4

Із корабля — на бал, себто з поїзда прямісінько на роботу. У метро — тиснява, з кожним роком вона все дужчає, таке враження, що до столиці в пошуках заробітків переїхало

пів- України, чого не було раніше, в часи планової економіки, коли на життя можна було заробити й  вдома, а тепер людей змушують поневірятися світами.  Нарешті, виходжу з підземки на свіже повітря, йду на другий бік дороги, переходжу похмуру арку, що нависає над вуличкою сірим ярмом, сірим, як мої будні. Бо той золотоглавий Київ, який побачив вперше на Печерських пагорбах, що зачарував позолоченими куполами, які сяяли,  наче багаття в небі, викликаючи почуття святості і вічного свята, тепер був рідко доступним: заважали робочі будні, суєта, вічне очікування зарплати, що постійно затримувалася, це було якоюсь столичною хворобою, на початку двотисячних років, коли працедавці постійно зажимали грошики, намагаючись розтягнути їх виплату. За хвилину-другу заходжу до редакції, заспаний охоронець дивується чому я прийшов так рано, мовляв, лише восьма година.  Робочий час у столичних редакціях, як правило, починається з десятої; певний час це сприймалося, мов ще один столичний привілей. Пригадую, як мій перший дніпродзержинський редактор стояв, мало не з секундоміром, на порозі, докоряючи тим, хто запізнювався на дев’яту годину, мовляв, металурги працюють з сьомої, а ви не можете вчасно прийти на дев’ять. Згодом, я зрозумів, що початок роботи з десятої години в київських редакціях зовсім не привілей, бо декому, зважаючи на відстань додому й на роботу, доводилося витрачати щодня по чотири, а то й більше, години лише на дорогу! У задушливих електричках, метро, маршрутках. До рога до місця роботи виснажувала: не раз в часи пік, особливо, після шостої години, хвилин п’ять-десять доводилося чекати, щоб дійти до платформи метро, причому, стояти доводилося в суцільному моноліті з тіл, де не можна було поворухнутися, у такі моменти думалося, не дай Боже, якби хтось знепритомнів, мабуть, його б затоптала людська маса.    Та й закінчення робочого дня в журналіста було невизначеним, адже й мені не раз доводилося працювати в редакції до одинадцятої години ночі, аби тільки встигнути на останнє метро. Власне, ніхто до цього не змушував, я сам прагнув видати на гора якнайбільше словесної руди, щоб заробити якусь зайву копійчину на придбання житла.

Заварюю зелений чай, до якого привчили київські колеги, що після Чорнобильської аварії став дуже популярним, і який вони дудлили мало не відрами. Включаю комп’ютер, спалахує синє поле монітора, наче відкривається вікно в океанічну глибину. Яка це розкіш: я  за комп’ютером — сам, бо один призначався  на чотирьох. Вже вкотре мимохіть зауважую, пробігаючи пальцями по клавішах, що творити за комп’ютером — одна насолода: як швидко можна виправити слово, а то й ціле речення, цікаво, якби у Льва Толстого був комп’ютер, скільки б ще томів він видав у світ. Мабуть, Толстому не важко було починати перший рядок, не то, що моєму колезі, який, працюючи в пресі більше тридцяти років, завжди бідкається, як йому важко дається початок статті. Я також мав проблеми з муками творчості —  все змінилося, коли перед тим, як сідати писати, почав  обдумувати матеріал на ходу, чи автобусі, так в голові з’являвся сюжет або заголовок, причому, інколи саме назва статті породжувала ідею, яка й просилося пошвидше на папір, так зникали муки творчості й втома,  а бажання писати ставало радісним. Пригадується, як ще працюючи в Дніпродзержинську, написав статтю за проблеми технічного забезпечення лабораторії на коксохімічному заводі. У ній  під мікроскопами пучком світла освітлювали шліфовані вуглини й вивчали технічні характеристики, але цій лабораторії потрібна була сучасна техніка, і я пов’язав мікроскоп з детективом, вигадавши оригінальний заголовок — „Освітлюючи ніч вуглини”, почавши з детективного епізоду, що мав місце в радянській криміналістиці. Якось у товарному вагоні знайшли тіло вбитого, та не було жодних речей чи документів, за якими можна було б встановити особу. Допоміг малесенький шматочок вуглини, що виявився в кишені. І саме завдяки цьому шматочку було викрито вбивць, бо як не існує двох однакових відбитків пальців, так і вуглини мають специфічний структурний малюнок, який можна розгледіти під мікроскопом й встановити місцезнаходження вугільного басейну, за яким і виявили місце проживання вбитого, а згодом і злочинців. Час братися за роботу!.. Треба поквапитися, бо після обіду комп’ютер може знадобитися спудеям (студентам). О, серед цих хлопаків були талановиті оригінали, один навіть вистриг собі оселедця, й колись написав на свого декана критичну статтю, опублікувавши в якійсь із столичних газет, за що його мало не вигнали з вузу, інший захоплювався лицарством і мав справжню кольчугу з шоломом і списом, яким бився в на тренуваннях в якійсь таємничій секції. Перед тим, як відкрити свою робочу папку, шукаю „Вільних журналюг”, це електронна версія підпільної газетки спудеїв, в якій вони, зазвичай, в римованій формі критикували ті чи інші події в редакції, а найбільше генерального директора, якого поміж себе, іронічно посміхаючись, називали «нереальним директором». Цікаво, що вони втяли на цей раз.

Ага, всього кілька куплетиків:

„Де б узяти бомбу та кілька гранат —

Івану Степановичу покласти під зад”... 

„Ще не вмерла у газеті —

ні слава, ні воля,

хоч чекаємо зарплати,

як лихої долі,

та настане час розплати,

ох, ще й як настане —

наш директор нереальний

на четвереньки стане...

Х-хи -хи, як завжди — вбивча сатира...

Відкриваю свою папку, дніпропетровською статтею вирішую зайнятися пізніше. Так, що з моїх опусів іде в номер? Ага, в завтрашній випуск планується « Заарештоване зерно ”. І мені пригадується ця трагікомедія, що сталася в одному містечку, де рішенням арбітражного суду на тривалий час опечатали склади з фуражним зерном на сотні тон, й на нього несамовито накинулися всілякі складські паразити, миші й щурі, довгоносики й тьма інших гризунів. І поки в суді розглядалася суперечка щодо розрахунків між комбікормовим заводиком і товариством з обмеженою відповідальністю, що поставляло якусь хімію, точніше біодобавки для комбікорму, складські паразити під охороною судової печатки з ненаситністю сарани трощили врожай, зводячи нанівець мозолясту працю селян, і працівники заводу були без зарплатні, й десь голодувала худоба й ревли воли. Та всі були безсилі щось заподіяти й розпечатати це неподобство, що повисло на складських замках   штампами байдужості до народного добра.

Пригадується це мальовниче містечко, посеред якого було озеро з двома храмами на берегах;  на плесі віддзеркалювалися маківки куполів, збуджуючи уяву про вічність і людську скороминучість, і замість того, щоб бути в гармонії з природою цього чудового містечка, цілісінький день порпався в паперах, вів тривалі бесіди з директором комбікормового заводу й містечковими суддею та юристом, які начеб допомагали відстоювати справедливість.

Голова міського суду, років тридцяти п’яти чолов’яга, мав підходяще для професії прізвище — Верниплуг. Він дуже зрадів моєму візиту, мабуть, столичні журналісти ще не переступали поріг кабінету, тож на радощах  відкоркував пляшку, буцімто  десятилітнього рому, що йому подарував якийсь капітан дальнього плавання, і незважаючи на те, що в коридорі було багато людей, розлив ром по чарках. Після третього тосту „за милих дам”, а оскільки їх не було „то за Феміду й правосудіє”, я натякну чи були в його практиці якісь гучні справи, Верниплуг якось відразу повеселіє, й діставши ключа, заходиться відмикати сейф, стежачи за його енергійними рухами, я нетерпляче очікував на „бомбу”. Ха, але ця гучна справа, яку він гортав переді мною, хвалячись позитивними рішеннями касацій, була... Це ж треба!.. за порожні пляшки, себто він своїм рішенням добився, щоб торговельні заклади міста приймали порожню тару, мовляв, такої справи в Україні ще не було. Я зрозумів — годі  питати про ще якісь гучніші рішення суду, яким керував Верниплуг. Потім суддя телефонуватиме прокурору, запрошуючи того в лазню, але прокурор впав з даху й поламав руку, мабуть, ту, якою брав хабарі. „О, то вас, з криши штовхнув помічник ”,— жартуватиме  Верниплуг. А ще, він, сміючись скаже, що у них в прокуратурі якийсь фамільний парадокс —  прокурор А. Охріненко, а його помічник О. Хріненко.

Увечері вся містечкова знать, начеб до дня мого приїзду, збереться в сауні, що знаходилася в тому ж готелі, де ночуватиму. З суддею прийдуть, як це водиться в провінціях, «спаянниє адной цепью» ледь не всі містечкові тузи: хлопці з міліції й прокуратури, виконкому й навіть головний лікар, не було лише попа, який би освятив ці купання й трапезу, а ще серед цього товариства була дружина судді, симпатична чорнявка, що терпляче мовчала, коли її чоловік вішав на вуха всілякі провокації, типу: „ти не проти, як я сьогодні поїду з хлопцями до дівчат”. Казали, що суддя у неї був вже третім чоловіком, а двоє колишні вже були на тому світі — один ніби втопився, а другий повісився, можливо суддя хорохорився перед присутніми, приховуючи таємний страх: а що, як і він…

Після парилочки, коли на стіл поставили пиво й горілочку, й потекли задушевні розмови,  кілька разів намагався завести розмову про заарештоване зерно, але нікому не було до цього діла, лише суддя Верниплуг (краще б його прізвище було Вернизерно) мляво сказав: тепер вся надія на вашу газету, скільки раз ми дзвонили, просили, але ви ж знаєте, що в арбітражному суді беруть хабарі від двох сторін: позивача й відповідача, словом, хто більше дасть.” Знову відганяю спогади: треба ще раз перечитати матеріал, внести останні виправлення...

Десь за годину з’явився редактор, і запропонував піти поснідати. У під’їзді вже вкотре помічаю безпритульних дітей, бачу як один хлопчак, упершись на стіну, посміхався до самого себе, наче пригадував найщасливіші дні. Інший, зануривши лице в целофановий кульок, що раз у раз надувався, як величезна мильна бульбашка, нюхав клей. Зачувши наші кроки, хлопець біля стіни торкає свого товариша, той невдоволено опускає кульок, і важко дихаючи, потирає почервоніле обличчя, наче ошпарене окропом, й похитуючись, квапиться, до дверей.

— От скажи, нема ні війни, ні іншої біди, а вони так себе труять…

Хіба вони це розуміють, бачиш, у випарах клею шукають ілюзії щастя…

—І скажи, хто їх до цього привчив?

— Ті, хто вкрали у них майбутнє…  

Проходимо крізь сіру арку-ярмо, вкотре дивуюсь недолугості цієї придворової території, схожої на кам’яний мішок , затиснутий з усіх боків будинками, йдемо до гастроному, бо тут, в районі Бессарабії (Бессарабського ринку) кафешки — не по кишені, а в гастрономчику навіть був столик, за яким можна було перекусити. Дорогою розповідаю про вчорашню вечерю, збуджуючи апетит, на що редактор каже:

— Живуть адвокати!.. Казала мені мама: «йди на юридичний». Не послухався. От тепер  снідаю в цьому магазинчику, стоячи, мов кінь.

Після швидкого сніданку, зауважую, що в цьому гастрономі дуже приємні продавчині, як і в переважній більшості столичних продмагів — після Дніпропетровська така ввічливість торгперсоналу була незвичною. Редактор з цього приводу каже, що нічого дивуватися, бо за полицями гастрономів працюють здебільшого жіночки з села, а там — люди кращі. Вже  дорогою до редакції  він  обурюється, що вчора отримали черговий позов про захист честі та гідності.

— І знаєш від кого? Від нашої Хіврі!.. причому, хлопчина, який написав цю статтю, в якій всього кілька критичних зауважень,  її прихильник, і ходить на всі її акції... Але, бачиш, не сподобалося їй кілька фраз про минуле…

—І шо  вона  хоче?

— Тридцять тисяч гривень з автора, а з редакції — два мільйони!..

— Вона шо, з дуба рухнула?..  

— Нє, із сосни, бач, яка  демократія — виходить, критикувати можна лише Кучму…

—      Ага, тобто ворог має бути один, а всі решта — вже демократи … Ти, знаєш, на Хіврю працює кілька адвокатських контор, які відстежують все, що проти неї написано в негативі й подають до суду, заробляючи собі кругленькі гонорари. О так от, навіть на свободі слова почали робити бізнес. Отже, підготуй сьогодні „лекцію” для наших молодих борзописців, повчи їх, як захищатися від позовів про захист честі та гідності.

Це було нескладне завдання, оскільки вже мав досвід судової тяганини з захисниками честі та гідності, якої в них не було. З одним із таких судився навіть кілька років. Цей захисник  честі своєї негідності, зовнішнім виглядом видавав себе за патріота: носив вишиванку й шапку-бирку, правда, без дірки, як в тій баладі про козака, та дірка була в голові, не хотів сприймати ніякої критики щодо своєї персони, хоча саме від його посади залежало вирішення багатьох проблемних питань у місті. Так от, він рахував кожне слово в критичних статтях й, множачи на свою жадібність, строчив позови — виходили кругленькі суми, і він вже, мабуть, мріяв стати мільйонером, але навіть суди, стомившись від нього, зрозуміли ці лихварські плани... І таких, як він шкурників, було чимало, якось читав, що судових позовів про захист честі та гідності, в яких вимагалися грошові стягнення, на початку 2000 року назбиралося стільки, що вони в кілька разів перевищували державний бюджет...

Але для лекції потрібний інший матеріал, за мить радісно згадую, що писав на цю тему статтю, її передрукували кілька газет, знову бігло її перечитую: „ Хто кладе свободу слова на гільйотину?.. Ліквідовано Бастилію цензури слова, але її замінили судовою гільйотиною... у високо-розвинутих країнах свобода слова — найвпливовіший інструмент захисту демократичних свобод і прав людей…»  ... Але це риторика, треба знайти практичніші акценти, які б захистили молодих журналістів від акул фінансового фашизму, ага, ось вони: „У статті 17 Закону про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів” наголошується, що посадова особа або орган державної влади може виграти справу про моральну шкоду в випадку, коли доведе, що  журналіст мав на меті лихі наміри, які кваліфікуються за таких обставин: коли поширювач інформації знає, що вона є недостовірною, усвідомлює наслідки  поширення неправдивої інформації, бажає настання негативних подій”. Однак, зауважую про себе, на цю статтю в судах мало звертають увагу, а от в Америці, після позову одного поліцейського боса до „Нью-Йорк Таймс”, здається, Салівана, ще в 1964 році апеляційним судом було введено революційну правову норму під назвою „Доктрина посадової особи”, згідно якої посадовцям, а не журналісту треба зібрати беззаперечні докази щодо лихих намірів поширювача інформації, й оскільки це  важко довести практично, то посадовці, як правило, не судяться, і той, хто не може сприймати критики, подає у відставку...

У наших судах й досі не навчилися розмежовувати відомості й факти від думки або суджень автора, що захищені Конституцією...” Ба, навіть траплялися випадки, коли хтось, впізнавши себе в ролі Баби Яги, подавав позов до суду, й нерідко вигравав, бо ще Сковорода саркастично зауважував: «всяк, хто не маже, то дуже скрипить”. Так, на оперативці треба наголосити, що пишучи критичний матеріал, коли  негативного персонажа доводиться іменувати по-Езоповому чи змінювати імена, наприклад, Адама на Саддама, Алімова на Галімова, Продана на Продажного, то в такому матеріалі треба подбати про те, щоб не було деталей, за якими можна ідентифікувати особу, яку критикуєте: назви населеного пункту, подробиць особистого життя, точно вказаної посади, зовнішніх прикмет тощо, бо за нашим недолугим законодавством будь який критичний матеріал може стати приводом для позову й розглянутий судом не на користь автора. Отже, які  ще  порадити дати молодим журналістам?..   Ага, треба наголосити, що коли є сумнівні моменти в статті, то їх варто означити словами типу: начеб, на мою думку, в мене склалося враження, щоб оформити речення оціночним судженням. Саме про це й наголошував  на оперативці, на котру приперся й «нереальний директор», порадивши проводити подібні „лекції” частіше. Наприкінці робочого дня секретарка повідомила, що о  сьомій годині вечора треба підійти до арки, яка в мене асоціювалася з ярмом, мовляв, на мене чекатиме чоловік в чорній куртці, й з газетою в руках, він має передати якісь цікаві матеріали. „Нічого собі, як в шпигунському серіалі, і хто цей Штірліц? ну, хто дзвонив?”— тільки й спитав. Секретарка відповіла, що здається, Володимир чи Сергій Васильович, мовляв, забула записати, й оскільки вже було без двадцяти хвилин на сьому  вечора, я не став розмірковувати, хто б це міг бути, а здавши редакторові усі прочитані матеріали, поквапився на «стрілку». Хіба я міг тоді знати, що за п’ять хвилин, коли вийду з редакції, повернуся туди не скоро.