3

І раптом скрипнули двері — цей звук безжально повертає мене до реальності, прийшов Сергій.

— Старий, у вас тут непогані молодиці, тільки димлять, як кабиці, я ледь не вчадів поки з ними стояв ...

— Шо?!.

— Кажу — курять багато...

— А що таке кабиці?

— Зразу видно, що ти не степовик, це такі нехитрі печі, на яких готують їжу — надворі чи в степу...

 — Так от, цілувати таких молодиць —  все одно що лизати попіл з кабиць...

— Ох, який ти спритний, тільки побачив дівчат і вже про таке думаєш...

—Учись!.. — і Сергій хитро посміхається,— слухай, одна мене питає: " у вас єсть спіки?" — Оригіналка, я не зразу втяпав, що про сірники питає.

— А, мабуть, це наша поетеса, хочеш послухати, який вона недавно віршик утнула... 

— Я знаю, що в Дніпродзержинську багато поетів, ге, мабуть, надихає повітря заводів... 

— То будеш слухати?

— Сьогодні я не в настромлєнії... давай краще до діла.

Мені дуже не хотілося повертатися до цієї кривавої драми, тож беру папку, наче двопудову гирю,  гортаю сторінки й кладу перед Сергієм.

— Особливо, Сєрж, зверни увагу на прокурорські висновки.

—    Ні, так не пайдьот, чого порпатися в паперах, коли ти в курсі… давай, розказуй.

—    З чого почнемо, може відразу з кульмінації…

— А можна без кульмінації, бо вона вбила в мені поета, згадується школа, коли нас вчили, як треба писати — з кульмінацією, фабулою, і ще з якимись там химерами — як подумаю про це, відразу пропадає натхнення й бажання братися за ручку…Ну, чого цей мандалай так озвірів?

— А ти знаєш, шо на індокитайському півострові є місто Мандалай.

— Невже?... мабуть, звідти й пішло це плем’я... але не крути мені пейси, давай по суті…

— Встати, суд іде!.. — почувши ці слова, Сергій зробив карбований, як на монеті, вираз обличчя.— Отже, шо ми знаємо про вбивцю?У біографії нічого особливого: не агресивний, не конфліктний, і навіть тихоня…

— Недаремно кажуть: в тихому болоті чорти водяться…

—    Виховувався Березовський в неблагополучній сім`ї, однією матір'ю, яка не шкодувала ні сил, ні здоров`я, аби її синоньо вивчився. Синоньо закінчив технікум, але не поспішав іти працювати, коли отримав диплом майстра металургії. Можливо, сказав матері таке: „ І що ти маєш  від своєї чесної праці?” І почав шукати легких грошей на ринку, якось там заробляв. А ще любив хильнути, і як більшість алкашів, намагався втопити в чарці свої проблеми.

— Словом, його можна віднести до покоління споживачів,— озивається Сергій,— спочатку на утриманні матері, потім шукає легкого життя.

—Це очевидно, я, взагалі, знаю кілька сімей, коли матері в дитинстві дуже догоджали дітям, ну, там мусі-пусі, а виростили таких егоїстів, що на старості літ виганяли їх з дому...

— Е, я ще не таку історію чув...Хоч розповім… тільки держись за крісло.

— І шо ж там страшного?

— Слухай… Жила-була одна заможна родина: мати — директор магазину, батько — начальник автопідприємства. Леліяли вони одну доньку — і  „ душі в ній нє чаялі”, особливо, батько. І виростили вони з неї нарциса, точніше, нарциску, яка хотіла стати артисткою, та заважали самозакоханість й ледачкуватість. І коли настав час «спілості», привела вона в дім ше одного нарциса, свого чоловіка, який ніде не працював, а накинувши оком на майно батьків, подумував, як би їх позбутися, щоб заволодіти усім їхнім добром.  Якось він поділився своїми думками, і нарциска його підтримала, бо думала за рахунок батьківських грошей купити собі зіркове життя…

— І чим все скінчилося?..

— Ну, далі не для слабонервних. Улюблена доця організувала зі своїм чоловіком вбивство батьків і дідуся. Причому,  порішила їх життя майже в одну мить…

— Невже своїми руками?..

— Майже…запросила вона родину поїхати на пікнік, і сама повезла батька, матір, і навіть дідуся, на вірну смерть. У глухому лісі, коли спинили автівку,  чатували вбивці, які на очах у цієї сучки розстріляли всіх.

— Їх викрили?..

— Так,  згодом — зло завжди буде покаране… 

 — Друже, тільки люди роблять страшні помилки в  вихованні. А от візьмемо птахів — годують своїх вилупків доки ті не вміють літати, а як стали на крило, самі здобувають собі на життя, і яке створіння не візьми...

— Шо ж, природа розумніша за нас...  Тепер давай про нашого кілєра поговоримо,  як він зустрівся з нещасною?..

—    На вечорницях у друзів. Алла була розлучена, мала дитину. Дивно, що красива жіночка  пішла «на хату» з таким миршавим хлопцем відразу після першого знайомства. Взагалі-то казали: умів він зваблювати дівчат.  А от чому скоїв таке звірство, то Березовський, таке городив… Мовляв, дівчина хотіла його обікрасти, і коли він спіймав її на гарячому,  намагалася вдарити нижче пупа, щоб втекти, але він почав оборонятися й  ненароком завдав смертельного удару. Однак згідно висновків експертів, потерпілій було завдано вісім ударів по голові — випадкового удару бути не могло…

— І за шо ж він її так?  

— Ну, коли його притисли, то сказав, шо дівчина назвала його „половою тряпкою”, і не  дала йому шансу «рабілітуватися», і, коли одягатиметься, шоб йти додому, йому від гніву зірве дах, і він почне її бити… тоді  затягне труп до ванної — і ти тільки уяви!.. поріже на шматки!!! кухонним ножем!!! Потім скаже,  що все це робив для того, аби замести слід. Отже, на закритому судовому засіданні розглядатимуться інтимні подробиці цієї драми…

— Можливо, дівчина, дійсно, образила його основний інстинкт, шо його так заклинило, плюс вплив бойовиків на відеокасетах, якими захоплюється молодь, і, звичайно ж, особливості психіки, виховання, спадковості, а як впіймали цього вурдалака?

— Після вбивства він спокійно відніс знайомим ключі й позичений магнітофон, і на тиждень виїхав із міста, й навіть навідався до своєї колишньої дружини в Запоріжжя, а вже через кілька днів, коли дізнався, що його розшукує міліція, пішов і здався з повинною: можливо, нерви не витримали, чи розраховував на пом’якшення покарання.

— Краще б повісився, а то, бач, чекає гуманності від суду…

— Розказуй далі…  

— Більше року тягнеться цей суд, кілька разів справа Березовського поверталася на нове розслідування.

— Шо ж тут розслідувати — всі ж факти на поверхні? !.

— Бачиш, наша Феміда й досі не може визначитися, яким було вбивство: з обтяжуючими обставинами, просте, чи з особливою жорстокістю. На різних етапах радянського, як ти кажеш, кривосуддя кваліфікація особливої жорстокості зазнавала різноманітних тлумачень. На, почитай опус нашого прокурора.

— І шо ж там мудрого!.. Зачитай краще ти, аби не гаяти часу, вже, мабуть, під столом пляхан нас зачекався.

— Слухай, Філософа ж нема, я забув тобі сказати, він пішов у справах?

— Шо!?.

— Він скоро повернеться, так от, знаєш чому так довго тягнеться суд?.. Судді зіштовхнулися ше з однією проблемою — визначення жорстокості, от шо з цього приводу пише прокурор, слухай: " Із кримінально-правового визначення особливої жорстокості сьогодні вилучено садистські дії вбивць, кількість поранень при вбивстві. Тепер, за клопотанням адвокатів, слідство у справі Березовського повинно з`ясувати: чи він зумисне, й чи коли вона була ще  живою завдавав особливі страждання. Бо, коли розчленування трупа вчинено з метою приховання злочину й уникнення покарання, то сьогодні це не підпадає під кваліфікацію особливої жорстокості. Ми ввели кримінальну відповідальність за жорстоке поводження з тваринами, й це добре. Але чому ми повинні пом'якшувати відповідальність за особливо жорстоке поводження з людьми, хіба, коли людину ріжуть на шматки, щоб замести сліди, це не особлива жорстокість?.."

— Нічого собі, виходить, коли когось уб’ють і пропустять через м’ясорубку, шоб не знайшли труп, то це не буде вважатися вбивством з особливою жорстокістю?— дивується Сергій.

— Як мене, то причина такого тлумачення особливої жорстокості  в тому, шо людське життя в нашій державі не було найвищою цінністю, а навпаки, як казали в часи сталінізму:  «нєт чєловєка — нєт проблєми», й скільки людей  в нас розстріляно за не так сказане слово … І хоч нема Сталіна, але кримінальний кодекс з цих часів не дуже змінився, а жорстокість тільки зростає, життя  стає безжалісним, як в тих американських бойовиках…

— Е-ех,  ми ж і тему зачепили, нарешті, є матеріал для обласної газети — пишемо в співавторстві… і, як каже один мій дописувач, „гоно-лар”— навпіл... але де ж Славко? Кишки вже грають марш Мендельсона…

Несподівано Сергій починає бідкатися про свої муки творчості:

— Старий, у процесі писання  мені зараз, як із своєю жінкою, подобається момент не коли почав, а закінчив, старість не радість... десять років під пресом…

І він починає переглядати підшивку нашої газети. А я думаю, недаремно Сергій  сказав: «не в пресі, а під пресом», маючи на увазі колектив своєї редакції, де навіть журналісти грішили  доносами, які розглядалися на партійних зборах. Один журналюга навіть накарлючив парторгові скаргу на власну дружину про те, що вона зраджувала йому з іншим членом КПРС.

Гебісти, „аби чого не вийшло” з ідеологічним дишлом керівної та направляючої партії, посилено опікали творчу братію, і не тільки… Був період, коли під наглядом були всі, хто мав удома друкарську машинку — як боялася друкованого слова влада!!!

Я познайомився з Сергієм рік тому, коли в країні почав витати дух свободи. Довіру до влади, яку повивали пелюшками піонерських галстуків, виховували комсомолами, цементували КПРСесом, замішуючи  на страхові перед КГБ, підірвала ще й аварія на Чорнобильській АЕС, лицемірно замовчувана. У Києві, над яким згустилися радіоактивні хмари, людей навіть вивели на масове опромінення, вручивши гасла «Первомая». Люди почали розуміти, що вони в цій державі — гвинтики й шурупи, що потрібні зміни, і про них заговорили в новостворених громадських організаціях: „Меморіал”, «Рух,» „Екологічна ініціатива” „Просвіта”, саме  з цих організацій виходили нові революціонери…Постчорнобильська епоха породила протест навіть у колись благополучному й улюбленому Брєжнєвим Дніпродзержинську, у якому завирували екологічні мітинги.

Містяни мало не щодня збиралися на майдані біля пам’ятника Леніну й так гаряче дискутували, що, здавалося, вождь зійде з п’єдесталу й теж візьме плакат з Богоматір’ю в протигазі. На мітингах оприлюднювалася статистика шкідливих викидів підприємств, настільки згубних, що було дивно, як тут живуть люди, де навіть виробництва мали страшні назви, як от: батарея "1-БІС" на коксохімзаводі.

Екологічна хвиля протесту привела в міськраду нових людей,  непосвячених у тонкощі апаратної роботи й інтрижки досвідчених функціонерів, які складали кістяк виконкому. Вчорашні вуличні демократи були схожі на гарячих  підпільників-бомбістів, які мріяли про справжню революцію — тільки не знали кого підірвати, і в коридорах влади вони попадуть на гачок провокацій старої гвардії й почнуть між собою гризню. Міжусобні війни для нас — історичний спадок, що породив егоїстів, які рвуться до влади зі спритністю пацюків. Були пацюки й серед борців за дніпродзержинську демократію, тоді як більшість порядних людей вважала за доцільне очікувати, вважаючи, що кращу владу їм подадуть на тарелі. Ситуацією, як і по всій країні, скористалося досвідчене кодло старої гвардії, яке десятиріччями протирало штани на партійній роботі. Старогвардійці добре навчилися грати на чужих амбіціях, і, як ніхто, вміли намотувати нерви на арфу, пілікати на скрипочках за кулісами кому-треба на вушко й бити в бубни на партійних зборах, щоб аж репалась шкіра в ворогів. О, як вони потішатимуться, коли один „дерьмократ” на сесії міськради почне обливати помиями свого колишнього соратника, мовляв, той цілими днями тільки те й робить у своєму кабінеті, що мріє про свою партію, дудлить чай та мочить виборців, виливаючи з вікна свого кабінету на їхні голови стару заварку...

—    Цю кумедну заяву Сергій назвав найкращим взірцем національного самоїдства. Взагалі, тоді було багато подібних „сенсацій” для написання фейлетонів, і ми часто їх публікували в співавторстві.

— Раптом дзеленчить телефон, я не кваплюся брати слухавку — перебуваю в полоні роздумів.

— Старий, ти шо заснув?.. вже й телефон — червоний!..— озивається Сергій, закриваючи підшивку газет.

— А телефонний апарат і, дійсно, був червоного кольору. За мить у слухавці чую, що принесли «заказного» листа й треба розписатися.

— Ти ба, вам навіть листи під розпис носять,— дивується Сергій,— а що як це з КГБ?..

— Нарешті заходить листоноша, розписуюсь, поквапливо кидаючи погляд на адресу — почерк незнайомий…