4

Похапцем розтинаю ще загадковий конверт, розгортаю зігнутий вдвоє цупкий папір, переді  мною зринають зелені рядки, начеб не писані, а мальовані: ось "А", наче кроква, ось "Г" замахнулося ціпом на "Ю", ніби на паличку з колесом, он "Б" надуло пузо,  "Я" гордовито виставило ніжку, а "Ж" кудись повзло павуком, цей, наче дитячий правопис, одразу заспокоює, пропоную зачитати листа вголос. 

— Уважно чухаю.

— Шо?

— Чухаю...

— От любиш знущатися над словами, ну слухай: "Вот видите панове –думковцы, какова польза от вашєй деятельности — на вас єщьо в суд подают..."

— І хто ж судиться з газетою «Думка»?

— Та вистачає дєрьмократів... А хай їм грець — не перебивай… Де я закінчив, а: " ...На вас еще и в суд подают. А зло было и будет, не там, так ентам. Командуют видно вами депутаты, пугают партократы. Выходите за рамки городских проблем. Оставьте их основную часть "Дзержинцю" , депутатам и властям. Это их обязанности. Займитесь внутри-дєморатичєской политикой. Будете хотя бы знать за что стараетесь. Украине нужно демократическое возрождєние и самостоятєльность, а не толчея над местными, все новыми болезнями. Сєксотов НКВД не назовут, потому что их половина страны. А вообще, трагедия северо-атлантических народов — в их былой осталости, в нашествиях азиатов в прошлом. Там, где иссякала орда и гибли рыцари, там рождались свои монголы и открывали иностранцам наши рынки. Мы — колония. В эту ловушку завели народ законы стада и джунглей. Теперь нужны подвиги Гераклов, но даже Гераклы утонут в равнодушии мас и депутатов. Эта демократия нам, как испытание, как подачка за дефициты. Какова моя позиция? Лично я в конфликтє с обществом с детства. Не приемлю обычаев жизни не по своєму уму, в противном случае — мне и весь мир не авторитет!”

— Ось такий, як кажуть, глас народу.

— Так візьміть і надрукуйте цього листа, до речі, а хто його написав.

— Якийсь С. Хохлов.

— Як думаєш, це справжнє прізвище чи псевдонім?

— Мабуть, шифрується...

— Ти правий, за такий лист  раніше б відправили етапом пиляти тайгу. На страхові й крові будувалася совіцька власть, до речі, один мій знайомий і досі інколи прокидається до сходу сонця, і, як заєць, прислухається, чи  не йде хто сходами…

— І кого він боїться?

— Звісно кого — гебістів…  А ще один корєш, так той, вабшє — на всю жизнь переляканий!.. жахається політики, як чорт ладану, особливо, коли поруч є телефон — тоді він впадає в  паніку: так боїться  КАГе-бє!..  

— Бальной твій корєш!.. але страх ще довго переслідуватиме нас… та облишмо цю балачку, приготуй, як казав Ілліч, "кіпяточка, тавагіщ".

При спогаді за Леніна, мені згадався анекдот:

— Як гадаєш, чому біля кожнісінького райвиконкому ростуть ялинки?

—  До чого тут страх і ялинки, в них же не заховаєшся від КГБ, хіба непомітно можна подзюрити...

— Е, бачу не знаєш... А народ говорить: „Ялинки перед виконкомами для того, шоб про Сибір не забували.” До речі, коли відкривали „Думку”, то серед бувалих журналюг міста довго не було бажаючих перейти до нової редакції, незважаючи навіть на вищу зарплату. Уявляєш, Філософ розрахувався з обласної газети, покинув сім`ю в іншому місті, а тут нема з ким працювати, та й самого приміщення редакції не було, кілька місяців довелося орендувати кімнату в якомусь кооперативі.

— І Валерій Забуга підставив плече й врятував  дніпродзержинську гласність?

— Це пафос чи іронія?..

— Ні те й не інше, слухай, давай вип’ємо кавусі.

— Уно моменто!.. За мить занурюю маленький, на десять бульків, кип'ятильник в півлітрову кварту. Сергій відкриває кватирку, і раптом від вібрації проїжджаючого автобуса задзвеніла шибка, і так тонко, наче скляна струна заграла дивну мелодію, у кабінет вривається прохолодний і свіжий подих весни. Раптом Сергій нахиляється біля вікна, тоді озирається до мене:

— Знаєш шо, виключай цей самовар, пішли  погуляємо, зайдемо в кафе, й там вип'ємо кави, а, може, холодного чаю, й Сергій хитро підморгує.

Ми вийшли на вулицю. Над входом вже не було готельної вивіски, зате лівіше, на фасаді, на рівні другого поверху, красувалися мало не метрові, букви вивіски "Перукарня".

— Старий, дуже символічна вивіска над вашою «Думкою», така  собі редакційна цирульня по причісуванню думок, мабуть, вам пишуть кучеряві листи?..

— Ще й як пишуть… — посміхаюсь й  розповідаю Сергієві, як ця україномовна вивіска, своєрідна рідкість для міста, дезорієнтувала одного чоловіка.— Якось після обіду, до редакції зайшов такий собі кудрявий чувак, став на порозі, витягнув пачку цигарок і питає: "А гдє у вас пєрєкурня?"— Я кажу, шо тут редакція, а він: " А в какой жє комнатє пєрєкурня?... вєдь написано на фасадє…

— От турок, хіба у Франції комусь спало б на думку піти на перекур до перукарні? Валєр, а які на славній брежнєвській вулиці є заклади громадського харчування, де б наливали холодний чай (пиво). Їх тут всього, Сєрж, два — "Пельменна" та "Їдальня", але там не наливають, хіба підемо до "Вовчого горла", в "Шайбу".

— Ух, ти!.. Шо то за "Вовче горло", кого воно проковтнуло, може, якусь делегацію?

—    Так з давніх – давен називають урочище, може, від козаків пішла назва, бо воно вузьке, наче горловина,  хе, і саме воно ковтає весь транспорт, шо їде на лівобережжя міста.

— Ковтає?

— Це метафора!..

— Он як, а то я думав, шо у вас тут якісь Бермуди… 

Як тільки перейшли дорогу, Сергій «гальмує», хоче зблизька роздивитися будинок Брежнєва.

— Дуже, дуже совіцька двоповерхівка, кажеш, Брєжнєви мешкали у двокімнатній квартирі, але зумів же з цих вікон Леонід Ілліч побачити кремлівські зірки, а шо цікавого про генсека розповідають сусіди?

Нічого особливого. Кажуть, був нормальний чолов’яга, компанійський,  ходив в міський парк на „дансинг”, любив дівчат і вони його теж, до речі, Брєжнєв одружився на простій медсестрі. А ще він мав пристрасть до полювання та голубів.

— А ти знаєш, як він любив погони — навіть пришивав їх на куфайку...

— Невже ходив в куфайці з погонами?!.

— Угу!.. А шо зараз на місці брєжнєвської голуб’ятні?..

— На жаль, гараж!..

— А ти хотів, щоб там збудували представництво Фонду миру, слухай, а ніхто не розповідав про якісь містичні явища біля  брєжнєвського будинку, ну, може комусь намарився дух генсека?..

— Та недавно приходив до редакції якийсь нещасний і казав шо бачив над будинком Брєжнєва світилося НЛО, й начеб  у формі пляшки.

—У формі чєкушки чи літрухи,— сміється Сергій,— Валєр, а ти читав до чого докотилася донька Брєжнєва?.. за випивку продає діаманти.

— Шо ж буває і навпаки — із князі в грязі…

—    Да, в заможніх батьків діти часто ростуть дармоїдами… Друже, ше далеко до пивбару?.. як ти казав його називають?

— «Шайба»…

— Там шо, б’ються клюшками?..

— Ну, в тебе фантазія, просто пивбар — круглий, от і назвали «Шайбою»…

Пропускаємо потік жовтогарячих, як оси, автобусів і різнокольорових машин, за кілька хвилин ми — в "Шайбі". Сергій, розглядаючи інтер’єр, каже:

— Хи, здорово придумано — обнесли територію парканом, прибили до нього полички — тут тобі дерева і травичка — душевно вийшло…

Стаємо в чергу, нам пофартило, що був не вечір, і не сезон, інакше б довелося стовбичити більше години — у ці часи в очікуваннях за кухлем пива можна було й знепритомніти, а то й нарватися на конфлікт. Мені й самому одного разу довелося бачити, як  чубилися бариги, і  схожий на гестапівця рудоволосий бармен, шкірячи, наче вівчарка, від задоволення зуби, поливав забіяк водою зі шланга. 

Повільно просуваємося до печеркоподібного віконця, де подзенькують гранчасті кухлі, мов засвічені жовтим світлом зсередини й вкриті зверху білими шапочками піни, котрі обережно, мов немовлят, несуть чоловіки до поличок, серед них були герої, що несли відразу у всіх пальцях— по шість кухлів! Сергій дивується: «як можна стільки вдути»,— кажу, що дехто з них повторить іще постільки ж… Раптом хтось стукає, наче копитом, кухлем по столу, вигукуючи прокуреним голосом:

—    А ти знаєш Лямпу!?.

Ми озираємося — рагуль із кримінальною фізіомордією і, мабуть, минулим, набиченим поглядом втупився в  теж бандюкуватого рагуля з видовженим підборіддям і маленькою головою, що, мабуть, служила тільки для носіння кепки, той криво посміхнувшись і блиснувши фіксою, ступив крок назад, напружився — вхопив порожній кухоль, здавалося, ще мить і він гепне свого недруга, однак рагуль примирливо каже:

— Знаю, Лямпу, знаю, да ти успакойся!.. гуляй сєбє, чьо ти!..

— Хто такий Лямпа?— запитує Сергій.

— Якийсь авторитет, може, його звали Євлампієм, то й прозвали Лямпою...

Нарешті беремо пиво та йдемо під тополі, вони наче вросли в дощаті стіни пивбару, влітку це чудові зеленолисті парасолі, зараз їх оголені крони скидаються на кістяки велетенських риб.

—    Ну шо, Сєрж, чокнемося з тополею, і я, сміючись, торкаюся кухлем кори.

Але Сергій не підтримує жарту, мовляв, він ще стільки не випив, і вже, докінчуючи перший кухоль, починає розповідати про свій роман, нібито з колишньою примою-балериною:

— Я знав її раніше, вона частенько буває в редакції, пише замітки на театральні теми… скільки їй років?.. ну,  літ на вісім старша за мене — в мене спалахнув учнівський інтерес, хіба тобі не подобалися симпатичні вчительки, які було старші за тебе. Отож! А це ж — балерина!.. грація!.. сама чорнява, очі сині-сині, й схожа на молоду Софі Лорен, і навіть краща. Так от, я познайомився з нею на весіллі в колеги. Уявляєш!.. вона сама запросила на танець, в редакції все якось так, здалеку, а тут як притислася до мене!..  

— Пфу!..— Сергій здмухує піну, яка летить, мов з конячої морди,— уявляєш, під час танцю, на людях, поцілувала мене по - французьки!.. І я відчув себе Наполеоном!.. а  на другий день запросив її прогулятися  містом, пішли в "Самовар" (улюблене кафе дніпропетровської інтелігенції) , а потім у майстерню до мого знайомого художника — і влаштували такі танці!.. дикі танці!..  

— Танці?!.

— Ти кохався коли-небудь з балериною? Тоді нічого не тямиш про балет, бо, як казав один корєш: «танці — то вертикальний вияв горизонтальних бажань!..» Мабуть, ні з ким не відчуєш таке трепетне єднання, як з балериною, бо хто так досконало може володіти тілом?!.

— Наприклад, фігуристка.

— Не знаю, не знаю... ці жіночки ж на льоду, і, мабуть, слизькі та холодні...

— Ну ти й загнув, і чим закінчився ваш роман?

— Він не закінчився, він у розпалі, здається, вона по вуха закохана, знаєш, як називає мене: "мой Распутін".

— А як дружина?.. Не помітила вашого палкого роману?.. вона ж в тебе, здається, узбечка?..

 — Сам узбек, в неї — мати — українка, а батько з Кавказу,  просто дружина довгий час жила там, а в них, як я зрозумів, жінки — холодні, вони їх виховують бути стриманими в ліжку, шоб чоловіки не запідозрили в надмірній пристржасті, від якої недалеко до «гречки». От вони й тримають своїх жіночок в холодному тілі, можливо, тому й такі голодні до наших, бо не дають свободи сексу своїм.      

— Да, не повезло тобі.

— Тю, старий,  я шо, живу в горах ?!..