобі мало дружини?..

— Вона — люта домовласниця! Всі думки, як не про зарплату, так про дефіцити, меблі, а в постелі гаряча, мов лід...

— А як там твоя балерина?

— О, то було не кохання, а виверження вулканів, тринадцять оргазмів одразу...

— У кого?

— Питаєш, як пацан, звісно, ж у неї...

— Але, хто ж рахував?— посміхаюся.

Сергій сердито спльовує, і я, розумію, що цієї теми краще не продовжувати.

— Але чому ти говориш в минулому часі,  ваш роман закінчився?

— Вона, здається, закохалася в мене, ох, ці жінки, їм давай все, або нічого, їм, бач, мало пристрасті палкої, мов вулкан, вони не розуміють, що у ярмі подружнього життя це відчуття не буде таким жаданим, замішаним на таємних зустрічах й очікуваннях, тільки облиш свої коментарі...

Відчуваю, що можу розсердити Сергія, а ще наростаючу спрагу, питаю куди він зібрався йти: по воду, чи за водою.

— За аквавітою до Віти,

—    Так ти й справді вже встиг знайти кралю?..

—    І не одну…

—    Да…  а ти часом не знаєш, шо  там по сценарію свята?

— Авжеж: ввечері планується похід до могили Сірка, посвячення в козаки; старий, може й ми посвятимося, вистрижемо оселедці, а потім підемо в обком партії брати інтерв'ю. Уявляєш, яка буде сенсація.

— Угу... Шо далі в сценарії?..

— Буде козацька ватра, пісні й танці, ну, а  вночі!.. хто, як зуміє, так і козакуватиме. Вранці — загальний молебень за полеглих козаків і Україну, наче будуть попи всіх  конфесій. Вдень плануються поїздки по навколишніх селах,  роздаватимемо пресу,  допомагатимемо на городах і полях.

—    Шо, навіть і тут не обійдеться без колгоспу, о, як набридли ці роботи. Ти ж вчився у міській школі , а нас вже з другого класу ганяли на лани, бувало, вдарять перші заморозки, випаде сніг, а ми обрізаємо гичку з цукрових буряків, руки синіють, а ми в полі спасаємо колгоспне добро, а шо  коцюбнули від холоду  й потім хворіли, це мало кого обходило. А влітку, окрім того, що й вдома помагали батькам по хазяйству, школа давала домашнє завдання на все літо, тільки не в щоденнику, а на полі,  по кілька рядків буряків для обробітку,  десь  по півтора, два кілометри кожен, поки дійдеш до кінця з сапкою!.. 

— О, так ти пройшов школу колгоспного кріпацтва, але це вже в минулому, слухай, сьогодні цілий день до вечора буде в наших руках, підемо купатися, шукати русалок, але спочатку наберемо води,— і Сергій почав барабанити в порожню  каністру, як в шаманський бубон.

— Сєрж, пішли я залишу речі в нашому таборі та зорієнтуюся на місцевості.

— Ходімо зі мною й зорієнтуєшся, а зараз зайдемо до "куреня" галичан познайомлю тебе з Вітою, у них є навіть військові кашоварні, й водовоз, а тоді навідаємося до твого табору, ти кинеш свій лантух і будемо гуляти...

Дійсно, в таборі галичан був водовоз, але не було Віти, набравши води, Сергій виголосив, коротеньку й улесливу промову, підморгуючи галичанкам бальзаківського віку, які дуже гучно заплескали в долоні, почувши, "що сьогодні найкращі сини України тамують спрагу з цієї залізної криниці Галичини ( цистерни на машині), що в особі цих галичанок він бачить справжніх господинь, які не ждуть від влади подачки або водокачки, а самі можуть вгамувати спрагу чоловіків." Потім Сергій навіщось записував телефони цих тіточок, обіцяючи подзвонити  ввечері, але як він мав це зробити на кручах, де не було не лише телефонів, а навіть стовпа, залишилося загадкою.

Нарешті, я пішов до свого "куреня", а Сергій поніс до свого каністру, декламуючи на ходу рядки Маяковського про ананасову воду, пообіцявши хутко повернутися, та в нього це не вийшло.

Наш "курінь" знаходився майже на околицях  наметового табору, в вибалку, під холодком плакучих верб, які принишкло скрадалися до заплави річки.

Сергій прийшов, як ми вже напнули намети,  багатозначно натякнувши, що він  хороший спеціаліст по ламанню дрів, вгледівши, як у відрі билися хвостами гостроносі судаки, їх добув наш «отаман» у місцевих рибалок.  Несподівано табором залунав мегафонний клич про загальний збір.

— О, старий, знову тривога — кияни хай озброюються киями, дніпродзержинці ломами,— посміхається Сергій,— і накладуть омоновці в штани...

Згодом, залишивши на господарстві жінок, увесь дніпродзержинський "курінь" вирушає на гору, де високо в небі синьо-жовтим крилом майорів  прапор…

— О, старий, мабуть, нас оточили омоновці, чує моє серце — підемо на штурм, а в нас в руках навіть палиць немає, дивись, які он списи в козаків, — бідкається Сергій…— може, візьмемо в руки хоч по якійсь ломаці…

Сергій не замовкав, як старе радіо, аж хотілося його прикрутити, так  ми дійшли до штабного намету, де вирувало  юрмище: люди про щось сперечалися, розкрилювали газети, які тріпотіли в руках, мов повітряні змії. Усі були в  напруженому стані й чекали команди йти  визволяти затримані омонівцями автобуси… «старшина» про щось довго радилася, наказуючи всім не розходитися. І тільки десь за годину проголосили  відбій, і по схилах  потекли  людські лави до наметів. Лише козаки стояли  колом на кручі й правили раду, й час від часу, щось схвалюючи, підкидали вгору вовняні шапки, пострілюючи в небо з пістолів. І навіть кілька разів бабахнули з маленької гарматки, аж Сергій зупинився, сказавши: „де, де, а в Москві цей постріл почують. ” Я знаходжу у натовпі реалізаторку нашої газети, й на радість знайомого фотокореспондента, прошу зробити знімки для репортажу.

— Старий, ти тільки глянь, який попит на вашу газету,— дивується Сергій,— правда, й голос у вашої розповсюджувачки такий гучний, як ієрихонська труба, де ви її знайшли?

— Як кажуть, сама прийшла, вона вміє  не лише торгувати газетами, а також агітувати, є в неї  хист і до написання фейлетонів, за що її вигнали з роботи, бо писала про зловживання начальства й висилала до центральних газет, наївно сподіваючись, що їх надрукують. Звичайно, жоден її фейлетон не був опублікований, але роботу за фахом педагога вона втратила, незважаючи на багаторічний стаж. Мало того, її навіть доправили до психушки, звинувативши в тому, начеб вона прив'язала до дверей кабінету своєї директриси собаку.

А скільки комедій вона  розповідала за дурдом, як одна пацієнтка потрапила туди за те, бо вважала себе розумнішою за Брєжнєва, говорячи, що може виступати на трибуні без папірця, а Леонід Ілліч  — ні!.. Взагалі, про нашу Аллу Григорівну можна написати книжку...     

Раптом Сергій торсає мене за плече й показує намет незвичайної форми, випуклий, мов НЛО.

— Ходімо туди, а раптом це інопланетяни, або паночки-інопла-не-тяночки...

Ми йдемо в бік загадкового намету, але нам перепиняє дорогу якийсь сивочолий дядько з рушником,  ввічливо вітається й питає, хто ми? Почувши, що журналісти, просить поставити автографи на рушнику, тож розписуємось. На квітчастому полотні вже зібралася добра сотня різноманітних закарлючених підписів. Дядько з рушником питає нас, чи не можемо його познайомити з кореспондентами столичних газет: він  дав би матеріал щодо відновлення в українських родинах культу батька. Дядько каже, що українці стали підкаблучниками не тільки у власних сім'ях, де гаманцями й устремліннями чоловіків заправляють жінки, тому наші чоловіки  полюбляють заглядати до чарки, бо їх позбавляють перспективи; не кращі вони й в державній політиці, бо думають під кого лягти — Москву чи Америку, а в парламенті тільки те й роблять, що, як баби, плещуть язиками… Я дивлюся на дядька й ловлю себе на думці, що він схожий на Тараса Бульбу, лишень не вистачає люльки. Сергія вражає тема про відродження культу батька, вони обмінюються номерами телефонів, і ми йдемо далі. Дорогою до незвичайного намету зустрічаємо заклопотаного депутата Поровського, Сергій поглядає на мене, кажучи:

— А що, коли це його намет?

Однак, у наметі мешкали українці канадського походження, з якими ми познайомилися. Почувши, що вони вже втретє  відвідують Україну, Сергій запропонував їм перебратися до нас назавше. Вони відповіли, що в Україні їх коріння, яке тягне сюди, але вони не можуть уявити, як жити в такій неволі й при цих вічних дефіцитах, мовляв, у них в Канаді українського більше, ніж в Україні, бо там не соромляться говорити рідною мовою.