5

—Ти бач, як довго спить...

—Після операції ж...

—  Мабуть, податковий інспектор...

— З чого ти взяв?..

— Так його ж привезли з портфелем на пузі.

— Угу... але хтозна...

— Чую крізь сон і важкий біль у всьому тілі, але так чомусь не хочеться просинатися.

— Миколо, вставай, пора давати свиням!— чую в наступну мить.

— А щоб тобі козла доїти!.. Не дасте виспатися хоч тут...

— О, бач, все шо не робиться то до кращого, де б ти ще виспався, як не в лікарні...   

«Це ж треба, які українці веселі, навіть в травматології жартують»,— подумав, відкриваючи очі, бачу білі стіни, від них віє зимою й тривогою: я розумію, що — в полоні лікарняних стін, хоч за вікном до себе кликала весна, ще така молода, як наречена, а я навіть не можу встати з ліжка, як і цей чоловік, що наче голосує до стелі загіпсованою ногою. Ого!.. яка біль нижче коліна, хочу поворухнути ногою, але вона, мов  не моя, навіть важко повернутися набік. Пригадую, як мене привезли до лікарні, молодого лікаря з добрими очима, трапляються ще такі, і його слова: «Ви згодні  на операцію?.. розтрощена кістка порвала артерії, і є крововилив…» — Я  сказав:  «так»; пам’ятаю, як везли на каталці, як поряд волав ще один травмований, якого теж доправляли в оперблок: „дайте спирту, катюги!.. Але операція вже в минулому, розплющую очі й намагаюся трохи вище лягти на подушці. „Добро пожалувати до товариства нещасних”— озивається хтось із кутка. Знайомимося, мої палатні сусіди цікавляться: чи я не податковий інспектор?  Почувши, що журналіст, знічено мовчать, та пауза триває недовго: прийшла старенька медсестра й роздала термометри. Потім був медогляд, мені ще раз сказали, що в мене бамперний перелом великої гомілкової кістки, я прошу медсестру подзвонити рідним та в редакцію, мені ставлять крапельницю. Я знову засинаю, мабуть, ще діяв морфій, який вкололи до оперування.

Після обіду приходять син і дружина, колеги. Провідали мене й люди з внутрішніх органів, запитуючи про ворогів, й дуже дивувалися, що їх в мене не було, окрім колишніх стукачів, «навуходоносорів» та  нуворишів, яким у моїх статтях правда колола очі; я розповів слідчому, що недавно писав матеріали про захоплення «біснесюками» дахів будинків по вулиці Ярославів вал, де вони  на головах людей зводили мансарди, що мені були погрози по телефону, та оскільки не міг нічого повідомити конкретного, й не виявилося свідків, усе списали на нещасний випадок, як в тому романі про турецького підданого Остапа Бендер-бея, коли він потрапив під «лошадь», але я попав під стального коня, слава Богу, поламав лише ногу…

Згадалося, як ще в дитинстві, постраждав за правду, коли в селі почала бешкетувати одна химерна компанія, не даючи людям ночами спокою, наспівувала під гітару якісь  чудернацькі пісні, ще й досі пам’ятаю слова: «А ми всю ночь баклуші бьйом…».  Цей приспів так часто звучав в їхньому репертуарі, що предводителя компанії прозвали Бакланьою. Вже тоді, в 12 років, в мені спалахнула іскра сатирика… І от я намалював карикатуру: патлатий Бакланя в штанях-кльошах, в руках гітара, а на ній обскубаний півень б’є кістлявими лапами по струнах, аж відлітають в різні боки слова: «Баклуші, баклуші — закривайтє  уші», також щось дописали хлопці. Оскільки я не був великим художником, то вийшло кілька дуже смішних малюнків, які ми розклеїли на самих помітних стовпах. Сміялося все село, аж Бакланя перестав ночами співати, але сказав, що як дізнається, хто це зробив, то приб’є —  хтось  з товаришів здав мене; і десь через тиждень він вчинив розправу, добряче нам’явши ребра… Але ця розправа, порівняно з поламаною ногою, просто дурничка — вже три дні не вставав з ліжка, нарешті наважуюся, позичивши в сусіда милиці, що цікаво, Василь Іванович називав їх „конями”, і дійсно, на них він стрибав, наче рисак, особливо, за алкогольним бальзамом „Вігор” до аптеки на першому поверсі. Ех, а я після кількох днів лежання на спині, ледь встав — у голові запаморочилося, мало не втратив свідомість…  кожен крок пронизував несамовитим болем. Якось дочовгав до умивальника, освіжився — і знову на ліжко. Беру книжку Хемінгуея, о, він знав, що таке біль, бо не раз ламав кості, й навіть вижив після падіння літака. Та сьогодні щось не читається, дослухаюся до розмов своїх палатних сусідів: 55-річний Микола Васильович, який лежить з травмою руки, поламавши її, коли обпилював гілки горіха, скаржиться:

— Вже четвертий день в цій лікарні, як в пеклі:  рука болить, ночі не сплю, а ніхто з лікарів нічого не робить, кажуть, на операцію потрібні гроші, а де їх взяти, зарплатню затримують уже другий місяць, жінчина пенсія — лише через два тижні, а дітям немічний батько — теж непотрібний, вся надія на жінку, якщо десь позичить гроші...

— От вам і безкоштовна медицина,— продовжує Василь Іванович,— навіть бинти, а пір’я – їх -маму, й ті треба купувати самому, але найогидніше, що наші лікарі вже відкрито вимагають хабарі й гилять такі ціни!..

Після цих слів Василь Іванович замовкає, бо відчиняються двері й хтось заходить в накрохмаленому чепчику, це був здоровенний ескулап з будьонівськими вусами, схожий на базарного рубщика м’яса. От тільки  в його волохатій руці замість сокири була електродриль на батарейках, якою він, примруживши око, бжикнув  в повітря, й наче засвердлив кілька невидимих мух. Потім він підійшов до Миколи Васильовича й запитав, коли буде жінка, почувши, що сьогодні, тільки й сказав:

— Тоді готуйтеся на операцію завтра...

— От вам і весь медогляд, пір’я- його-мать , — скрушно озвався Василь Іванович,— жде доки жінка принесе гроші...

— А чому ескулап приходив з електродриллю?— запитую.

— А, це ж хірург Костоломов... Хе, то він хотів нагнати жаху на Миколу Івановича...

— А ти знаєш, що й тобі таким  інструментом  вкручували на операційному столі  гвинти в сталеву пластину на поламаній кістці…

— Невже?.. якби сюди не потрапив, ніколи б не подумав, шо людям  можуть вкручувати гвинти, шурупи, пластини...  А вам Василю Івановичу, під час операції, мабуть,  ще й підкову підбили, як на копито, бо ви так легко стрибаєте на своїх милицях.

— Ха-га-га, так я ж оптиміст...

— Ну да, навіть милиці називаєте конями... Але скажіть, чому мені  зробили операцію безкоштовно, довелося купувати лише ліки, крапельниці, шприці та  бинти, мабуть, не всі серед лікарів, як ви кажете,— хєрурги...

— По- перше, тебе ж привезли до лікарні Швидкою, не будуть же вони зволікати з операцією, щоб повісити на себе кримінал за вчасно надану допомогу, а от, якби ти  травмувався вдома, й тебе привіз до лікарні сусід, то й з тебе вимагали б мзду, а може й ні, ти  все-таки журналіст, взяв би в цього хєрурга інтерв’ю на тему безкоштовної медицини.

— Як зайде до палати, то візьму... але такого краще було б огріти костурем по плечах.

Однак у цей день „хєрург” не прийшов, але я поговорив про нього зі своїм лікарем, білосніжний халат якого видався мені ще незаплямованим.  Вранці Миколі Івановичу таки зробили операцію, незважаючи на те, що дружина не принесла грошей. Через день я виписався з лікарні. Все таки є справжні хірурги, на відміну від  ескулапих хєрургів, але ми й самі культивуємо їх, даючи на лапу. 

І от я вдома —  яка благодать, адже в лікарні навіть не можна було нормально виспатися: всю ніч у вікно, якраз напроти мого ліжка, скажено світив ліхтар, або хтось носом співав серенади —  уже все це в минулому.  Багато читаю, зустрічаю колег і друзів. Вже більше місяця вживаю кальцієві таблетки й навіть товчу шкаралупи з яєць і підмішую до супу, словом, поглинаю стільки багато кальцію, що здається от-от почнуть рости роги, але переламана кістка, як засвідчив рентгенівський знімок, ще не зрослася. Воно й не дивно, адже в переламану кістку закрутили, аж дев’ять гвинтів! Коли вже я стану на ноги, чи зможу знову ходити?   Лікар, до якого їжджу відмічати лікарняний листок, каже, щоб і не  пробував ходити без милиць!

У такі моменти пригадувалися слова мого палатного сусіда Василя Івановича — „щастя не в тому, що маєш „Мерседеса”,  який може тебе скалічити, а коли на своїх двох можеш йти де завгодно. ” Істинність цих слів гостро відчувається в травматології, де люди, прикуті до ліжка й металевої гирьки, змушені тижнями лежати на витяжці в одній позі.

Але, якого дідька травмованих людей піддавати новим ризикам, обурювався  не раз в поліклініці, адже лікарі знають, коли може зростися перелом — через місяць чи три, так чому ж через кожних десять днів дибуляти на милицях у поліклініку, а що, як по дорозі людина знову травмується. Лікар, зазвичай, відповідав, що такі інструкції Мінохорони здоров`я, що лікарняний може відзначити й дружина, „а якщо вона на роботі? Або, взагалі, хтось одинокий — ні дружини, ні родичів й живе на десятому поверсі з непрацюючим ліфтом, шо тоді?”,— допитувався я  й не отримував відповіді.        

Мало не щодня приходять друзі, колеги, знайомі. Співчутливо зітхають, а я співчуваю їм, наголошуючи на  перевагах своєї малорухомості, кажу, що я тепер — над суєтою: не кваплюся на роботу, не душать мене в метро й електричках, які доводиться  подовгу очікувати на холодних платформах, повз, котрі  мчать товарняки, інколи з щебінкою, сиплячи кам’яний пил в очі, або за комір.

Тепер маю багато часу для роздумів і читання!  Мовляв, коли ще журналіст може отримати таку абсолютну свободу творчості, нарешті можна взятися за писання віршів чи оповідань — журналістика пожирала мого Пегаса, бо газетне слово завжди мало встигати в черговий номер, поквапливість убивала письменника, і не тільки —  погрози, судові позови, стреси й переживання, усе це знекровлювало творчі емоції, і скільки моїх літературних героїв і віршів, так і залишилися в небутті, на вівтарі ствердження свободи слова…  

А от зараз, незважаючи, що мені поламали точку опори,  намагаюся протистояти голубому екрану, який гіпнотизує голлівудським адреналіном. Ми вже звикли через  телевікна впускати в свої домівки  убивць і ґвалтівників,  звикли, що на хрестатих телеантенах розпинають  нашу свідомість політики, а злодії при законі вчать, як треба жити. Хто очистить телепростір від нечисті? не раз питав себе, коли перед сном рука мимохіть тяглася до телепульту, але я уявляв, що то пістолет, яким можу вбити нормальний сон, бо не раз після цих голлівудських трилерів снилися кошмари, і я брався за старі добрі книги, і навіть за Біблію, в якій відкрив для себе стільки нових істин. Як довго тоді могли жити люди, але в кожного був свій вік — і тридцять років, і п`ятсот, і сімсот, найбільший вік після Адама мав старозавітний довгожитель Мафусаїл, який прожив до дев’ятсот шестидесяти дев’яти років. Мафусаїл був прадідом Ноя…

Ах, яке задоволення, коли ти щодня можеш читати: Гоголя, Маркеса,  Григора Тютюнника, Тургенєва, Хемінгуея, Коцюбинського...

Заново відкрив для себе Стефаника — неповторний майстер новели, які викристалізувані деталі діалогу, влучні метафори. Власне, Стефаник, як ніхто інший, зосереджувався на  драматичних сюжетах:  через злидні й голод батько втопив свою доньку («Новина»); бідняки під час весілля, образившись на те, що газда дуже запопадливий перед трьома багатіями, і лише їм  ставить на стіл кращі страви, зчиняють бійку і привселюдно починають їх люто забивати  до смерті, і коли вже вбили двох, тільки тоді  жінки порятували третього(«Суд»); злодія впіймав на гарячому господар і  поліном перебиває йому ногу, однак, оскільки був м’якохарактерним,  не міг наважитись його добити, хоча й хотів, тож кличе сусідів, яких частує разом зі злодієм горілкою, який знає що приречений, але несподівано просить поцілувати руку господареві, бо йому після випитого хочеться обійняти весь світ; після довгих вагань той погоджується й не може на нього занести руку, думаючи, що це гріх, і виходить з хати, але двоє  п’яних сусідів з чорними чуперами (чубами), озвіріло накидаються на злодія й чинять розправу(«Злодій»); подружжя приходить  із церкви — обідають, жінка прискіпується до чоловіка, щоб не плямкав, а потім  докоряє, що він у церкві стоїть, як слуп, й мало не спить, стоячи, не слухаючи слова Божого, на що чоловік відповідає: „Нагаруйси цілий тиждень, та ще у церкві гаптах стій! Стій уже ти за мене, а я і так Божого слова віслухаю”, однак жінка, незважаючи на свою побожність, наче забула про християнське смирення,  й надалі допікає  чоловіка, хоча той просить, щоб вона дала йому спокій, бо він хоче трохи заснути, але та не вгаває, за що він мусив її побити(„Побожна”).

Під враженням цих сюжетів шкутильгаю за письмовий стіл, шкода не можу сісти за нього до перших променів. Що ж, я — сова. А от Гоголь був жайворонком, бо як згадує  Аннєнков, який переписував у Римі під диктовку Миколи Васильовича „Мертві душі”, сідав за письмовий стіл дуже рано й відразу брався за роботу, в паузах попиваючи холодну воду з графинчика,  завжди випорожнюючи його до дна, а інколи й два, це було своєрідне самолікування, бо письменник вважав свій організм інакше влаштованим від інших, скаржачись на хворобу шлунку, й на те що, незважаючи на спеку, він ніколи не потіє, хоча всередині все горить.  

А в мене ще й досі, особливо, вночі поболювала нога, тож кладучи милиці, влаштовую її як найзручніше, під письмовим столом. Мій кабінет знаходиться на веранді,  найбільше в ньому тішать величезні вікна, що  нагадують носову частину річкової „Ракети”, тож за столом почуваюся капітаном, пригадую як з Дніпродзержинська плавали до Києва. Ми прибували з дружиною до столиці, коли вона засвічувалася каскадами вогнів. Водний транспорт тоді був найдешевшим, недорогими були квитки й на літак — скільки разів ми були разом у небі, і навіть якось потрапили в шторм, коли хмари обступали літак, наче скелі, який  провалювався в повітряні ями, але це не лякало нас — ми були на крилах кохання. І де все це тепер?!. Наші діти ще жодного разу не подорожували літаком, бо ціни — захмарні й доступні лише тим, хто вхопив за бороду грошового біса, який править бал у країні... 

Зігрівшись чаєм, вирішую сідлати Пегаса. Відкриваю щоденник, роблю кілька заміток, листаю сторінки. Може, сьогодні написати вірш, надихає білий танець великих і пухнастих сніжинок, що кружляють за вікнами й схожих на пух облітаючих кульбаб. Е, ні — візьмуся за  новели, занотував же чимало сюжетів.  Який же з них найцікавіший?..

Наприклад, ось цей — драматичний, як у Стефаника, читаю коротку фабулу. «Одне пристоличне містечко — перерізане навпіл залізною рікою колій.  У будь - який час залізна ріка може скалічити й вбити людей  дорогою до магазину чи аптеки, бо не всім під силу перейти через високий міст, як от старим людям та інвалідам, мамам з колясками, особливо, по слизьких східцях в ожеледь. І от знову —  трагедія: потяг переїхав людину, я вперше побачив, закривавлені рейки,  шматочки плоті нещасного, які не прибиралися кілька днів, це було страшне видовище — жива могила на рейках: людські нутрощі, мов приросли до шпал…

Тут під мостом багато вінків — трагедії траплялися не раз , і країна, на чолі котрої стільки політиків, що прагнуть президентської булави чи депутатських мандатів, щоразу  обіцяючи на виборах золоті гори, не можуть зробити нормальний перехід через колії, щоб позбавити людей від горя та сліз, а скільки ще таких страшних переходів по всій країні?» Е, це дуже сумна історія, щось не хочеться її розписувати.     

А от інша, навіть із заголовком «Корпорація страху», хе, це сюжетик із мого життя, і я відкладаю вбік блокнот. Намагаюся пригадати найжахливіші почуття страху, десь вони лишилися в дитинстві, коли боявся темних вулиць, або вночі пройти біля цвинтаря, а в цій історії — розповідь про корпорацію страху, точніше, про компанію, в якій працівники дуже боялися свого боса, а він то був моїм знайомим!..  І з цим стоп-менеджером колись   після комсомольських зборів не раз співали: «І бє-стра-шна атряд па-ска-кал на врага… », та цього комсомольця вбили не білогвардійці, як у пісні, а гроші… І чому вони так псують наших людей, бо дають владу? Наші ідеї замінила влада грошей! Тепер мого знайомого, колись першого комсомольця на селі, всі бояться, і не стільки його, а щоб не втратити роботу, бо як розповідала одна жіночка, яка приїхала до Києва, аби заробити на навчання доньки, свою квартиру на Донеччині не могла продати навіть за п’ятсот доларів, й коли через пів року приїхала до рідного міста, то з квартири винесли все — навіть ванну, і таких, як вона, в цій компанії було чимало — півкраїни працювали в корпораціях страху...Однак, і мого знайомого, якого так боялися працівники компанії, невдовзі «зіллє» (звільнить) найголовніший бос, теж його добрий знайомий по комсомолу, бо цьому в «біснесі» не було місця для друзів, і для людяності також…Ні, щось полковнику ніяк не пишеться, не той настрій, і знову беру книжку Стефаника.   .