2

У редакторському кабінеті газети "Думка" думали. Думали, як могли закопати в землю тону курятини й риби. Птицю з душком, і ще придатну для вживання ставриду й хек, „захекали”, прикопавши в лісі, вантажники одного магазину, що на лівобережжі міста. Усе було б шито-крито, якби цю диверсію не побачив старий ветеран стукачів Микита Нечипорук і не написав десятки листів: в редакції газет, міськком партії, обком, в київський ЦК, "лічно Горбачову", ООН та у всі можливі інстанції.

— А знаєте, шо роблять собаки, коли чогось не з`їдять? — посміхається в вуса редактор, у яких заплелись перші павутинки сивини, і гасить в зелено-карих очах іскринки посмішки, тоді надає обличчю суворого вигляду, але посмішка знову перекреслює цю вдавану суворість. Власне, його важко було уявити без посмішки, він хмурився лише тоді, коли говорив про комуністів, бо через них народився в краю, де прокурори — ведмеді, а вовки — міліція: туди „совєти запроторили батька”.— Так от, собаки недоїдки закопують,— продовжує він,— але ж м`ясо із закромов родіни подорожчало в скільки разів? Більш ніж удвічі, до дев'яти рубликів-бубликів за кіло. А чому? Все дуже просто, його перепродують спекулянтам, а тут, видно, вийшов збій, м’ясо приховали і, звичайно ж, не в холодильниках, а десь в закапелку, щоб ніхто не бачив, та не встигли вчасно його сплавити — і воно зіпсувалося... 

— Директора магазину вже звільнили з посади,— каже кореспондентка, поправляючи золотисте волосся, в котрому, як у стиглому колоссі, заблукав вітерець з прочиненої кватирки...

— Отож!— роздратовано обриває її редактор,— скоренько прибрали, шоб не виносити сміття з хати, і, як кажуть,— кінці в воду! А чого вони закопували те м`ясо, за чиєю вказівкою: міськкому партії, чи як ?!. Все покрито мраком! В управлінні торгівлі говорять: „розбереться слідство.” Але ми ж знаємо, що ворон ворону ока не виклює...

— Нє виклюєт, а фінгал паставіть можєт!— раптом на порозі кабінету постає кирпатоносий здоровань, блиснувши з-під верхньої губи золотою"фіксою". На кілька секунд усі здивовано замовкають. Тоді хтось з кореспондентів прошепотів: "Мабуть, приперся якийсь  графоман".

Кремезний і щелепастий, схожий на товстолоба, здоровань рвучко розтинає повітря газетою, скрученою в трубочку, та кидає на стіл редактора.

— Кто напісал, што я спєкулянт і прамишляю в старом унівєрмагє?..

— Ви што, на діскатєку варвалісь? Нє відітє, ми работаєм! — різко встає редактор, обриваючи на півслові візитера.

— Работают на заводах, а ви сачіняєтє всякую єрунду! Кто во вчєрашнєм номєре пісал, што, відітє лі, какой-то Вася, бившій афганєц, каждий дєнь в одно і то жє время пріходіт в унівєрмаг і занімаєт мєсто вперєді всєй очерєді, а с нім, мол, єщьо нєскалька спєкулянтав, і всє малчат, патаму што баятся іх. Но ето нє наші праблєми! Так што, виходіт, по- вашєму, я спє-ку-лянт?..

— А с чєво ви взялі, што ето напісано о вас, — каже, червоніючи, заввідділом листів Ірина.— Ви жє нє счітаєтє сєбя спєкулянтом.

— Канєшно жє, нєт... 

І тут з`являємося ми... Здоровань, глянувши на загорнуту в газету палку ковбаси, що стриміла довбешкою під пахвою Сергія, запнувся, ковтнув слину, мабуть, не обідав, і пішов геть, кинувши на прощання:

— А, што с вас кромє аналізов взять!.. 

— Слав, хто це був ?— здивовано запитує Сергій, і його брови вигинаються коромислами, аж згадалася пісня „Несе Галя воду...”

— Та один гусь-cпекулянт. Зачепили вчора у газеті. В нас зараз народний контроль трусить бази й склади, тож підкидають буває щось в магазини, але ж і там без глитаїв не обходиться, які гребуть все, що побачить їх ненаситне око. Сам знаєш, що уже й чай в дефіциті, мовчу про каву...

—    А я, старий, недавно цілий кілограм кавусі в зернах розстарався...

—Молоток, так поділився б з нами.

—Нє вапрос! Приїжджайте в гості, а зараз прошу любіть і жаловать «Любітельскую», чи ти не їси такої ковбаски?.. шо, хряцаєш!.. тоді накривай стіл, а ми з Валєрою трохи в вашій «Думці» подумаємо, ну, і де твій кабінет?

— Якраз навпроти ванної.

— Ванної !?.

— А чого ти дивуєшся — у нас в редакції аж дві ванних кімнати, це ж колишні номери-люкс готелю "Нева".

— Шо ж, пішли в нумера!..— посміхається Сергій, як білогвардійський контрик, і, здавалося, зараз закрутить „пейсики” за вуха...

Я хочу здивувати його ще сильніше:

— Сєрж, вгадай, куди виходить вікно з мого кабінету ?

— Куди, як не на дорогу...  

— Е, та в мене, можна сказати, справжнє вікно в історію. Знаєш, воно напроти чого!?.

— Ну, і?..

— Будинку Брєжнєва...

— Опа-на!— вигукує Сергій ,— а ну, дай погляну. Оцей двоповерховий , з табличкою Пеліна, 40?.. Це ж треба, над самою дорогою. Такий скромненький, пролетарський, ще й, мабуть, битий зі шлаку, цікаво, а є в квартирі Брєжнєва музей?..

— Нема, навіть меморіальну табличку зняли зі стіни як помер...

— Ну, це в нас такий партійний менталітет, де кожен наступний генсек дбає тільки за свою славу і боїться чужої, та і Брєжнєв з цієї ж обойми, бо теж брав участь у змові проти Хрущова… Слухай, а він бував у цьому будинку, коли став генсеком?

— Звичайно, й нерідко, навіть на схилі років навідувався.

— Це коли вже йому щелепу підтримувало політбюро, і він казав „сіські-масіськи”, замість сістєматічєскі чи саксаул замість аксакала...

— Шо, справді?

—Ну ходили ж про це анекдоти, а в кожному гуморі є доля істини?

— І все ж, Брєжнєв і сам просився у відставку, і чого його не пускали?..

— Боялися, шоб не було гризні за лідерство, й не прийшов новий Сталін.

— До речі, а ти знаєш, шо сказав Сталін про Брєжнєва, коли його вперше побачив: «сімпатічний малдаванін» — тоді Брежнєв був першим секретарем у Молдавії. 

— Ну, звідки ж було Сталіну знати, шо Брежнєв з Дніпродзержинська… О, слухай, з  брєжнєвських речей у будинку вціліла табуретка, на якій вони грали з сусідами в карти.

— Тільки одна табуретка?

 — Бач, жили скромно, вони не були такими матеріалістами, як нинішні чиновники… Так от,  цю табуретку й досі оберігає сусідка, її залишила мати Брєжнєва, коли переїжджала до Москви, сказавши, шоб та, коли сідатиме на табуретку, згадувала її. Ти знаєш, мати Брєжнєва та її сестра, незважаючи шо Ілліч був секретарем ЦК,  ше10 років мешкали в Дніпродзержинську, в двокімнатній квартирі на другому поверсі. Сусіди згадують матір Брєжнєва теплими словами. Мовляв, була гостинною, любила ходити босоніж по траві й навіть тримала курей в сарайчику біля будинку, а влітку гусей, а ще вміла смачно готувати.

— Слухай, ти з такою ностальгією розповідаєш про ті часи, як оті старі пердуни, мовляв, Брєжнєв і сам любив пожити й іншим давав, але хіба не при ньому  гнобили Василя Стуса й сотні інших невільників честі,  як забути Чехословаччину, Афган, КГБ?..

— Ти правий, і все ж в ньому було й багато людського...

— Було й загуло, як став генсеком: влада псує людей, хоч розкажу анекдот.

 — Валяй ...

— Якось Брєжнєва спитали, яке в нього хобі. Він сказав, шо любить збирати анекдоти про себе, й коли  спитали скільки їх у нього?—„ Два концтабори...” :

— Х-хе, смішно, якби не так сумно…

— А хто тепер живе в квартирі Брєжнєвих?

— Якась родина Грецьких, але вони, наскільки  знаю, не люблять її показувати.

— Слухай, а де у вас нужник?

— Нужник залишився в твоєму селі, а в нас вбиральня ліворуч по коридору...

Як тільки вийшов Сергій, на мене найшла хвиля спогадів. Згадалося, як вперше приїхав до міста. Панораму Дніпродзержинська можна було оглянути вже за якусь другу-третю сотню кроків за вокзалом, який знаходився на вершині крутого пагорба, з котрого спускався центральний проспект із широким сквером, що зеленів розлогими тополями, акаціями й срібно-голубими ялинами. Обіч цього зеленого проспекту пролягали автодорога й трамвайні колії. Дорогу до міста, наче відкривав сам Брєжнєв, точніше, його бюст на колоні. Вже від бюста Ілліча поставала похмура панорама металургійного комбінату, над трубами якого,  здавалося, й дим закаменів чорно-сірими скелями. Цей краєвид спонукав до одного — якнайшвидше покинути місто й ніколи сюди не вертатися. Але я приїхав знову, і полюбив його дніпрові схили та набережну в районі Дніпробуду, порослу абрикосами й дикими маслинами, а ще подобалася відкритість і щирість людей Дніпропетровщини. Мабуть, — це характерні риси нащадків степовиків і козаків.

Будинок, в якому розміщувалася редакція, для мене був особливим: раніше в ньому розміщувався готель "Нева", власне, тут, перед жовтневими святами, я замовив номер, коли вперше приїхав до Дніпродзержинська, і тут, у „Неві”, кинув дорожню сумку, мов якір, тоді я не знав, що він пустить  коріння; не знав, що приїхав до майбутньої дружини Ірини, яка навчалася в індустріальному інституті; не здогадувався, що через п'ять років саме в цьому готелі, де вперше зупинився, відкриють нову редакцію, і вікно мого кабінету виходитиме на будинок Брєжнєва.

Згадується другий візит до міста, коли буяв розмай. Ірина запропонувала подорож по Дніпру, на острів. О, я давно мріяв про зустріч із цією великою рікою… На острові ми заночували в наметі, яка це була райська ніч!..  на дніпрових хвилях тремтіла місячна стежка й зорі, а ми тремтіли від ніжності.

А зранку, коли ще спав у наметі, Іруська принесла живу рибу, що ледь вміщалася на долоні й тріпотіла червоним хвостом, з якого мені на лице злітали крапельки води, що пахла річкою та весною. Я був дуже здивований: „Де взяла?”— тільки й спитав, — піймала золоту рибку, загадуй бажання! ..” У мене тоді було лише одне бажання, й воно збулося — влітку ми побралися, я переїхав до Дніпродзержинська, і весь медовий місяць лазив до коханої через вікно, карабкаючись до кімнати через дах під’їзду, причому, неодмінно вночі, щоб не побачила чергова гуртожитку, оскільки ми жили в Ірининій кімнаті підпільно. Потім нам виділили кімнату на п’ятому поверсі, в якій, коли йшов дощ, «плакала» стеля, і в куток треба було ставити відро…

І от вже за плечима п'ять років кореспонденства — тепер на такій посаді, як кажуть, дай Бог не посадять: нова газета «Думка» не вписувалася в індустріальну атмосферу міста навіть своєю назвою, адже всі звикли до газет  „Дзержинець”  „Знамя Дзержинки”, „Вагонобудівник”  „Серп и молот”. Не дивно, що нову газету міськради відразу охрестили махновською, інші жовто-блакитною, а ті, хто найбільш її ненавидів ,— „Дунькою”. Навіть читачі побоювалися її передплачувати( а раптом  за цим стежить КГБ), зате охоче купували. «Думка» стала піонером нової епохи розповсюдження газет в нецензурованих, так би мовити, місцях:  електричках і трамваях, зупинках і ринках, коло магазинів — в усіх людних місцях поширювали „Думку” реалізатори. Так крокувала нова свобода слова…