6

Прокинувшись вранці, відчув, як бадьорий вітерець поривався до кватирки і надимав  парусом штору. Ох, важкий був учора день, особливо, "тайна вечеря", на яку приїхав до редакції, зайшовши чорним ходом, один Пан Поцький з міськвиконкому, так його прозвав Сергій. Це був час перед виборами, коли з журналістами починали загравати чиновники. От і цей Пан Поцький принюхувався до ситуації, політичних сил у місті, дбаючи про нове крісло в виконкомі. Але ця сорокаградусна літро-бомба, що називалася "Кайзер", яку він припер із собою, була таки зайвою, зітхаю, помішуючи ложечкою каву, що лоскоче ніздрі гіркувато-шоколадним ароматом, наче літнім бразильським вітром. Але, добре хоч «Кайзер» був не фальшивим, не з цієї плеяди сорокаградусних диктаторів-Наполеонів" і "Цезарів", що бадяжилися в підпільних цехах й продавалися  прямо в центрі міста… да,    труїти власний народ й розвивати алкоголізацію суспільства стало надто вигідною справою...

Перегодом читаю записку дружини, щоб ввечері забрав з дитсадка сина, посміхаюсь, згадую, як він на днях, коли забирав його додому, відмочив : «тату, а ти прикольний пацан!.. да, оточення вливало, пригадуються його інші словесні перли, коли він, розглядаючи картинки,  на мухомора казав «пумідор»,  на півня «кукуля»,  на букву С — місяць…

Виходжу на балкон... Переді мною біліє айсбергом новобудова школи, за якою, скільки сягає зір, зелене море молодої соснини, вдихаю на повні груди повітря, ставлю каву на підвіконня, випари з чашки змішуються з густим сосновим духом — вітерець лине з боку лісів, добре, що не з правого берегу. Лівобережжя Дніпродзержинська — це несподівана оаза у промисловому мегаполісі, звідси не видно індустріального молоха, він десь за десять кілометрів, в котловині пагористого правобережжя націлився  заводськими трубами в небо й кожного жителя . Думаю, як добре, що в місті завирували екологічні мітинги, а то б і ці нові мікрорайони опинилися в заручниках заводів.

Стою й очам не вірю, що переді мною грає вітер зеленими хвилями лісів, це так не звично, адже на правобережжі, де моя редакція, — ліси труб. Радію свіжому повітрю,  згадуючи слова мого першого редактора, який, заночувавши на лівобережжі, вийшов на балкон і сказав крилату фразу: " Тут таке чисте повітря, таке чисте, ну, як "Ркацителі". Він дуже любив це вино й цигарки "Казбек", і щось таки було кавказьке в його зовнішності,. Взагалі, редактор був керівником з харизмою;  а в юності йому було не позичати відвагию Якось розповідав, що під час окупації міста німцями, будучи ще пацаном, намалював Гітлера з рогами, добре, що фашисти не взнали, що то його робота…

І раптом у вітальні дзвонить телефон. Може, дружина, але — ні. Телефонували з редакції й сказали, щоб я о десятій був на роботі, бо на мене чекає термінове завдання. І шо ж там трапилося, хай йому грець?..

Спускаюсь з сьомого поверху на двір, а там — весна!.. І небо синє-синє... навіть  вода в калюжах така блакитна, ніби між бетонних новобудов зацвів льон, і лише каркання ворон нагадує за реальність. Вороняче каркання лунко відбивається від порожніх, незаселених  багатоповерхівок, що, здається, ворони понаїдалися металолому. Хоча, може, ворони галасують неспроста, а через те, що потривожили  старі кості. Чув від старожилів, що ці будинки звели на місці колишнього цвинтаря села Кваки, яке поховане під багатометровим насипом піску будівельного поля, а точніше, рукотворної пустелі мікрорайону. Пісок для будівельного поля смоктали земснарядами з навколишнього озера — і насмоктали цілі каракуми аж до горизонту. Наш будинок був крайньою багатоповерхівкою в цих каракумах, тож коли здіймався вітер, пісок проникав в найтонші шпарини, й найбільше дошкуляв під час спеки. І хоч піщаний мікрорайон знаходився в оточенні молодого соснового лісу й подекуди акацієвих гаїв, які весною гіпнотизували чарами пахощів й вабили до себе, ніби до якихось неземних островів, що фонтанували білими каскадами цвіту. Однак усе це було за межею масиву, а на вулицях важко було зустріти навіть  деревце, лише тоненькі саджанці, що скидалися на пужална батогів, особливо на цій зупинці, де очікую автобуса. Нарешті, здалеку, зблискує лобовим склом здвоєний "Експрес", наче спарений чорною гармошкою. І от сичать гальма, заходжу в салон, місць, як завжди, катма. Оскільки їхати до міста десь хвилин сорок, шукаю зручне місце біля вікна, щоб було видно, як автобус їхатиме на правобережжя  багатокілометровою дамбою через Дніпрове море; спочатку проїжджаємо мостом лівобережного каналу, який утворили, розкопавши русло степової річки для дренажу ґрунтових вод, коли зводили  масив, канал ділить його навпіл.

По суті, ця безіменна річка, шкода, що новим річкам не дають назв — справжній Ніл лівобережжя. Із заплав каналу на піщані ґрунти городів беруть торф’янисту намулу, хоча вода була чистою, й навіть у спеку  джерельно- прохолодною, й, наче магнітом, притягувала купальників влітку. Особливо хлопчаків, що понавішували на прибережних вербах тарзанки, на котрих виписували неймовірні зиґзаґи й з таким плюскотом пірнали в воду, що дівчатка від захоплення верещали, мов поросята. Саме за каналом, береги якого млосно пахли цвітом диких маслин й зеленіли верболозами та очеретами, об котрі чухали спинки риб’ячі зграйки, буяли предковічні степи, багаті на різнотрав’я та вужів. Інколи діти приносили їх до під’їздів, я навіть одного разу побачив плазуна біля ліфтової кабіни, наче вуж збирався до когось їхати в гості. Степи за каналом розкопувалися під городи, хоча в цих краях, краще було б  шукати скіфських скарбів. Пригадую, я так сказав кумові Миколі. Ми теж завели городики, на живописному пригірку біля струмка з верболозами, що сонно плинув до каналу.

Причому, місце для городу вибрали таке, котрого ніколи не торкався ні плуг, ні лопата, хіба толочили скіфські  коні. Здавалося, ми копали по корінню історії, що було туге, мов тятива лука. Але нас тягло до землі — „Земля така чорна, мовби ніч в ній заснула...”— писав кум у своїй поемі «Русичі». Він приїжджав сюди не стільки займатися городництвом, а щоб вирватися на волю. Врожаї в цих скіфських степах були дуже скромними, посадивши по два відра картоплі,  восени зібрали стільки ж, але дрібнішої, це була,  дійсно, бараболя, а не бульба. Я втішав кума, що винуватий степ, мовляв,  він не звик родити картоплю. І тут кума понесло: він захоплено розповідав, що від індіанців привезли не лише картоплю, яку довго не хотіли розводити на Русі, й не знали як їсти, й часом готували бадилля, або зелені бульбочки, а в Франції навіть дарували  букети картопляного цвіту принцесам; виявляється, що  й маїс(кукурудза), помідори — теж від індіанців, можливо, якогось племені Апачів або Команчів. Мені подумалося: як нещадно індіанців винищували америкоси, але вони, на  відміну від агресивних орд м’ясоїдів, які мало що залишили по собі, пустили коріння своїх улюблених плодів у всьому світі. 

За нашими городами починалися молоді соснові ліси, які тяглися до Полтавської області; у лісовій зоні ландшафт був пагористий, деякі горби схожі на скіфські кургани, можливо вони й були ними, адже на Дніпропетровщині зареєстровано кілька тисяч степових пірамід. І хтозна, може, саме на одному з курганів ми трапезували  з кумом, відчуваючи царську вдоволеність від усього: запаху хвої, лісової провільглості й пташиного співу, сизого диму багаття, на якому мліла наша „здобич”. У такі моменти кум казав, що такого первісного почуття щастя, як на природі, не відчути ніде.  

Тим часом, автобус під’їжджає до Дніпрового моря, поневоленого греблею місцевої гідроелектростанції (ГЕС), в’їжджає на дамбу, на котру набігають сірі хвилі й розпластуються на бетонних плитах, де оленячими рогами на воді погойдується кілька сухих гілок, а ще далі — антенами радіоприймачів стримлять  вудки рибалок. Рибалки сидять майже в одній позі, й, наче диверсанти, очікують якоїсь  команди, чи доки не зрине підводний човен. І от зачервонів розчепіреним крабом ГЕСівський кран, міст на дамбі добігає кінця, я відвертаю погляд від закопчених труб аглофабрики металургійного комбінату  «Дзержинки». Комбінатівська аглофабрика була чи найбільшим душогубом міста, переплавляючи рудний матеріал для доменних печей, випльовувала з димом і пилом у небо міста понад шістдесят тисяч тон пилу на рік. Її недаремно називали  наглофабрикою: здалеку вона була схожою на чорний корабель, який, здавалося, от-от відкриє гарматний вогонь і почнеться війна. Цей чорний корабель навіки зіпсував пейзаж міського узбережжя, на якому — кілька оздоровчих профілакторіїв, сюди приїжджають відпочивати навіть з дальніх кутків Союзу. От де дійсно гартувалося залізне здоров`я, якщо зважити на розташування пляжів неподалік металургійного комбінату.

Десь у районі Дніпробуду ховається між деревами й  «брєжнєвськая дача», там і досі приймають поважних гостей міста. Автобус вже доповзає до центру міста, і як завжди гальмує на "Переїзді", а ще —  «Експрес»!..  краще б назвали верблюдом, тепер доведеться чекати доки не прогримлять вагони з металопрокатом чи "кокосами" (коксом), цементом, міндобривами, усілякими хімфабрикатами, бетонними блоками та іншими промпродуктами. Буває, доводиться  паритися в автобусі й десять і двадцять хвилин —  влітку від задухи не раз ставала мокрою сорочка. Але на цей раз пощастило, через кілька хвилин  наш верблюд-„Експрес” рушив.

Нарешті я на транспортній площі, що неподалік від прохідної Дзержинки; куди б звідси не йти чи їхати, мало хто розминеться з пам'ятником Прометея, що височить на перехресті шляхів. Інколи мені здається, що Прометей випасає хмари димів, здіймаючи над головою символічний факел, що червоніє стоп-сигнальним вогнем. Пам'ятник Прометея звели у 1922 на місці братської могили кам`янських більшовиків, а площу біля нього навіть  називали Красною, щоправда, недовго. Раніше на ній був ринок, а ще пізніше, як стверджують старожили, могили старого цвинтаря. Взагалі, нові міста й  мікрорайони капеесесівці не цуралися закладати на кістках предків, навіть для республіканського телецентру в Києві не знайшли кращого місця, як на колишніх могилах…

Уже Прометей позаду... Повертаю праворуч, вирішую йти до редакції вулицями Верхньої колонії: є час, на роботі маю бути о десятій. Завертаю на вулиці, де збереглися будинки польсько-бельгійських колоністів. Відкриває цей старий райончик височезний Свято-Миколаївський собор, зараз він — у риштуванні й схожий на ракету перед стартом. Колись у столітньому соборі був краєзнавчий музей, і ще донедавна на церковному подвір'ї бомжували дві скіфські баби, що лежали горілиць. Десь біля собору височіли й ворота Верхньої колонії, я їх бачив на старій світлині. Вгорі ворота були прикрашені  двома декоративними голівками фортечних веж з кам'яними зубцями, такими собі молочними зубами неокапіталізму.

Ось завиднівся синіми стінами театр — небо Мельпомени... Перед  театром — майдан, названий чомусь на честь Гагаріна, наче він з нього злітав у космос.

Навпроти театру, але це вже з південного боку, і через проспект Пеліна, — моя перша редакція, там мої колеги й друзі, як от Маяк, кореспондент партійного відділу й відповідальний секретар пан Пелікан.

Редакція знаходиться в будівлях колишнього банку, і це мовби наклало свій відбиток на редакцію — в банку рахували гроші, а в редакції — рядки. Денною нормою для кожного кореспондента було 200 рядків машинопису,  аж чотири  друкарки обслуговували журналістів, а газета виходила п’ять  разів на тиждень. Денна кількість словесної руди позначалася в спеціальній таблиці, вивішеній для публічного огляду в коридорі. Поряд із таблицею виставляли на огляд і журналістські „перли”: „...Як тільки ввімкнулося світло, лікар стояв із скальпом в руках”,  а мав бути зі скальпелем.

Окрім щоденного ярма — написання чотирьох машинописних сторінок, було й інше — авторські статті, причому — 60 відсотків від норми. У кожного журналіста мав бути робкорівський актив. Досвідчених робкорів, які навіть навчилися виводити літери, як на друкарській машинці, давно „приватизували” старожили редакції, серед яких були, так звані, строчкогони, які задля збільшення власного гонорару, завжди здавали понад норму. Молодим журналістам доводилося шукати дописувачів самим, це давалося нелегко, зважаючи на рубрики газети: „Курс — технічний прогрес”, „Зима запитає суворо”, „На пріоритетних напрямах”, „Дисципліна — всьому голова”, „Партія на шляху оновлення...”  

На початку газетної кар’єри я теж був зайнятий пошуком робкорів, і дуже зрадів одному Івану Спиридоновичу, якого витурювали з усіх редакційних кабінетів, так він і прибився до мене з цілим пакетом опусів, „Це ж треба стільки набамбулити”,— жахався я, коли цілий тиждень намагався прочитати ці каракулі та ніяк не міг второпати про що в них йдеться. Так Іван Спиридонович, коли ми зустрілися вдруге, мало не тряс мене за груди, дивуючись, як я не зрозумів, що „це ж!.. роман!..» — «Даруйте, але ж ви пишете про доменну піч, серце якої важко дихає, та хіба серце дихає, й, взагалі, у кого міг бути роман з доменною піччю? Невже у вашого героя Миколи, який «добре працював у цеху й на дружині» (автор мав на увазі, що його герой був дружинником)... ” Замість відповіді Іван Спиридонович знічено запитав, що тепер йому робити з романом, я на повному серйозі порадив, щоб він його переписав, мовляв, навіть Гоголь переробляв свої твори до восьми разів, а перші книжки спалював, і навіть другий том „Мертвих душ” кинув у вогонь. Такого Іван Спиридонович не чекав: „Ви радите й мені  все спалити!.. знаєте, скільки ночей я не спав»,— закотив очі під лоба,,— надрукуйте хоч щось! ..”—„ Так ви, батенька, отпєтий графоман”,— подумав тоді, але, звісно, не сказав, бо й сам знав, що таке муки творчості, й щоб Іван Спиридонович не наклав на себе руки, чи в штани, знову взяв його опуси, в котрих навіть заголовок не годився для друку, й таки підготував публікацію про якогось Миколу, який добре працював в цеху й на дружині.”

О, моя перша редакція…Скільки статей написано на промислово-економічну тематику. Пригадую, як перший раз побував на верхотурі доменної печі, наче зійшов на вершину Ельбруса; як з металургами - мартенівцями  пив квас, спостерігаючи як гартувалася сталь, дивуючись, що вони лопатами кидали в піч «присадки», а ще вони розповідали бувальщини  чи небилиці про пам’ятники- болванки, що десь утаємничені на території комбінату. У цих пам’ятниках- болванках, начеб попіл металургів-самогубців, які розчарувавшись в житті чи коханні, кинулися в киплячі ковші зі сталлю.

А скільки разів з блокнотом бував на інших виробництвах, як от цементному заводі, на території котрого була вічна зима — все запорошено пилом, мов снігом. Та це ще нічого, а от  коксохімзавод здавався справжнім пеклом, а їх було в місті два — ще здалеку «коксохіми» вбивали наповал смердючим димом, наче в печах спікали не вугілля, а смажили якихось чудовиськ, й здавалося, що дим над трубами застигав тінями динозаврів…