7

Сьогодні — мій перший робочий день після тривалого лікарняного. У мене цікаве завдання — треба буде написати репортаж з парламентського засідання, останнє, перед черговими виборами. Редактор сказав: «має бути щось смажене, або й копчене».

Підходжу до парламенту, увінчаного скляним куполом, наче символом прозорості влади — і тільки, бо вся прозорість залишилася хіба на ньому,  під яким сесійні засідання інколи нагадують цирк, особливо, як недоторкані прикладаються один до одного, з’ясовуючи кулаками верховенство законів...

Як завжди, на вході до парламенту, треба пройти через металошукач —  викладаю на стіл, запальничку, ключі, копійки, але рамка все одно дзвенить. Мене знову запитують:  „ метал є?..  Відповідаю, що ні, та рамка пищить, і так кілька разів...

Знімаю з шиї срібний хрестик — все одно не пускають, блін, невже це коронка в зубі? Мені що, запхнути щелепу в апарат, яким просвічують сумки та портфелі, посміхаюсь  до себе, але охоронцям не до жартів, вони починають пильно придивлятися до мене...

А!.. згадав... металошукач, мабуть, реагує на металеву пластину в нозі, в якій аж дев’ять гвинтів,  пояснюю про це прапорщикам, знизавши плечима й аксельбантами, вони  пропускають мене до приміщення.

Пригадую перший день у Верховній Раді, як  піднявшись східцями на другий поверх, відразу потрапив у кулуари, в хол перед  сесійною залою, як був вражений, бо ніколи не бачив так багато олігархів і алігаторів бізнесу. Вони тусувалися тут без охорони, про щось шепотілися в закутках, інші давали інтерв’ю. У кулуарах було людно — я ледь не наступив на ногу Кучмикові (президентському зятю), хе, де ще таке можливо, як не в  цьому стійлі парламентської «димократії», яке обкурювали по закутках нардепи...

Потім у „лужі” преси, спостерігаючи за сесійним засіданням, був здивований як законотворять нардепи; майже ніхто нікого не слухав, особливо, промовця за трибуною; одні про щось сперечалися й ходили по залу, інші, ще до оголошення перерви, кудись ішли,  та найбільше до буфету, де спиртне наливали в кавові чашки, мабуть, нардепам було соромно, що вони приймають оковиту перед прийняттям законів.

У мій перший парламентський день виникло кілька позапланових ідей, дивлячись, як охоче й невтомно (прямо стахановець!), дає інтерв’ю журналістам Леонід Кравчук, тоді він був одним із лідерів партії есдеків, на прапорі яких червоніла червона троянда , наче символ вічного 8-Березня. Отже, мені захотілося спитати Леоніда Макаровича: чому він, коли був президентом підписав без’ядерний статус України, тим самим, позбавивши молоду державу «зубів». Пригадую, як терпляче чекав, поки він давав «есклюєзівнає інтерв’ю” одній чапленогій та агресивно налаштованій журналістці, яка була незадоволена, що я стояв поруч. Але я таки дочекався відповіді першого президента: виявляється, не було грошей, щоб підтримувати ядерний арсенал. А ще Де-Голь сказав, коли країна немає ядерної зброї, але її мають інші, вона немає долі…   

Після розмови з Кравчуком вирішив атакувати комуністів: чому вони стали ходити до храмів? невже повірили в Бога?.. а як же тоді нехристи марксизму-ленінізму?.. чи не забороняється комуністам  хреститися? І я  підійшов до одного з комуновождів, й на своє здивування почув, що в їх ідеї трансформовано всі десять заповідей з Нагірної проповіді Ісуса Христа: „не вкради, возлюби ближнього...” Уже пристосовувалися  — до Леніна, й до Бога. А от, чи  можна комуністам хреститися — вождь відповів, що це особиста справа кожного, що за це вони не виключають з партії…

Знову невдача,— порожня розмова замість інтерв’ю, і я на свою радість побачив в кулуарах Бориса Олійника, який, незважаючи на приналежність до  списків комунофракції, завжди є Поетом з великої літери, вирішую з ним продовжити розмову. Борис Ілліч  сказав, що завжди ходив до храму, навіть коли за це жорстко переслідували, й шкодує, що християнська ідея в програмних документах партії була деформована, через що виникло стільки трагедій. Мовляв, і зараз нам в черговий раз нав’язують чужі стереотипи — квасний прагматизм і монетарні погляди на життя, що не характерні для наших людей, мовляв, усе це породило людей-мутантів й космополітів, які, рвонувши зі своїх хуторів,  гребуть все і вся, навіть, не замислюючись, у якому світі живуть. А ще Борис Ілліч зауважив, що в своїй новій книзі „Тайна вечеря «піддає сумніву факт самоповішення Іуди Іскаріота. Може, він ходить серед нас? Так що, шукайте Іуду...».  Що ж, це було підходяще місце, адже парламент,  щороку все більше перетворювався на «біснесову» біржу, . 

Сесійне засідання ніяк не почнеться... Іду до туалету, в якому знаходиться стійло  «димократії», підпалюю цибуха (цигарку), розглядаюся довкруж, біля дзеркал двоє нардепів-кнопкодавів причісують чуби, виставивши пузедла, наче вагітні всіма законами, що приймалися за їхню каденцію. 

— Слушай, сєгодня в нашого калєгі День раждєнія, он с Западной Украіни. Што ему падаріть, можєт кнігу, я відєл там, на раскладкє, єсть такая толстая кніжєнція „Голодомор”, а єщьо ”Тисяча вопросов і отвєтов із жизні насєкомих”, как думаєшь, какая лучщє?

— Давай падарім обє — ані всє для нєво падходят, — говорить, схожий на фантомаса лисий і хтивоокий колега, й ледь не попискуючи, як кабанюра біля корита, каже,— я вчєра такую красавіцу жохнул, правда, штуку с мєня скачала...

Хе, ніколи не міг подумати, що справжніх народних засранців можна виявити в парламентському туалеті. Так і пригадалось путінське «мачіть в сартірє!..»

Нарешті оголошено початок сесійного засідання.

Іду в „лужу” преси. Дістаю диктофон. Вже за п’ять хвилин атмосфера сьогоднішнього засідання надихає мене написати щось на зразок сатиричної п’єски.  За хвилину-другу записую головних дійових осіб, слідуючи канонам жанру.

Дійові особи:

Іван Степанович Плющ, спікер ВР

Депутати з царем у голові, тобто з Президентом

Депутати без царя у голові — демократи

Журналісти, деякі незалежні, але незаможні

"Подозрітельниє ліца"

Політики, аналітики, путанки в коротких спідницях, і політичні повії з галстуками... 

Прапорщики-охоронці

18 січня 2002 року   у залі засідань збираються парламентарі й кнопкодави — їх дуже мало, тож не зрозуміло кого більше — кнопкодавів чи парламентарів. Он бачу колишнього поета, який хоче залишитися депутатом на все життя, бо де ще можна заробити стільки привілеїв натисканням кнопки,  зараз він схожий на китайську  грошову жабу, тільки не в скляній пірамідці, а під куполом ВР... Та сьогодні і його непокоїть питання:  чи протиснеться він у нардепи під час чергових виборів, бо   адмінресурс буде в руках майбутньої пропрезидентської більшості блока "За ЄдУ", в якому зібралися бізнесмени, банкіри, та інші хижаки неокапіталізму.

Отже, підвести риску під закриттям восьмої сесії,  виявляється, дуже складно. Багато невирішених питань: ротація членів Нацради з питань радіомовлення й телебачення, інші рішення, які кожне депутатське угрупування хоче протягти першочергово, бо часу залишилося обмаль, і от завіса піднята. Увімкніть "мікрохфон".

Під час засідання, впіймав себе на думці, що депутатські виступи лягали прямо в сюжет, залишалося тільки натискати кнопку диктофона, скорочуючи їхні промови.

Дія перша:

Депутат Матвєєв:

— Організація роботи Верховної Ради вже, і мабуть, це ми бачимо сьогодні, доведена до абсурду... Мабуть, цим було викликане направлення заступника голови Верховної Ради Гавриша до керівників фракцій щодо забезпечення участі народних депутатів у закритті роботи 8 сесії. Як виконали керівники фракцій більшості цю пропозицію, ми бачимо — десь сидять у куточку півтора десятка осіб... Де ж та більшість, яку ви створили, Іван Степанович, разом з гарантом Конституції? Вона звикла працювати на себе, на свій карман, на вирішення своїх кланових інтересів. Давайте не смішити український народ, а поставимо на порядок денний ці питання, які конче необхідно вирішити.

Депутат Асадчєв:

 — Іван Степанович, ви ніколи не читали регламент? Раптом в останній день ви почали вичитувати цю книжку, яка називається "Регламентом". Ви завжди керувались, що більшість вирішує все. Учора ви по п'ять-шість разів протягували голосування законів. Ви казали: ну, більшість так визначилась. Ну чому ви сьогодні не хочете спитати, як хоче більшість? Ну поставте на голосування, і не треба читати цей складний регламент, в якому вже всі позаплутувались.

Плющ, голова ВР:

— Дякую, але вчора був четвер, тому я й ставив на голосування, сьогодні п'ятниця. Далі — Олександр Мороз.

Депутат Мороз:

— Шановний, Іване Степановичу, чи четвер, чи неділя, чи зима (на те він і Мороз!), чи літо, а регламент один, тому він не може мінятись, який там був настрій чи яка орієнтація була зроблена певних структур. Головуючий бере на себе відповідальність щодо оголошення перерви... Оголошення перерви буде ще одним підтвердженням, що ви дієте не як самостійна людина, не як голова Верховної Ради, а як виконавець чужої волі... Це вам не пасує...

Плющ:

— Павловський, за ним Шевченко.

Депутат Павловський:

— Іван Степанович, в народі кажуть: не бери дурного в голову. Ви бачите, нема половини фракцій...

Плющ:

— Шевченко.

Депутат Шевченко:

— Зробіть так, як хоче більшість у цьому залі... Як Ващук.

Але Іван Степанович, багатозначно каже:

— Так, як хоче Ващук, правильно!

В залі лунають репліки: "Де фракції?..".

Продовжується обговорення регламенту, його товчуть в ступі мікрофонами. Згодом через бічні двері входить зелений аж до п'ят (такий у нього костюм) депутат Гуцол і підозріло шелестить пакетом. Може, в ньому марихуана, за узаконення якої він бореться? Е ні!  В нього такий вигляд, наче в пакеті бомба, і,треба ж, наче камікадзе, шурує прямо до президії. Ще мить і він рішуче кладе перед носом спікера підозрілий пакет, і йде на трибуну. Що ж в пакеті?!. Переглядаються всі в залі й на верхніх сідалах „лужі” преси, за мить зал вибухає сміхом.  У пакеті виявився гарбуз...

Що ж,  другу  дію  можна почати виступом гарбузо-бомбіста Гуцола.

Дія друга

Депутат Гуцол

— У нас від блоку є презентація, є такий подарунок для тих,— мається на увазі гарбуз,—  хто заважає українському парламенту працювати, хто заважав і заважає розбудові української держави...— Ви, котрі були проти волі і незалежності, будь ласка, візьміть цей гарбуз і не заважайте працювати Івану Степановичу.

Але до гарбуза ніхто не торкнувся. Лише згодом заступник голови Верховної Ради Степан Гавриш забере його з-перед носа Івана Степановича й покладе в дальній кут столу, де гарбуз стане схожим на колобка: "Я від діда втік, я від Гуцола втік...". Про подальшу долю гарбуза не відомо нічого, можливо, його скарають у парламентському буфеті, або з’їдять  свині. Далі з депутатських місць лунає репліка :

— Колись напишуть "Думу про козака Гуцола", як ото була про Голоту, але з такими депутатами ми  далеко не просунемось...

Плющ, спікер ВР:

— Репліку? Репліку Гуцолу... Я дуже вас прошу завершити восьму сесію. Я дуже вас прошу. Бо не дай Бог, щось з Верховною Радою, то трудно надіятись на якусь стабільність.  Та я вас не лякаю!.. Я ще раз кажу: збирайте підписи, тільки не кричіть... Я не можу ігнорувати...

Після емоційного спалаху й штурму простору біля трибуни, виступи продовжуються.

Депутат Симоненко:

— Завершується термін нашої роботи, але історія повторюється: Верховна Рада за участю певних керівників була розПЛЮЩена й достроково припинила свої повноваження... Іван Степанович, ви сприяєте ініціативі кількох фракцій, що входять до блоку "За ЄдУ", які вже почали вести обробку громадської думки, щоб достроково припинити роботу Верховної Ради. Ці фракції намагаються зруйнувати громадський контроль в особі народних депутатів, щоб адмінресурс безконтрольно займався виборами. Ви сприяєте тому, щоб знищити демократію України…

Та після ще кількох виступів Іван Степанович проголошує: "Все, розминка закінчилась" і візьметься до порядку денного. Однак, депутати не погодяться з ним: мовляв, є нагальніші питання, які треба розглянути, і в знак протесту щодо "понівеченего регламенту" встануть із місць і вийдуть.

Зал дуже спорожнів, але сесія  продовжується.

У «лужі» преси один тележурналіст похилого віку страшенно хвилюється, що от-от залунає національний гімн, а йому, бачите, затуляють спинами об'єктив телекамери. І дійсно, незабаром після фінальної речі Івана Степановича, в якій він перелічуватиме позитивні моменти законотворчості, залунає гімн. Велично, зворушливою, але з гучномовців. З десяток депутатів, поклавши руки на  гаманці в нагрудних кишенях, щось мугикатимуть собі під носом,  решту нардепів, взагалі,на  заціпить, наче вони були німцями й  не знали національного гімну . Е-е-ех... "Ще не вмерла в Україні... душу й тіло ми положим..."

Вийшовши з „лужі” преси, поглянув за вікно, а там, на комині сусіднього приміщення, грілася чорно-сіра ворона. Парламентська, знає, де тепле місце. За мить ворона злетіла з комина на невеличке деревце горобини й почала його терзати, наче Прометея. На сніг краплинами крові падали червоні ягоди.