3
— Ей, ти шо так задумався, невже не відчув аромату
„Юшкарні»,— весело гукає Віктор Васильович.
— А, нічого особливого…— ну, не розповідати ж йому про
цифри.
Заходимо до кафе, інтер’єр котрого нагадує сільське
подвір’я: плетені тини, обвішані золотими вінками цибулі та яскравими
пластиковими квітами; ці тини вдало відмежовували сусідні столики з широким
лавами, надаючи їм вигляду комфортних застольних гніздечок. А ще тут було
колесо воза, а на стінах рогачі, в кутку стояла стара прядка з пряжею, що
звисала рудими пасмами, наче перука Баби –Яги. Сільський декор викликав приємну
ностальгію за безпечним дитинством, і, мабуть, не лише в мене: за столиками
сиділо чимало людей.
— Привіт Русалка,— вітається Віктор Васильович з
офіціанткою,— ох, які сіті,— каже він, дивлячись на її панчохи в сіточку, що
обтягували стрункі ніжки. З усього видно, вони давно знайомі, бо дівчина
грайливо посміхається.
— І шо у вас сьогодні смачненького?..
— Карась в сметані, як зажди, смажені реберця, суп з
перепілки, а ще деруни.
Ну!.. як у мами вдома ... Несіть усе, я сподіваюся, ти
не проти, адже в Києві такі страви бідному журналістові не по кишені.
— Еге ж...
— Шо поробиш, такий світ, але, як казав класик:
борітеся й поборете...
За хвилину-другу офіціантка приносить в глиняних
горнятках суп з перепілки, перегодом салати й смажені реберця, що смачно
мліли на дубових дощечках. Віктор Васильович наливає по чарці, що спріли від
чекання й помережалися прозорими доріжками, стікаючи донизу краплинами роси...
Перегодом Віктор Васильович каже:
— От скажи, чи подають в Києві смажені реберця на
дубових дощечках, та ще й з хріном...
— Не знаю, а ви їли смажену печінку з бананами?
— Та я ж — не мавпа!..
— Насправді, це смачно.
— І хто ж додумався до такого, щоб подавати печінку не
з цибулькою, а бананами.
— Та в одному аля-мексиканському кафе в Києві, яке
рекламує наша газета, так от, ми з редактором якось там повечеряли „на шарика”,
ну, за рахунок закладу. Там, до речі, дуже цікава директриса, колишня
офіціантка з Маріїнського палацу, вона працювала на званих обідах, і навіть
обслуговувала Клінтона.
— Часом, не під столом... як Моніка, треба ж було один
раз їй відкрити рота — і нема чесного імені президента…
— Ну да…
— А от цікаво, які напої подають на офіційних
обідах.
— Дудлять все шо горить...
— Та я серйозно...
— Я не жартую — до кожної страви пропонують шось нове
— вино до риби, горілку до смаженого, коньяк до делікатесів, але всього по грам
тридцять, й не більше двох чарок, а на десерт — шампанське. До речі, під час
обіду на честь Клінтона одна з офіціанток випустила мельхіоровий підніс, що
гримнув об паркет і дуже спантеличив президентську охорону. Так от, моя знайома
казала, що Клінтон тоді поцікавився скільки платять нашим офіціанткам, йому
сказали, що srу hundred, він,
звичайно, подумав, що по триста долярів, а не гривень, та все одно був
вражений, мовляв, у них стільки дають офіціанткам лише на косметику.
— Ну, Валерію, давай — по третій, а то
розбалакались...
— Тоді — за адвокатів...
Після тосту Віктор Васильович каже:
— Не той тепер Миргород — Хорол-річка не та...
Хто зараз тільки не вливається в наші ряди, ти ж знайомий з колишнім
начальником слідчого відділу Вишневським, сьогодні він — адвокат бандитів, і
якщо раніше одягав Монголові браслети, тепер цього бандюгу захищає в суді, бо
захотів на старості сколотити капітал, ніби чекав цього все життя, коли
служив в органах, неначе люди подуріли!... І от через таких адвокатів, які
підкуповують суддів, стає важко працювати по чесному…
— І як з цим боротися?..
—
Це, неможливо, коли скрізь цвіте корупція з оманою, і всі, хто при владі,
дурять народ, прикидаючись небагатими, такими собі скромними сталінами в
чоботах, ховаючи за халяви свої капітали й бізнес. А чому? Бо державний
чиновник повинен жити на державну зарплату й боротися з бідністю, але замість
того, щоб зробити країну багатою вони, як тільки дорвуться до влади, квапляться
розбагатіти самі, і кого не візьми, наприклад, Лазаренка. Здавалося б, хлопець
з села, не виростав у розкошах, але, як став до руля, так і поїхав в
капіталізм, бо така у нас система… ну, і знову ж, його бізнес то числиться, не
на ньому, хіба це не туман? та хіба лише він такий, їх тисячі.
— Риба гниє з голови…
— Істину кажеш, тому й чесних адвокатів мало, і не
тільки їх, але я б хотів сказати за інше: страшно уявити, як за
хірургічні скальпелі візьмуться колишні менти-пенсіонери — слава Богу це не
можливо, але адвокатами вони можуть стати без проблем. А що твориться в
органах! Доводиться ментів захищати від них же самих, зараз в мене справа про
побиття молодої слідчої її начальником; цей беспрєдєльщик добивався інтиму з
дівчиною, яка тільки закінчила вуз. Отримавши чергового відкоша, якось серед
білого дня, прямо в кабінеті райвідділу, почав її бити, дівчина вирвалася в
коридор, і захлинаючись сльозами, кликала на допомогу, але ніхто з колег не
виходив, і ця скотина й далі лупцювала цю крихку й беззахисну дівчину, доки
хтось з жінок не вийшов, щоб заступитись за неї. В результаті — струс мозку,
перелом ребра...
—
Нічого собі!.. А вам доводилося захищати убивць?..
Віктор Васильович не квапиться з відповіддю, рука
тягнеться до пляшки, по затуманених стінках якої стікають останні краплі роси,
наливає, а тоді каже:
— Доводилося, але в цій ситуації я діяв, як ото лікар,
взагалі, це глибока тема для розмови, розумієш, вбивцями не народжуються, але
це не значить, що я їх виправдовував, я завжди намагався знайти причини — чому
вони це робили… І Віктор Васильович мовчки чаркується, а тоді вигукує:
— Дівчата, а де наш крокодил?!. Себто карась!..
— Плаваєт на кухнє!..
—
Швартуйте до нас!..
За хвилину-другу на стіл поставили велику таріль, що
духмяніла прянощами, а золотисто підсмажена риба, наче стікала медом в сметану,
по боках кучерявилася петрушка та кільця смаженої цибульки. Взагалі, для мене
запах смаженої риби — особливий, ще за часів Союзу, коли вона коштувала
копійки, мама часто її готувала. Бувало, до вечора катаєшся на санчатах з
гірки, це була одна з найкращих зимових і радісних розваг — мчатися згори
льодяною доріжкою, яку ми заливали на ніч водою, що на ранок ставала, мов скло.
Ця доріжка давала можливість розвивати на санчатах космічні швидкості. Іншою
розвагою був хокей, ключки робилися зі штахет паркану; за день так набігаєшся й
зголоднієш, як вовк, і коли прийдеш до теплої хати, в якій пахло смаженою
рибою ще перед порогом, з таким апетитом наминатимеш її, що запам’ятаєш цей
смак назавжди... Насолоджуючись соковитими шматочками, Віктор Васильович
хоче прочитати про рибу якийсь мудрий вірш з англійської поезії, але не може
його точно згадати, тож переказує просто словами:
— Все живе на світі подає голос, коли відчуває
кінець, свиня чи корова, і тільки риба мовчить, бо все знає…
Коли пили на коня, хлібосольний Покровський, захотів
ще випити й на кобилу, запросивши за стіл весь персонал кафе.
— Давайте вип’ємо за те, щоб у вас і в нас було все
гаразд, щоб ми вас не цурались і часто зустрічались,— Віктор Васильович любив
під час застіль римувати свої промови,— щоб завжди смачно готували, і ціни,
щоби не кусали... Вибачайте, що банально, але ніколи розтікатися мислю по
дрєву, бо нам час їхати на вокзал.
Перон зустрічає мене валізами, вагонами до яких
квапляться люди, лунають гудки поїздів, так пронизливо, наче кричать кимсь
налякані звірі, таке почуття виникає на мить, бо знайомий вокзальний гамір
наповнює мене іншим настроєм — романтикою дороги. Боже, як мріялося в дитинстві
поїхати десь далеко від дому, пригадується, як біг за автопоїздом геологів,
який несподівано побачив, а, точніше, почувши гудіння двигунів, вибіг на вулицю
— і це ж треба! За городом було таке!.. їхали на колесах хатки з
димарями(вагончики), пропливали перед очима якісь колоди й дошки, торохтіли діжки,
й довжелезна бурильна установка, яку везли в горизонтальному положенні,
здавалася велетенською пікою, що от-от могла розтрощити паркани й
понаштрикувати на себе сусідські хати та коней з підводою, що стояли біля
воріт... але ця велетенська піка нічого не зачепила й попливла
далі. Звичайно ж, тоді ти не міг здогадатися, що бурильну установку везли
для розвідки вугільних пластів, що залягали під землею в околицях села,
де синіми пірамідами височіли вугільні терикони. Ти тоді довго бігтимеш
за геологами, поки за селом, у полі, не зупиниться цей караван. Згодом,
помітивши тебе, хтось з геологів посадить на коліна й пригостить
цукерками й поцікавиться, чи є в селі гарні дівчата. „О, багато дівчат,—
вигукнеш, радіючи, що тобі дозволять сісти в кабіну машини, зайти в хатку на
колесах й приходити сюди, коли захочеться. Потім ти чимдуж бігтимеш
в село, щоб першим розповісти всім, що сьогодні бачив...
А ще пригадується перша невдала мандрівка, коли ти мав
десь чотири роки. Кілька днів клянчив маму, щоб взяла з собою до корівника, що
знаходився в сусідньому селі, і вона таки погодилася, мовляв, підемо після
обіду. До цього часу тобі зовсім не хотілося їсти, бо все мріялося, як
їхатимеш на возі, встеленому пахучим сіном разом з мамою й тітками, як дядько
стримуватиме з Білої гори коней, щоб не рознесли воза, і коні, вивертаючи
голови, бігтимуть підтюпцем, а віз, із задертим догори дишлом, стане схожим на
танка, який ти бачив по телевізору в сусідки, й мчатиме швидше звичного, а ти,
вчепившись рученятами в полудрабки, все мріятимеш, щоб ця дорога ще довго не
закінчувалася. Але цього разу не збулась твоя мрія. Ти дак довго чекав на цю
подорож, й так хутко побіг до воза, що стояв під двома розлогими акаціями, аж
впав у калюжу. „Все!.. Нікуди не поїдеш, бігом до хати!”— скомандувала мама, й
ти, зарюмсаний, мусив вертатися додому, та знову чекати маму до вечора,
закутавшись у перину, бо в хаті не було грубки, а лише цегляна плита на якій
варили їжу, її кочегарили до червоного на ніч , щоб в хаті був теплий дух, але
мороз все одно прошивав дерев’яні стіни, й вранці по закутках виблискувала
кристалами солі паморозь і замерзала в відрі вода. Пам’ятаю, як мама з
корівника носила в сумці по дві цеглини, прикриваючи хлібинами, щоб скласти
нову плиту, бо за ці копійки, які вона отримувала в колгоспі не можливо було
купити навіть цегли. І це притому, що мама щодня вставала о пів четвертої
ранку, щоб до третіх півнів бути біля худоби. Потім йшла за пять
кілометрів додому, а в обід знову — на корівник, і за день, в непогоду чи дощ,
проходила більше двадцяти кілометрів, а скільки ще треба було натрудитися біля
корів, і в цьому колгоспному рабстві була не лише моя мама.
Отже, знову доведеться сидіти в хаті, й до
вечора чекати маму, прохаючи щоб бабуся розповіла нову казку, але
ти їх знав ледь не всі на пам'ять, і навіть шкодував Вовчика-братика, який,
ловлячи рибку хвостом в ополонці, примерз до неї, от якби замість нього
прихопило хвоста сусідському собаці, що був вічно злий і, здавалося, хотів
перегризти ланцюга, коли бачив тебе на подвір’ї. Отже, ти вже не прохав бабусю,
щоб вона тобі розповідала казки, а коли вона тебе переодягне в сухе й десь
вийде у справах із хати, ти, взувши чоботята, й накинувши пальто, чкурнеш
за поріг, щоб пішки мандрувати до корівника, хоч ти був такий малий і не знав
навіть в який бік іти. Однак, ти пам’ятав відбитки слідів маминих чобіт, ти
навіть не міг зметикувати, що мама поїхала возом і відбитків її слідів годі
шукати на мокрому снігу. Але ти пішов по маминих чапах (слідах), добре, що тоді
підошви гумових чобіт були однаковими. Отже, коли ти прийшов увесь
забрьоханий та замурзаний до корівника, адже ти всю дорогу, усі п’ять
кілометрів, як мисливець, стежив за ланцюжком чиїхось слідів — доярки
мало не в один голос вигукнули: „Боже!.. таке мале!.. як ти сюди втрапив!?.— По
чапах!..—” відповів ти, й не одна жінка змахнула непрохану сльозу. Назад,
додому, тебе несли доярки по черзі на баранах (спині), але ця мандрівка мало
чим запам’яталася, бо ти всю дорогу дрімав, тримаючись за чиюсь теплу шию.
Мабуть, тому ти став журналістом, бо з дитинства
мріяв про дорогу, ти від’їздив тисячі кілометрів — від Криму до Карпат. І
якщо раніше прагнув, якби подалі заїхати з дому, а тепер, де б не був, згадуєш
свій край, і готовий завжди туди вирушити, як в довгоочікувану
мандрівку.
|