7

До «білого дому»  з редакції — через міський парк,  з-за дерев вже зблискують його вікна.  Там сьогодні під одним дахом керує аж двоє голів — міськради й виконкому, а ще чухають потилиці партсекретарі. Міськком партії потіснили не лише в повноваженнях, а й кабінетах, переселивши з лівого крила у праве, але це, якщо стояти на майдані лицем до пам'ятника Дзержинському, якщо спиною — то міськком знову в лівому крилі, однак, як сказав Сергій: від перестановки чобіт ноги не міняються, а від дислокації кабінетів суть влади. ”

Незадовго я на третьому поверсі, в залі засідань. Як і передчував, найбільше прийшли ті, на яких журналісти кажуть „наївні графомани”, однак я навпаки радий вітати творчість усіх людей, адже аматорів, які беруться за пензель і невправно малюють картини, так образливо не називають. Хоча для більшості цих „писак-віршомазів”(епітет мого редактора), які про щось шепотілися в кутку, творчість була не тим осяйним станом, який підносить людей над суєтою та кличе до світла — їх банальні віршики були засобом для самовозвеличення, через що вони надто переймалися кількістю власних публікацій, сподіваючись, що це допоможе їм потрапити в історію.   

— Здрастє, здрастє,— чемно вітаються зі мною ці літератори, і по виразах облич бачу, що зараз почнуть запитувати: "кагда напєчатаєте маі стіхі?".

Тож іду вбік, де зібралися журналісти кількох заводських «малолітражок». Але на ходу мене перепиняє, міцно потискаючи руку, віршомаз елегій про паровози революції, поруч стоїть інший знаменитий піїт, оспівувач димів "рудих, як лисячі хвости", й заводських факелів, які  вічно горіли над трубами, спалюючи відходи якихось газів; ці факели він порівнював з Прометеєвими, замість того, щоб наголосити на безгосподарності, й на втраченій енергії тепла. А ще цей піїт любив похвалятися знайомим, що його спіткало велике щастя "справляти малу нужду в туалеті разом із Сосюрою!" Зараз він широко розмахував руками перед ще одним оспівувачем індустріальної моці Дніпродзержинська, віршомазом, якому можна було дати літературне ім’я Халтурін, в одному з віршів він навіть утнув, що: " совєсть металурга в плавках, над городом алєющіх, как знамя...”

Однак у місті творили не лише словоблуди — в місті було чимало й самобутніх поетів, які писали вірші, що проймали душу та запам’ятовувалися: "...Корабель часу випливе з пітьми! Там в вікнах — світло, в профіль — силуети, і музика, яку не чули ми. На березі — і Музи і Поети"...Цей вірш, котрий я переклав українською мовою колись прочитала на літературному вечорі, тоді ще незнайома мені, симпатична зі східними рисами обличчя, Люба Городецька, мабуть, такими були чорноокі красуні древньої Месопотамії. Вона працювала у міському театрі, "гримувала писки лицедіям", як пожартував хтось із поетів під час нашого знайомства. Взагалі, я був вражений легкістю її віршованих рядків, які могли породжувати таку глибину почуття, наприклад, вона писала, як закоханий чоловік кружляв кохану по кімнаті, а коли захотів поставити на землю, то землі під ногами не стало. Любині вірші її чоловік Сашко, актор міського драмтеатру, клав на струни  й співав, виходили душевно. У літературному гурті кедрінців (на честь поета Кедріна) було чимало талановитих поетів. Я завжди дивувався: звідки в такому місті, розстрілюваному гарматами індустрії, у людей така жага до творчості, тож серед кедрінців, які творили вірші, був різний люд: хірург Євген Берлін, будівельник Сергій Злючий, журналісти, учителі, актори. Пригадується вірш Ірини Закатіної про те, як викинули стару шафу й вона озвалася ехом старих кімнат, і в дзеркалі гойднулося небо, або вірш молодого актора міського театру Юрія Сушка, в якому говорилося про те, що за викрадення вогню боги карають всіх нещадно, і страх навіюють  могутністю своєї влади, яка породжує нещастя й Прометеїв.

На поетичних вечорах, що проходили в одному із залів Будинку культури хіміків, читалися не тільки поезії, а й лунали пісні, сюди навідувалися й художники, влаштовуючи прем'єри картин. Інколи нас в гості запрошували барди, вони влаштовували свої репетиції разом із музами, які поганенько співали, зате добряче цмулили вино й пахкали цигарками, аристократично пускаючи дим кільцями.

У 1989 році у місті, як і по всій країні, запроменилося духовне пробудження,  розбудивши творчі начала — за поетичне перо бралася молодь, свобода слова та весна сподівань додавала снаги — «Пє-ремєн… трєбуют наші сердца…»— співав Віктор Цой.

У газеті „Дзержинець” мені вдалося навіть відкрити поетичну сторінку, а в квітні 1989 року організувати триденний фестиваль поезії під назвою "Квітень", на якій прийшло близько сотні людей. Вірші, пісні й весна, магія пахощів молодого зела, цвіли  дерева та  слова…  вино й метафори про дивосвіт…  навіть зал, де проходив фестиваль, був метафорою: на столах президії, за якими засідали партійні боси, сяяли свічки; з орендою зали в Будинку політосвіти мені допомогли комсомольці, а ще вони, в якості призів для поетів, презентували кришталеві роги, під час вручення котрих лунали репліки: „ тільки комсомольці можуть таке придумати — за найкращі вірші вручати роги… ще б взяли кришталеві копита…”

Ех, яка тоді була весна, сповнена надій і поезії, як тоді вірилося в силу художнього слова,  як хотілося перемін!.. Бо, якщо на цьому фестивалі, один дніпродзержинський бард співав: "В тесних карцерах, в темних ШИЗО ( штрафний ізолятор), где пайок весь сухар да водица, мне пригрезилось правды лицо — в портупеях и синих петлицах..." — то правда вже ставала іншою...

Обличчя правди в портупеях бачили троє дніпродзержинських письменників серед п'яти офіційно титулованих митців слова, які були ув'язнені за те, що писали про Україну, правда, один серед них писав про звірів, однак теж потрапив за грати. І все ж,  мабуть, їх не покликали на зібрання, е, ні, помиляюсь, до зали заходить один із них, той, що писав про звірів, якого про себе називаю Езопом. Здавалося б, яке діло владі до письменника, який пише байки про звірів, за що тут можна поневолювати, та видно у влади було чимало спільного зі звіриними повадками, недаремно писав Мандельштам: "Мнє на плєчі бросається вєк–волкодав".

Розпочинається зібрання, за стіл президії сідає партсекретар й підпирає долонею обличчя, наче боїться щоб не впала з плечей його голова, обтяжена тривожними думками. На його фейсі вираз якоїсь важкої, аж задерев`янілої думки. Мені добре знайомий цей штамп глибокодумності, зрештою, якби він не відкривав рота, можна було б подумати, що цей чолов’яга вельми розумний, як ті бородачі марксизму на портретах. Поруч нього вмощується лисий, схожий на пуголовка, інструктор обкому. Журналісти й літератори  починають гучно всідатися — бабахкають відкидні сидіння, наче в піонерські барабани б’ють копитами Пегаси цієї творчої братії. І от секретар розпочинає промову:

— Ми, так сказать, панімаєтє, таваріщі сабралісь в неєльохкоє время. Так сказать, кагда усіліваются настраєнія сєпаратізма, панімаєтє, дажє в висшіх ешелонах власті гаварят о сувєрнітєтє, но ета жє, так сказать, панімаєтє...

—Так сказать, панімаєтє, в одному речені повторюється три рази,— говорить дідусь, колишній дисидент, який писав байки про звірів, причому, каже він це голосно, як говорять глухуваті люди.

— Тихо, тихо,— зашикали на дідуся, а секретар, мов і не чує.

— Так сказать, панімаєтє, ета нєдапустіма, так сказать, панімаєтє, сувернітєт аберньотся разорванимі связямі, так сказать, панімаєтє, всє разойдутся по націанальним квартірам, і каждий будєт тянуть адєяла на сєбя.

— Знову — так сказать, панімаєтє!..— озивається дідусь, який писав байки про звірів, і всі присутні озираються на нього, а він, як ні в чому не бувало, констатує,— та це в нього слова паразити!..

І не тільки слова, хотілося додати. У залі всі стримано посміхаються, схожий на пуголовка партінструктор, закликає до порядку, по очах видно, що він би вивів діда із залу, і, може, б закрутив руки за спину, але ж плюралізм. Невдовзі секретар закінчив свою суконну промову, позаяк, згідно нових віянь, вона була неписаною, а спілкуватися без папірця він умів лише: ” ну, так сказать, панімаєтє..."

Наприкінці зустрічі, яка проводилася задля галочки, й ні до чого не зобов'язувала, хтось з літераторів запропонує на день призупинити випуск газет, і на цьому папері надрукувати книжки всіх поетів міста й країни...