8

Однак ми з Філософом на початку дев'яностих вірили, що настав час справжньої демократії. Думалось, що зі свободою слова, яку ми пропагували в газеті, з появою  колись заборонених книжок  Солженіцина, Замятіна, Стуса, та інших невільників честі, зміняться люди й до кращого життя. Але воно все більше перетворювало людей на покупців і продавців. Одні змушені були покидати заводи, інші школи та лікарні та йти торгувати на ринки, щоб якось вижити.

Дніпродзержинськ, як і вся країна, був у зашморгу дефіцитів,  і коли щось з’являлося в магазинах, відразу шикувались мавзолейні черги. Пригадується, як перебуваючи в Москві, стояв до мавзолею мало не пів дня, дивуючись, що в черзі так багато іноземців, особливо з Африки; здавалося, з усього світу з’їхалися люди, щоб подивитися на мумію вождя.

Хіба тоді думав, що через кілька років, щоб купити молоко для сина, вставатиму четвертій ранку, чекаючи в черзі доки о шостій привезуть бочку, яка випорожнювалася за кілька годин…Куди тоді дівалося молоко? чому дефіцитним ставав хліб на такій багатій землі?.. не було ж ні землетрусу, ні повені чи іншого лиха — воно було в самій системі влади  радянської імперії…   

Ми сидимо вдвох з Філософом у його редакторському кабінеті, аскетично вмебльованому, як і вся редакція — столами й старими стільцями, нам посміхається малиновим жаром солодка голова серпня — кавун, я відрізав кілька скибок, схожих своїми обрисами на посмішку оптиміста.

— Розріж кавун і я скажу, який у тебе настрій — ділюсь з Філософом своїм спостереженням, та він лиш мляво посміхається, бо переймається іншим, він обурюється, що на газету тиснуть "комуняки-депутати".

— Бачиш, не сподобалась їм замітка "А покійник сидів у кріслі..."

            І я пригадую цю печальну історію: як до самого вечора у холі, що розділяв крило редакції та бюро з обміну квартир, сидів покійник зі схиленою головою й відкритими очима, зустрічаючи всіх потойбічним поглядом, від котрого проймало могильним холодом: як несподівано може прийти смерть,  сів у крісло — й все, немає більш  тебе !..

Ми викликали "швидку"та міліцію. Лікарі констатували смерть, та ні міліція, ні медики "швидкої" не хотіли доправити тіло покійного до моргу, мовляв, "ані етім нє занімаюцца", тоді телефонували рідним покійного, які, на думку „милосердних” лікарів зі „швидкої”, мали його відвезти до моргу самі. Але як? Хто б погодився їхати в таксі з покійником? Тож покійник так і сидів до вечора у кріслі холу  квартирного бюро, мов, очікуючи ордеру на свій останній притулок, а ми телефонували в різні інстанції, аж доки не прислали якогось поржавілого, наче викопаного з могили автобуса, й похмурого вигляду дядьки забрали померлого до моргу.

Ми опублікували про це замітку, в якій нагадали, що сесія міськради кілька місяців тому ухвалила рішення щодо створення спеціальної служби, яка б займалася перевезенням покійників у місті дуже важкої індустрії, в якому так багато смертей, де на цвинтарі ями риють бульдозерами в кілька рядів. Однак замітка викликала лише незрозуміле обурення чиновників.

Філософ і далі гортає газетну підшивку "Думки"; окуляри повільно з’їжджають на кінчик носа, наче згори велосипед, котрий пригальмовують — раптом окуляри з брязкотом падають, і він озивається:

— Бачиш, не подобається стиль наших репортажів про сесійні засідання —  як самі чубляться або посилають один одного на три веселі букви, то нічого... а от правда коле очі…Скажи, як було  не опублікувати матеріали народного контролю про неподобства на ОРСах, де нібито псується м'ясо, а насправді  сплавляється  до Росії, де продається набагато дорожче, через що його бракує в місті. Або візьмемо інше злодійство: на рівні області  встановили ліміт виділення вершкового масла — триста грам на душу, а в нашому місті його відпускають по двісті!.. незважаючи на те, що в нас — власний молокозавод. Взагалі, не розумію, чого на нас піняться депутати з директорськими портфелями, які  прогулюють сесії, у них, : "відітє лі, праізводствєнниє дєла", спробували б так сказати в міськкомі партії. Шановні, згадайте, що обіцяли виборцям...

— Не згадають,— озиваюсь,— такі йдуть в депутати, аби впевненіше триматись у кріслах, до яких вже так приросли, хоч підводь каналізацію.

— Да... слішком далекі оні от народа...  хоч проголошуй древньогрецьку демократію, щоб ніхто не рвався до влади, як до корита. Ти знаєш, що в Афінах вибори проводилися щороку й будь-хто, на кого випадав жереб, міг стати суддею чи посадовцем в афінській Раді. Причому, жеребкування робилося на бобах, але навіть при такому примітивному виборі влади Греція процвітала не тільки матеріально, а й духовно: поезія, театр, скульптура...

— Ну, вибирати владу за допомогою жеребкування на бобах, по-моєму, нерозумно...

— Суть в іншому — ця система не давала посадовцям сіяти корупцію, вони знали, що їм доведеться звітувати вже через рік, от і процвітала Греція, бо їхня влада не була злодійською, й навіть державні питання вирішувались привселюдно, на майдані, чи грецькою мовою — агорі.

— І все одно, я не розумію, як вони могли на майдані чи, як там, агорі, приймати якісь державні рішення, от згадай наші мітинги...

— По перше, в Афінах було значно менше жителів, ніж в наших містах, десь кілька десятків тисяч… По-друге,  на  наших мітингах гору беруть емоції — після епохи капеесесівської диктатури, кожен хоче  відчути себе маленьким вождем, і в результаті вождів багато, а на барикади йти ні з ким… Древні греки вміли почути один одного, прислухалися вони й до філософів, а ми? Де наші філософи? Їх запрягли в ярмо марксизму. Зрештою, я не ідеалізую греків, бо на Землі ніколи не було ідеального устрою й не буде. Світом правлять міроєди!.. Греків теж згубив матеріалізм, війни за збагачення. І все ж, в них керував суспільством народ, себто демос, а не королі  чи парстсекретарі.  Зрозуміло, грецька демократія — вже історія, однак саме з Греції на весь світ поширилися найкращі демократичні традиції... А яка демократія в нас?!. Навіть стенд гласності розкокали...

При слові розкокали ми з Філософом посміхаємося, бо пригадуємо епізод з булгаковського „Собачого серця”, коли Шариков, погнавшись за котом, ненароком „защьолкнулся” в ванній, в якій вчинив потоп, зірвавши кран, і коли до нього кричали, щоб він, пся-крев, ввімкнув світло, то Шариков вигукнув, що не може, бо котяра, проклятий, лампу розкокав!..”

Своєрідною лампочкою, або променем світла в темному царстві міста був згадуваний стенд, встановлений громадськістю н, так званому п’ятачку гласності центральної площі під час сплеску екологічних мітингів. Там клеїлись різноманітні газетні вирізки та листівки, наче гірчичники на спину хворого, якому треба було лікувати голову. Одного ранку стенду не стало, когось допекло!.. Казали, що стенд демонтували вночі й хтось бачив його понівеченим на купі металобрухту Дзержинки, де його спалили в металургійній печі. Пригадавши історію зі стендом гласності, подумав: тепер візьмуться й за нашу газету. Розмови про закриття "Думки" велись мало не з перших її випусків. Філософ каже, що „комуняки збираються в вересні взяти нас за кадик.” Мовляв, будь готов...

„Всєгда гатов”,— відказав посміхаючись, оскільки зараз переймався іншим.

Я вже уявляв степ і грізну Чортомлицьку січ, козаків з блискавками шабель, пригадуючи, як вперше їхав на коні верхи. О, це було захоплююче враження, випрігши гнідих із підводи, якою возив ящики з огірками та всяку–всячину колгоспну, коли працював фурманом на шкільних канікулах. Кінь був не послушним, і не хотів, щоб я на нього сів, але ставши на віз, я заплигнув на спину, точніше на самий хребет, ледь не відбивши свої «помідори», й перемагаючи біль, таки вставив ноги в стремена, зроблені зі шлеї, й поскакав до конюшні, але десь на півдорозі, коли перейшов на галоп, кінь таки мене скинув. Впавши на землю, я дуже злякався, щоб на мене не наступила кобила, що бігла слідом, вона була сліпою на одне око, і одного разу вже «пропечатала» копитом  мою ногу, коли я з дідом Стахом, підгортаючи плугом капусту, завертав коней, добре що рілля була м`якою, та все одно нога тоді посиніла й кілька днів боліла. На цей раз все обійшлося, кобила проскочила мимо мене, і я таки приборкав коня. Однак верхи на ньому можна було їздити тільки ввечері, коли він спішив до конюшні, а вранці кінь їздив на мені: коли я сідав на нього, щоб доїхати до городньої ланки, то  він завжди завертав у траву й починав пастися, незважаючи на те, що лупив його ногами по здухвинах; доводилося з нього злазити й тягти за морду на роботу....   

Цікаво, чи будуть коні під час святкування 500-річчя козацтва, куди я збирався з усіма, хто не забув, що — козацького роду. Ми їхали на землі, де колись гуляла Чортомлицька Січ й була могила легендарного отамана Сірка. Один автобус мав вирушити й з Дніпродзержинська, та чи доїде? Кілька днів у місті тільки й говорили про озброєні до зубів загони ОМОНу, кордони на шляху до Нікополя, мені було відомо, що 100 дніпродзержинських міліціянтів уже звечора мали поїхали в «оцеплєніє».