5

Підходимо до редакції, ще здалеку бачимо Філософа. Він стоїть на ганку й хитро посміхається, кажучи: «й відкіля ж ви йдете?..» Сергій, розімлілим від пива голосом вигукує, показуючи рукою на вивіску "Перукарня":

— Старий, а де твої ножиці?!.

—  Пішли покажу й підстрижу тобі  „пейси”!.. — бадьоро говорить Філософ, а тоді до мене:

— У тебе — гості!

— Невже ?!.

— Ви з Назаровим в останньому спецвипуску "Не журись" не правильно намалювали смужки на робі рецидивіста, от він тебе й чекає, шоб показати, як вони малюються — по вертикалі, чи горизонталі... рецидивіст

— Ти шо, жартуєш,— тільки й кажу, а сам відчуваю, як під шлунком гадючиться якийсь холодний клубочок, хоча взагалі у цьому гумористичному випуску не було майже нічого критичного, та й карикатура з рецидивістом була такою собі усмішкою щодо розуміння свободи.

Та вже в наступну мить думаю: а раптом Філософ каже правду, адже до нашої редакції хто тільки не навідувався: приходили з листами правдошукачі, яких постійно звільнювали з роботи, які вже окрім пошуків правди нічого не хотіли робити, професійні скаржники й горлопани з екологічних мітингів, приносили свої роздуми про непорядки колишні стукачі, яких обеззброїла гласність. Запам'ятався один із них, такий собі дідок, який прийшов до редакції в окулярах токаря, але з понтом таємного агента — я вмить розвінчав цього Штірліца, спитавши, чи він бува не колишній токар, дідок, здається, образився, гордо сказавши, що він працював у органах.

Минали часи, коли одним аркушем можна було вбити десятки людей, що і робили стукачі. Згодом, цей інстинкт оживе й на газетних сторінках, бо з оголошенням гласності писання таємних доносів утратить сенс, тож стукачі й просто лихотворики почнуть мочити своїх ворогів з допомогою друкованого слова.

Усе це в мене зринає в голові, поки Сергій розповідає Філософі про суд, на якому були вранці.

— Слав, здається, до нас у редакцію ще не приходили рецидивісти, чи ти пожартував?

— Як ти гадаєш, якщо цей чоловік двадцять років відсидів на нарах, то я жартую?.. 

Йдучи до кабінету, малюю в уяві портрет гостя, який двадцять років був за колючим дротом. Мабуть, цей чоловік весь у шрамах, або з татуюванням на руці: "вєк свободи нє відать", та коли відчинив двері, то побачив перед собою сивочолого, схожого на втомленого бібліотекаря, чоловіка, зі спокійним, правда, дещо настороженим поглядом.

— Леонід Сєвєрянін,— відрекомендувався незнайомець,— ти ба, яке прізвище, може він родич відомого поета?— Але після того, як Сєвєрянін, вітаючись, потис мені руку, відразу перехотілося про це запитувати, бо з такою силою в руках його предки могли хіба що орудувати молотом, чи під мостом чистити кишені. За хвилину-другу Сєвєрянін, взагалі, мене спантеличив, якось криво посміхнувшись, сказав, що в таборах його називали Чалдоном.

— Чалдоном?— перепитую.

Він не квапиться з відповіддю, а кладе переді мною газету з карикатурою рецидивіста… Ну, думаю, мабуть впізнав себе, але ж не схожий він на цього мальованого зека… І все ж треба викликати Назарова, але редакційний художник чомусь не поспішає… Нарешті ми втрьох розглядаємо малюнок.

Несподівано похмуре обличчя Сєвєряніна світлішає, і він обеззброює посмішкою нашу настороженість, кажучи, що смужки на одязі рецидивіста мають бути по горизонталі, «как в моряка — только ширє…». Я знову здивований — невже людина, яка двадцять років провела на нарах, може так життєрадісно посміхатися? Цікаво, хто ж він насправді?

Несподівано Сєвєрянін пояснює, чому його прозивали Чалдоном, виявляється так називають сибіряків.

Сєвєрянін потрапив до в'язниці тоді, коли до неї садили за п'ять крадених колосків (згідно сталінського указу, за п'ять крадених колосків давали від семи до десяти років).  Потім нові арешти — за не так сказане слово, за спровоковані тюремною адміністрацією конфлікти — і так двадцять років провів за гратами, мовляв, "туда только пападі". І він знову посміхається, тоді починає довго порпатися в сумці. І що він так довго шукає ?..

Нарешті дістає товстенького зошита і знову дивує мене: «вот, на старості лєт начал пісать стіхі». А що, коли  він все-таки родич відомого поета? 

Хтозна, але його вірші були в іншому вимірі, скоріше це був крик душі, послання з табірної пітьми, з того страшного світу, в якому жили тоді люди: "Я крепостной своей страны, гдє строят рай руками сатаны, где стонут люди в лагерях, а в наших душах вечный страх..." Потім я читав щоденникові записи, від яких — мороз по шкірі, дивувався, як табірні бараки були схожими на мою казарму, коли служив у війську.   

З Леонідом Сєвєряніном подружиться уся редакція, він часто виручатиме нас із транспортом, позаяк працював водієм  хлібовоза, а ще мав власну автомашину. Колишній в'язень допомагатиме нам більше, як засновники газети, міськрада. Новій владі не потрібна була свобода слова. Тож, коли по місту мчав хлібовоз, за кермом якого був колишній в’язень, то замість хліба там могли бути пачки з газетою „Думка”, які він віз розповсюджувачам — свобода слова тоді ставала другим насущним хлібом... Люди жадібно читали газети, а в книжкових магазинах випрошували підписку на поезію Цвєтаєвої чи Ахматової, на чорному ринку втридорога купували „Архіпелаг ГУЛАГ” Солженіцина. Але всього через кілька років, коли люди місяцями й роками очікуватимуть зарплати, коли шахтарі вистукуватимуть її касками біля Кабміну в Києві, коли традиції нашої духовності бомбитимуться порнухою, а в країні все комерціалізується до основ, й митців і письменників загонять у ринкове стійло, де вони вмиратимуть на голодному пайку — книжки замінить «голубий квадрат» телевізора, що стане потужною зброєю для обалванювання в руках нових панів.

Пригадую, як мене з одним поетом запросили на шевченківський вечір в Дніпродзержинську до одного заводського клубу, де зібрали учнів кількох шкіл. Ми  читали в кінозалі вірші, потім всім  запропонували переглянути телефільм про Кобзаря, коли вимкнули світло, ми сіли в передньому ряду. Десь посередині перегляду кінострічки озирнулися до залу: знайомий хотів щось сказати вчительці, а позаду нас — ні душі, хоча перед початком фільму майже всі місця були зайняті...