6

Через чотири місяці звільнився з полону  дерев’яних милиць… я можу йти!.. яке це щастя… Однак лікар сказав, щоб я кілька тижнів ще  не розлучався з кульбакою (ціпком).

Ех, якби зараз вирушити в мандри  юності — за рідне село, у поля,  до річки,чи в ліс. Ці походеньки на самоті були зажди романтичними: мені подобався навіть зимовий ліс, коли міднолисті дуби світилися велетенськими свічадами серед голого лісу, а вічнозелені сосни озивалися на найменший порух вітру затаєною мелодією літа. Своїми прогулянками я дивував усіх, навіть рідних: „чого ото взимку бродити  лісом — ні грибів, ні ягід...”А одного разу навіть потривожив  заставу (моє село знаходилося біля кордону з Польщею), вартовий на вишці, мабуть, сприйняв мене за шпигуна,  коли я прогулювався ввечері по західному узліссі — несподівано кілька солдатів з офіцером побігли до лісу: „Слєд!.. слєд! — чулося між принишклих дерев, та величезна собацюра, схожа на фашистську вівчарку, проскочила мимо мене, й висолопивши язика, похекала далі. Мабуть, собака відчула, що я не шпигун й винюхувала  якогось звіра. Мені стало шкода прикордонників, адже вівчарка могла їх довго водити лісом, аби набігатися самій, тож  вийшов на стежку й подав голос. Озброєний автоматами наряд, повернув до мене, тримаючи на повідку собацюру, з-під лап якої, наче вата з розпатраної подушки, летіли клапті снігу, не було жодного сумніву, що вона за мить повалить мене на землю, та їй скомандували «стаять», і вона невдоволено вклякне на четвереньках, готова щомиті кинутися не мене.  Прикордонники, з`ясувавши: хто я і звідки?  були здивовані, що просто  мандрую лісом, мовляв, в таку вечірню пору тут ніхто не вештається, і сприйнявши мене за інопланетянина, пішли на заставу, щоразу стримуючи вівчарку, яка рвалася до лісу, що для неї був таким близьким і далеким…

Сьогодні на дворі ожеледь, тож сидітиму вдома, але, ні, пройдуся.  Виходжу за ворота, вітаюся з велетенським дубом, і вкотре хочу вигадати на пушкінський мотив куплетика:  

« Біля подвір’я дуб зелений, а біля нього ще один, тобто їх два — сусід і я …»  Це найстаріші аксакали вулиці, а що, як це дуб і дубиха? Я  пишаюся, що вони ростуть неподалік моїх воріт, їм десь під триста років, місту не буде й ста.

Між двома дубами — потужна енергетика, от, якби на ньому ще й повісити «златую  цєпь», як в пушкінській казці та прив’язати не котяру, а собаку, яка б нікого не підпускала, а то висить на дубі шлакоблок чи нотаріус, себто рекламні оголошення,  не погано було б тут і відкрити кафешку й назвати „Два дуби шукають третього?”

А втім ці могутні дуби, кора яких, мов  шкіра мамонтів — єдині свідки, що могли б розповісти про оазу лісів, що була на цій території, де зараз і моя хата. Не дивно, що після теплих літніх дощів у дворі ростуть гриби — і в самих несподіваних місцях: на клумбах, стежці, в дуплах старих яблунь.  Чудово прижилися й інші лісові рослини: заячий щавель і папороть — земля й досі пам’ятає про ліс.

Підходжу до поштарні, що стоїть на двох стовпчиках, і мов хоче вийти на дорогу, клацає металева щелепа скриньки, а ну, що там всередині — о!..  бачу біліючий конвертик, і цікавість проймає теплою хвилею. За мить радію, що лист від Сергія, давно не озивався ледацюга.

Вдома акуратно розтинаю ножицями конверт, стара звичка: колись страшенно любив писати й отримувати листи.  Ну, і що ж він там пише:

„Привіт,  друзяко Валерію, вибач, за тривалу мовчанку. Ти ж знаєш, що я пішов у бізнес, чи як ти кажеш „біснес”, бо наша дійсність дуже зіпсувала жінок — всі хочуть, щоб я був спонсором, але якщо серйозно — треба якось заробляти на життя.

Як там твоя клешня? Чи зрісся перелом? Добре, що я вчасно покинув журналістику, а то б ще й мені  відірвали голову — які часи настали?!. На Донеччині мочать нашого брата бейсбольними битками, мій знайомий розповідав, що його вже попередили, якщо не припинить свої телерозслідування, то може замовляти собі пам’ятник, у нас он редактору плеснули в лице  кислотою...  А смерть Гонгадзе… Уявляєш, як треба було ненавидіти свободу слова, щоб його задушити. Навіть цар, і той був милосерднішим до Шевченка, незважаючи на те, що він критикував його і царицю. .

І все ж мене тішить, що люди починають ставати громадянами, а не жителями держави, але... Мене непокоїть інше — до влади знову може дорватися диктатор — і знову піде все  по колу. Чим зараз переймаються  люди?  Одні багатствами, інші думають, як вижити — і немає національних ідей, от їх і може замінити диктатор.

Але скажи:  чому наші льоні, віті, миколи,  галі та  юлі  стали такими ненаситними й хочуть виділитися перед усіма й гребуть, гребуть... колишні гвинтики системи —   комуноїди і кучманоїди — одні розпродують заводи, інші гендлюють чужою працею і тягнуть Європу під свою жопу.

Ти пам’ятаєш Віхтя Степана, який  протирав штани в горкомі — було ж таке бідове, а тепер босацюра вибився в крутелики. І знаєш, як розбагатів?

Надув свого друга, який за власні гроші з одним євреєм  купив пекарню, а цей горкомівський захребетник допомагав із документами, і зрозумівши яке це  прибуткове діло, всунув свою жінку в співвласники пекарні, а потім змовившись з євреєм, кинув свого друга, вивіши його зі складу засновників. І ніякий суд не може його захистити. Чому гроші та влада так псують наших людей... Бач, як швидко прижився цей фашизоїдний матеріалізм.

І начеб обираємо наших правителів зі своїх же людей,  а вони, як тільки дорвуться до корита, відразу стають чужими, невже цей дикий матеріалізм нам імпортували?

Що ж, Валерію, на цьому ставлю крапку. Герцен» Оце так підпис…

Хе, ну що ж, тоді, коли йому висилатиму листа,  підпишусь Бєлінським.