2

І от я на свободі, яке приємне відчуття!.. я можу йти куди завгодно! Радість посилює  повітря осені, настояне на опалому листі, що всюди пломеніло й шелестіло на вітрі,  здавалося, то  бриніла тиха мелодія осені, щемливо сумовита, мрійливо-тремтлива і якась далека. Я іду до трамвайної зупинки  Пушкінським проспектом, який весною розквітає білими сонатами акацій біля пам’ятника Поету я часто призначав зустрічі, коли їхав з кимось у відрядження на авто, була тут поруч і затишна кафешка, огороджена ланцюгами, чомусь «златую цепь» із пушкінської казки люди намагаються відтворювати найбільше. Ех, якби  сьогодні зустріти Толю Шкляра з Віталієм Старченком чи Олександра Твердохліба, чиїми віршами я захоплююся й досі…

Цей район для мене — особливий: я жив тут кілька років, згадується своя хатинка по вулиці Флотській, мабуть, назву вулиці підказали дощі, бо після них, особливо весною, на ній вирували  ручаї, плинучи вниз до «Озьорки» — вода з усіх верхніх вулиць, наче знову прагнула потрапити в озеро, на місці якого був ринок — велетенський кашалот торгівлі обласного масштабу; на «Озьорці»  й, дійсно, можна було впіймати багато риби з річок і  морів, причому, лише з допомогою гаманця, а ще тут продавалися усі продукти, які могла дати наша багата земля, й імпортовані навіть з-за океану, а також промтовари й одяг, в основному, турецького або китайського виробництва. «Озьорка» вже  не поміщалася на колишній території, огородженій парканом, тож десь на півтора кілометри, аж до центрального вокзалу, йшли відгалуження інших  торгових рядів, де торгували навіть з асфальту, й де можна було купити, здавалося, атомну бомбу. Отже, моя вулиця  Флотська була на схилі «Озьорки» й паралельною до Філософської. Іронія долі, але наші дороги з Філософом також пролягали в паралельному напрямі. Хоч давно не існувало газети „Думка”, але я часто дописував до часописів, які очолював Філософ у Києві, і першою такою газетою були „Вечірні вісті”.

Дніпропетровськ завжди викликає в мене почуття ностальгії, адже саме в цьому місті мені знову вдалося наблизитися до землі, переселившись зі  «шпаківні» на сьомому поверсі до хатинки, адже ці залізобетонні «небошкряби» були  концтаборами урбанізму, в яких, коли свердлили стіну на десятому поверсі було чути й на п’ятому.

Мрія оселитися на землі збулася в Дніпропетровську, з коштами допомогла редакція, бо житло тут коштувало в кілька разів дорожче, ніж місті Прометея. Пригадується, як вибираючи в Дніпропетровську будиночок, дивувався, що біля кількох з них бачив засохлі вишні, на стовбурах котрих рубінами запеклася смола, сусіди казали, що вишні всохли одразу, як померли господарі, тож вибрав обійстя з молодою вишнею. Однак ліричний настрій швидко минається, пригадується вчорашня ніч у райвідділі, і раптом я сахаюся думки, що в цьому місті тюрма, точніше, обласне СІЗО — майже в центрі міста. Тюрма в центрі міста — тюрма всередині нас! Ця думка пронизує свідомість, як голка, папір, адже ми стільки десятиліть були в’язнями системи й жили та продовжуємо жити в страхові перед нею,  соцтабірна психологія нас заспокоює, що з нами такого не станеться, що ми ніколи не потрапимо до тюрми, але в системі інші закони. Із досвіду журналістської роботи знав про десятки судових справ, коли люди нізащо потрапляли за грати,  але ми продовжуємо з презирством ставитися до тих, хто був засуджений, забуваючи євангельську пересторогу, що не суди й не будеш судимий.

І от заходжу до трамвая, їду до адвокатського офісу Покровського, ось за вікном промайнув сірий, наче хмара, пам’ятник Кірова, незабаром зупинка. А що як Віктора Васильовича немає в офісі, треба зателефонувати, виходжу на зупинці, іду до найближчого таксофона, знімаю трубку, пригадуючи, як колись їх пригвинчували ланцюгами, щоб не обривали, що ж, видно в місті поменшало мавпоподібних, а, взагалі, чому в наших людей так часто прокидаються інстинкти пітекантропів, особливо, в ліфтових кабінах, які нівечать і розписують, як ті печерні мисливці. 

—Ти де пропав, мабуть, зустрів якусь молодицю?— чую в слухавці знайомий голос.

— Ага, зустрів!.. ше й з погонами...

 —То коли будеш?

— Хвилин за п’ятнадцять... 

—До офісу недалеко дійти пішки, це приємно, бо давненько не був у місті, від часу коли переїхав до Києва. Майже усі знайомі журналісти також перебралися до столиці, де було більше свободи слова й можливостей; подалася до Києва й більшість скоробагатьків Дніпропетровська, адже там можна було масштабніше розбудовувати свій „біснес” і ще більше грабувати країну,  Матеріалізм і жадоба до збагачення все більше захоплювали людей. Навіть деякі борці за екологію Дніпропетровщини, скориставшись своєю публічністю, пролізли в нардепи та інші установи, й невтомно, мов кроти, засліплені наживою, рили ходи до власного благополуччя, й такі устремління були поголовними — суспільство не мало спільної ідеї. Більшість нових партій, через її відсутність, входили до іменних  бютоБлоків чи інших, якими керували грошовиті власники…

Дорогою пригадується мій офіс по вулиці Короленка, затишна алейка з розлогих платанів. Власне, редакція орендувала мені кабінет в колегії адвокатів, цей будинок знаходився в самому центрі міста, і, наче стояв на трьох китах — на першому поверсі розташовувався магазин ”Риба”, на верхніх поверхах — акули бізнесу, себто офіси „ООО”, (общєства с ограничєнной отвєствєнностью й колегія адвокатів). З вікна мого кабінету було видно знаменитий будинок катеринославського багатія й дивака Хрєннікова, зараз там „Гранд-отель”. На фронтоні готелю ще й досі вцілів барєльєф козака з рушницею, який пережив боротьбу комуноїдів з націоналізмом, цей кам’яний козачок, здавалося, міг дати прикладом межи очі кожному, хто зневажав Україну, власне, так колись і називався готель.

Цікаво, хто зараз оселився в моєму кабінеті, в якому полюбляли збиратися адвокати, й після доброї чарки душевно поспівати, особливо,  „Таганку”. Свободу й неволю в нашій країні відділяла тонка грань, тож тюремна лірика була до душі й адвокатам. А в тім, в якій ще країні так люблять тюремні пісні — слухають їх юні дівчата й посивілі дядьки, радіостанції удень і вночі шансонять балади про тюрягу: «Владімірскій централ, вєтєр сєвєрний…» Вся країна захоплюється цими піснями. Чому?  

Підходжу до знайомого напівпідвальчика, де  кабінет Покровського, нагадується роман ”Майстер і Маргарита”, адже Майстер також мешкав у цоколі будинку; у цьому приміщені було ще кілька офісів, які орендували спритні „біснесюки”, що снували тут, як щурі. Кабінетик Віктора Васильовича випадав з цього переліку, щоправда, й туди інколи навідувалися вони, коли їм защемлювали хвости паразитуючі елементи, але найчастіше тут бували люди, які йшли до Покровського, як в останню інстанцію, сподіваючись на адвокатський захист . Ага, ось і він, вже стоїть на порозі кабінету, радо обіймаємося, адже давненько не бачилися, я помічаю, що в густій шевелюрі й на скронях вже додалося срібла, але очі такі ж молоді й веселі, аж не віриться, що цей чоловік колись багато років відпрацював у прокуратурі.

На мене вже чекала гаряча кава з коньячком,  роздивляюся кабінет, майже нічого не змінилося: два столи, кілька спарених кінозальних крісел, цікаво, де він їх вирвав? друкарська машинка, холодильник і сейф, на стінах бачу нові картини з гірськими пейзажами, а на сейфі статуетка Феміди. У кабінеті була проста обстановка, на відміну від багатих адвокатських офісів — з мармуровими Фемідами й різними цяцьками- пецьками, де почувалося якось не затишно, й подумалося: чому в нашій країні так люблять багатіти на чужому горі, і з примноженням числа юристів беззаконня не зменшується? Хоча майже в кожному вузі є юридичні факультети.

За кілька хвилин розповідаю за вчорашні пригоди, й ми відразу беремося до справи, бо Покровський хоче зі мною ще «хряпнуть по чарці» за десятиріччя своєї адвокатської практики,  а ввечері мені на потяг.

— Валєр, справу можеш і не гортати, матимеш копію, коротко про суть, включай диктофон.

—Хвилинку, маестро — і я натискаю кнопку запису своєї „Соньки”.

— Ти знаєш, я вже навіть придумав заголовок нашої статті.

— Цікаво, який ?

— „Анатомія одного вбивства...”

— Ого, який страшний!..

 —Хе, так я ж трудову кар’єру починав журналістом.— Після короткої паузи Покровський ошелешує Валерія:

 — Ти знаєш , шо моєму підзахисному присуджено „вишку”?..— западає коротка пауза,  я знову уявляю, як підвальним коридором  двоє конвоїрів  ведуть когось на страту, а третій стріляє з обріза малокаліберки…

— Ось в цій папці матеріали,— озивається Покровський, в яких зібрано докази про те,  що розстріляти в нас можуть абсолютно безневинну людину — ти готовий слухати?

— Звичайно…

— Тоді почнемо: на набережній Дніпра в безлюдному місці, знайшли обгорілу машину, а в ній труп, і речі, що належали одному підприємцю... У коло підозрюваних потрапив мій підзахисний, Сергій,  бо саме в цей день він мав отримати від покійного гроші за роботу, однак, за версією слідства, він вчинив вбивство, щоб заволодіти більшою сумою, і його  пов’язали, запідозривши в мотивах убивства,  кинули до буцегарні. До речі, в нашому матеріалі треба зробити акцент, що слідчим давно пора закрити дорогу до СІЗО, і, взагалі, усю виправну систему підпорядкувати Мін’юсту — живемо на початку другого тисячоліття, а тортури й катування на етапі слідства процвітають і досі, наче якесь середньовіччя! У Росії в’язниці вже давно під Мін’юстом…

 — І шо, тортур поменшало?

— Не знаю, але такими установами повинне керувати цивільне відомство, а не каральне, хоча ментівські звірства є наслідком виховання в сім`ї, школі, і, особливо, в армії, де процвітає жорстокість й де вбиваються добрі начала. Отже, мого підзахисного теж катували, та коли зрозуміли — тортурами хлопця не зламати, застосували психологічну тактику, мовляв, оформимо тобі явку з повинною, інакше ти звідси ніколи не вийдеш, а так отримаєш мінімальний термін — хлопець повірив. І… підписав собі смертний вирок, лише тоді його родичі  звернулися за допомогою адвоката, так я взявся за цю справу й домігся проведення комплексної експертизи огляду трупа, і з’ясувалися дивні речі. Судмедексперти не знайдуть жодного сліду від кулі на тілі потерпілого, та й самі кулі з’являться аж через півтора місяця після цієї події, а в матеріалах справи не було й самого знаряддя вбивства, пістолета. Але й це не всі чорні нитки, ми навіть не змогли знайти понятих, які брали участь під час огляду обгорілої машини, а експерти, ти тільки вдумайся!..  навіть не дали остаточного висновку, що різні фрагменти трупа належать одній і тій самій людині, бо не могли ідентифікувати вбитого, оскільки  ДНК виявилося не придатне для генетичного аналізу, машина дуже горіла.

— Невже, суд не зважив на ці обставини й залишив вирок про смертне покарання?

— Да, вийшло, як в цій приказці про закон, який порівнюють з дишлом...

— Але ж суд мав би не взяти до уваги висновки експертизи?

— От на цьому й зроби наголос в нашій статті, адже в європейських судах під час засідання виступають не лише представники від звинувачення та захисту, а також експерти, дані ж експертні матеріали, хоча й були долучені до справи, та не були прийняті до уваги. А ще зауваж, що інститут експертизи має бути збільшувальним склом при розгляді кримінальних справ...

— І шо, невинного хлопця таки розстріляють?

— Без відповіді залишилося клопотання до Президента, раптом і наша стаття допоможе, слухай                , треба надрукували збільшеним шрифтом, що коли помиляється лікар, або водій на дорозі калічить чиєсь життя, то він постає перед судом, а служителі Феміди, як правило, є безкарними не лише за службові помилки, а й нерідко за злочинні дії, і що саме найгірше —  всі до цього звикли. І я зі своєї адвокатської практики не знаю жодного випадку, коли б засудили когось зі слідчих за звірячі катування...

Невдовзі виходимо з кабінету, уже світилися ліхтарі, що в легкому тумані були схожими на квітучі соняхи, йдемо центральним проспектом Карла Маркса, вкотре обурююся, чому його не перейменували, мовляв, зрозуміло, що в Дніпропетровську при Кучмі, народилося чи не найбільше нових капіталістів, але до чого тут Маркс, який ніколи  не був у місті, й чому  центральний проспект не перейменували на Січеславський. Колись, хай і не довго, місто  називалося Січеславом: в цьому краї  було найбільше козацьких Січей.

— Хіба хтось зараз переймається історією, одні  заколочують грошики й дурять нещасних людей, які  живуть однією думкою про хліб насущний. До речі, а ти знаєш що цим проспектом ходив Пушкін, коли приїжджав до міста, навіть зберігся будинок, який він відвідував, зараз там літературний музей. Мчав цим проспектом на тачанках батько й Махно.

—І все ж,  чи мали німці, окрім цариці Катерини, причетність до історії Дніпропетровська? — Хіба ти не знаєш про  улюбленця графа Воронцова, німця за походженням, губернатора  Фабра. Саме завдяки його старанням на цьому проспекті були висаджені дерева й бузкові кущі, це було нелегкою справою в степовому місті, бо саджанці губила не лише засуха, а й свині та кози, що вільно розгулювали вулицями. З ними Фабр, як істинний арієць, вів нещадну війну, інколи на смерть ранячи «швайне». Губернатор доглядав за кожним деревцем, був дуже економним у витрачанні бюджетних коштів, навіть на службу ходив пішки, а які розмерседесені казнокради тепер ?!. Як швидко вони навчилися багатіти при владі — зарплати маленькі, а хати великі… а скільки бізнес-структур понавідкривали, через які доять країну…   Але, досить про політику, це погано може вплинути на процес травлення, тим паче, вже — близько до  «Юшкарні»!..

Ми вже бували там з Віктором Васильовичем, тож, уявляючи смачненькі страви, в мене майнули спогади про голодне життя на першому році перебування в Києві. Бо хоч і приїхав працювати заступником головного редактора політичної газети, але засновник цього видання був аполітичним щодо вчасної виплати зарплатні, затримуючи її на кілька тижнів, а той місяць; не раз доводилося обідати на вулиці, купивши пиріжок і пластиковий стакан чаю, що прикипав до рук, і це в тридцять вісім років, журналістові з п’ятнадцятирічним стажем, у столиці  своєї улюбленої України доводилося давитися пиріжком... Лискучі «лямузини», яскраві магазини і ресторани, навіть забігайлівки були  не для мене…що ж, столиця вже нікого не чекала з теплими обіймами, хоча скільки людей думають, що коли переїдуть до Києва — все буде по-іншому. Наші люди звикли шукати кращу долю за рідними порогами, цим і користуються масони фінансового фашизму, точніше, вони до цього призводять, крутячи грошиками в столицях, хоч у Києві чи Москві, будуючи мегамаркети глобалізму, в яких так багато алхімії продуктів, що вбивають здоров’я людей, а провінції чахнуть самі по собі…така у нас золотоординська модель економіки, яка поступається своїм занепадом навіть планово-радянській…

Втім,  злидні  вже в минулому, як і вонючий гуртожиток з надокучливими мухами та комариськами, де жив із своїм колегою Андрієм, який був верстальником, і приїхав зі мною до Києва з Дніпропетровщини. Андрій був парубком моторним в подвійному сенсі, оскільки добре розумівся на комп’ютерній техніці. Він закінчив той самий дніпропетровський фізтех, що й Кучма, причому, зі значно кращими оцінками, а за спеціальністю мав виготовляти космічну робототехніку, та, зважаючи на ситуацію, коли в космос можна було полетіти хіба на мітлі, зайнявся верстанням поліграфічних видань. Саме Андрій переконав мене у всесильності цифри, стверджуючи, що на гармонії чисел тримається всесвіт, я захотів в цьому переконатися, оскільки зі шкільної лави не любив математики, а може вона не любила мене, і перечитав на цю тему чимало статей. Насамперед, хотілося знати звідки пішли цифри, виявляється, найдревніші математики рахували на паличках, а в древніх шумерських містах їх замінили на кам’яні конуси, що означали більше число, ніж одиниця, їх складали в глиняні мішечки, а відбитками позначали кількість. Древні греки пішли ще далі — Піфагор вивів теорему про катети й гіпотенузу трикутника й возвів на п’єдестал одиницю, як колону, опору прогресу, заснувавши школу математиків. Піфагор та його учні були вегетаріанцями, й навіть не вживали бобів, щоб не випукати душу, і все ж йому  не вдалося відкрити нові формули розрахунків, його вчення продовжив Архімед, який був на порозі відкриття, однак його вбили римляни, й досить примітивно скористалися наукою Архімеда, позначаючи римські цифри деякими літерами латинського алфавіту, а десятки, наче схрещеними мечами, нинішнім «Х». Римляни здебільшого  рахували кількість вбитих і полонених й вели літочислення. А от єгиптяни користувалися кількома зразками цифр, і мільйон позначали фігуркою раба з піднятими догори руками. І тільки індійці започаткували сучасні цифри й нуль, який не значив нічого й водночас — все,  ставши своєрідним колесом підрахунків. Як стверджують історики, індійці користувалися цифрами, щоб обраховувати кількість вирощування й продажу квітів. Отже, саме квіти, а не римські війни, допомогли людям винайти нові системи обрахунків. Пізніше поєднання одиниці й нуля дало не лише нові числа, а й математичні формули — перші електронні обчислювальні машинки, коли одиницею та нулем програмували включення й виключення напруги, а відтак нові арифметичні дії. Нинішні цифрові технології  дали фантастичний прогрес — утримувати на невеличких дисках кінофільми й цілі бібліотеки — і все завдяки цифрам 1 і 0, якими кодується інформація в комп’ютері.