9

Нарешті — субота… Белісімо! (прекрасно), як кажуть італійці. Можна відпочити, влаштувати собі курортний день і піти до лісу, на дворі — така відлига, що сніг, як мокрий цукор…Запахло весною, ех, як запахло…навіть бузок розплющив очі, світячи зеленими вогниками бруньок. Теплим вітрам, здається, найбільше радіють синички…солодке соло синичок…

Так… сьогодні зміню маршрут мандрівки — гайну вулицею Квітковою, де колись бігали залюблені в квіткові чари гномики із повісті «Незнайко» Миколи Носова, зійду на український Парнас, як колись називали ірпінський Будинок творчості. Перейшовши дорогу, дивлюся на власну садибу, вона таки дійсно знаходиться на невеликому пригірку, але важко повірити, що він колись був дуже крутим, казали, на санках можна було спуститися  ледь не до вокзалу. Куди ж дівся пагорб? як пояснили сусіди його розрівняли під час будівництва шосе.

Дорогою до вулиці Квіткової милуюся поодинокими кучерявими кронами сосон, що, мов зелені хмари, нависають над дахами будинків. Сосни й дуби в Ірпені — майже всюди, то вони шумлять у парках і невеличких гаях, а той «прогулюються» по двоє троє тротуарами; найбільше патріархів дубового царства —  в районі податкового університету. Не так давно, там ріс найстаріший дуб, одні впевнені, що тисячолітній, інші — семисотлітній, його вже спиляли, залишивши двометровий пень тисячоліття. Так що в Ірпені, можливо, зберігся найстаріший пень України, природа, наче сама вплелася в назву ІрПЕНя; ще й досі живий інший прадуб, якому теж десь п’ятсот - сімсот років, він на узліссі узбіччя Новооскольської вулиці, неподалік  кринички цілющої води, до якої приїжджають з усіх околиць. Цей ліс, трохи заболочений і завжди провільглий, в ньому приємна прохолода влітку, ним мало хто ходить, волога й болота наче оберігають його від пікніків і гомосапієнсів, і, здається, що тут можна зустріти й «лєшого», або відьму, яку вигнали з партії.

Лісова епоха збереглася й в назвах вулиць міста, на яких робилися перші просіки, їх ще й досі називають Лініями. 

І от вже вулиця Квіткова. Шкодую, що зараз всі квіти сплять, а як вони цвітуть в Ірпені, навіть за парканами люди облаштовують клумби, згадується весна, коли чародій - бузок виповнює повітря фіміамом; він росте майже в кожному дворі, суцвіття найдивовижніших відтінків — від білого до небесно – блакитного, а який пахучий ірпінський  жасмин, в деяких місцях трапляються навіть жасминові гаї...

Уже закінчується маленька вуличка Квіткова, я знаю, що на перехресті Першої лінії можна вийти до колишньої садиби письменника Миколи Носова. Шукаю меморіальну дошку, але не знаходжу, вкотре обурююся безпам’ятству нашої влади й громади та йду до Будинку творчості.

Через кілька хвилин проходжу через величезну диромаху в паркані, який своїм пошарпаним виглядом свідчить про занепад письменницького Парнасу. Чагарникові зарості, поламані буревієм дерева, наче повалені колони, приховували стежки, якими колись ходили Музи й Поети, лише золотисті шишки на розхитаних вітром ялинах, нагадували гирьки старовинних годинників і кликали до спогадів. Ірпінь любив Борис Пастернак, і тут знайшов свою нову Музу. Ще й досі вцілів будинок, де жив поет.  Бували в Ірпені Леся Українка й Олександр Купрін, Микола Лисенко, Костянтин Паустовський, Володимир Сосюра, Павло Тичина. Павло Загребельний усі свої романи написав в Ірпінському Будинку творчості, а Максим Рильський більше десяти років проживав тут, і навіть влітку відмовлявся їхати відпочивати на Кавказ. Саме завдяки старанням Рильського, в 1936 році на базі дачного обійстя, колишнього київського підприємця та меломана Чоколова відкрили Будинок творчості, хоча на цю роль претендували й інші історичні будівлі, як от колишній палац Браницьких у Білій Церкві. Згодом, через кілька років, коли на Парнасі стало затісно, Микола Тадейович придбав будинок у Ірпені, що знаходиться неподалік вокзалу, по вулиці Центральній, 17, однак і там немає меморіальної таблички, а як було б доречно її встановити, з викарбуваними поетичними рядками про місто, яке любив поет…

Рильські проживали в Ірпені до 1951 року, доки не переїхали на околицю Голосіївського лісу. «Чому ж так любили Ірпінь поети?» — Запитую себе, йдучи парковими алеями, піднімаюся на пригірки, на яких подекуди — старі альтанки, несподівано відповідь, наче підказує білка, що зринула  на даху однієї зі старих альтанок… ще мить — і вона дременула стежкою, раптом спинилася й, нашорошивши вушка, легко вистрибнула на дерево, яке мов ожило, відчувши на собі цю пухнасту непосиду — недаремно білок називають вивірками. Я ще довго споглядаю, як білка грається з деревами, які наче жалкують, що змушені вічно стояти. Через кілька хвилин роблю екскурсію поміж двоповерховими будиночками, де колись мешкали знамениті письменники — на стінах жодного нагадування про це. Ех, якби нашим чиновникам розуму — то Будинок творчості став би творчою Меккою, куди б приїздили на семінари не лише молоді поети, а й туристи з усього світу, враховуючи пристолличне розташування Ірпеня, звичайно, коли б тут навели лад; колись тут був міський пляж, де навіть грав духовий оркестр, а зараз — пустка, лише вцілів один сонцезахисний грибок, схожий на мухомора.

Які тут чарівні місця, думаю, дивлячись на синю смугу лісу, сходячи зі схилу пагорбу в напрямку річки, яка вже звільнилася від криги й, здавалося, радісно гула майбутніми громами, якими вагітніли хмари, що пили воду в річці, випливаючи з-під залізного мосту, під яким бивнями мамонтів чорніли стовпчики старої переправи.

До мосту наближалася електричка,  за 17 хвилин вона буде в Києві. Колись до нього було підійти нелегко, оскільки вся заплава ріки, яку називають «поймою», зблискувала плесами заводей і протоків. Ці місця навіть називали Венецією, а скільки тут було дикої птиці, риби. Старожили згадують, що деякі види омулевих водилися лише в річці Ірпінь, їх не було навіть в Дніпрі. Та над річкою кілька разів жорстоко познущалися. Першого удару завдали, коли  Микита Хрущов хотів засіяти кукурудзою весь СРСР, тоді заплаву річки пошматували меліоративними канавами, однак кукурудза на торф’янистому ґрунті не прижилася. Так загинула ірпінська Венеція, а коли збудували дамбу на Київському морі, річку загнали в тупик, й сьогодні в Дніпро її перекачують насосами, тим самим знищивши відтворення рибних багатств. А зараз річку нищать каналізаційними стоками, а років двадцять тому з неї пили воду.

У районі шлюзу-водопаду, річка так вигинає талію, що виплескується в невелике озерце, манячи високим піщаним берегом біля узлісся.

Переді мною постають мідними колонами сосни, а поміж ними світяться бронзовими гривами левів дуби-нелині.  Це улюблена  місцина, бо тут узлісся й луки — ірпінське лукомор’я, пахучі м’ята й дикороси, на берегах розлогі верби,  є тут і маленький півострів, на якому одна із старих верб так нахилилася до води, що схожа на затонулу лодію, а на іншому березі, верба,  побита блискавкою, скидається на Змія-Горинича.

Я зупиняюся коло шлюзу. У стрімкому потоці,  пливло якесь старе дерево, схоже на кістяк велетенської риби, перед шлюзом воно спинилося й дрижало на воді, наче його гризли піраньї. Шум води приємно заспокоює, нагадуючи про літо, як в струменях цього «водопаду» приймав гідромасаж, а ще про озера, яких в західній частині Ірпеня кілька, й котрі утворилися на місці родовищ сірої глини, з якої виготовляли цеглу на кількох заводах.

Цегла в Ірпені породила великі водойми, одна з них, котру називають Земснарядом, за величиною акваторії нагадує морський лиман, де водяться навіть чайки та чаплі. На тамтешніх берегах — теж чудові лукомор’я, багаті на різнотрав’я, особливо м’яту. А от водойма, на місці родовища, в народі — БКЗ, має кілька плес,  подекуди її береги нагадують гірські каньйони зі стрімкими глинистими берегами та урвищами, що дуже незвичні для рівнинної, лише подекуди пагористої місцевості Приірпіння.  У районі водойми Земснаряду, через дорогу є інша, утворена на місці глиняного кар’єру, там  навіть є піщаний пляж, і така прозора вода, наче кришталь, а на берегах є поклади лікувальної глини, від цієї водойми, наче  пахне морем, можливо, від водоростів…  

А втім, Ірпінь, як ніяке інше місто, мав би трепетно ставитися до своїх акваторій, оскільки й свою назву, ймовірно, взяв від води. І не було ніякої Іри та пня, є така легенда про походження Ірпеня, коли начеб лодія княгині Ірини налетіла на пень, а, взагалі, гіпотез про походження Ірпеня чимало. Але мені найбільш правдивою  є версія краєзнавця Анатолія Зборовського, що Ірпінь походить від слова піна,  старослов’янською це означало вода, адже є місто Пінськ, а от Ірпінь,  в давнину, можливо,— Єріпінь, нагадує про те, що тут єріпінилась вода й стрімкі ручаї, про що свідчать назви навколишніх річок та населених пунктів, як от Рокач, Буча, де, очевидно, в часи весняних паводків, дуже шуміла вода. А ще на річці Ірпінь «єріпінились» монголо-татари, яких у 1320 розбив князь Гедимін. Важко повірити що колись цією річкою плавали кораблі, а ще по ній проходив кордон князівства древлян і полян, тоді ліси доходили мало не до центру Києва, є версія що стольний град спочатку належав древлянам — недаремно одного із засновників-князів звали Києм, і хтозна, може, в ці часи з киями ходили на битви. Та потім древлян витіснили за річку Ірпінь більш войовничіші й організованіші поляни. Але й вони не могли вберегти київські землі од зазіхань, бо, як пише Нестор-літописець, новгородці й кривичі запросили   княжити варягів, і, згодом, конунг Ольма (Олег)  добрався  до Києва й хитрістю виманив за фортечні мури князів Аскольда й Діра,  убивши їх.

Варяги під вітрилами шукали кращої долі, позбавляючи її наших князів, бо їхня земля не була такою багатою, вони добре  управляли кораблями, й були згуртованими командами, а нашим предкам не вистачало командного духу… 

Іду на узлісся, від якого відділилося кілька струнких сосон, це місце про себе називаю сосновим порталом, який впускає мене до лісового чистилища. Дерева, як і вода мають магічну силу очищення від суєти й стресів, бо, як писала Леся Українка, «в кожному лісі шматок є Едему». І от млосно запахло сосновим духом — божественний фіміам зеленої голки…прискорюю крок. Мене чомусь вабить до старих дерев,  в ірпінському лісі, який відноситься до київської рекреаційної зони —  багато столітніх сосон. Буває, прихилишся до вічнозеленого дерева, зміряєш поглядом його висоту, і на хвилину-другу, поглинаючи зором небо, стаєш нерухомим, вростаєш у простір, набираєшся сили, відчуваючи магію довгого віку дерев. До речі, найбільшими довгожителями Землі є сосни на гірських вершинах Сьєри –Невади, одній з них понад п’ять тисяч років!..

Дихаю на повні груди ароматом хвойного повітря, приглядаюся до потаємного життя лісу, до його дивних ліній, яких найбільше в кронах сосон: є навіть, що вигнуті луком, а то й схожі на арфи. Інколи сосни перекликаються з морем і  шумлять хвилями. Неподалік чорніє якорем, вивернутий бурею корінь…

Стежка вабить все далі — в глибину лісу…Пригадую, як збирав тут гриби… О, яке задоволення їх шукати — відчуття схоже до дитячої радості, коли знаходиш під ялинкою  новорічні подарунки.

Як зараз пригадую цю теплу осінь, я приїжджав велосипедом після роботи, й навіть в присмерках знаходив опеньки, що мов чекали на мене, наче ті дамочки під парасольками. І я приходив сюди не раз, і навіть забрідав у такі хащі, що мало не загубив велосипед. А одного разу натрапив на справжнє грибне царство — на пеньках, вкритих оксамитовими мохами, було стільки молоденьких оп`ятушок, що видавалися золотистими кнопками лісових кларнетів — рука довго не зважувалася брати ножа.

Минаю лінії повоєнних окопів, які тепер нагадують русла висохлих річок, колись над ними лютувала смерть — весною тут сходять первоцвіти, а зараз на пожухлих стеблах зблискує сльозами перше тепло відлиги. Виходжу на галявину, заповнену світлом, пригадуючи як колись, восени, на ній було сонячно — в небі й на землі: так сяяло опале кленове листя. Я люблю цю галявину найбільше, оскільки тут ростуть клени, що рідко зустрічаються в лісах. Клени — феєрія осені про далекі зорі, на які схоже опале листя, про магічне осіннє золото для всіх…   О, та на цій галявині, якщо уважно придивитися, можна побачити такі вигини гілок, схожі на людські пристрасні порухи — он ліщина обіймається з кленом, а неподалік,  дуб, цар лісу, стоїть на пригірку, як на троні, та ще й націлився сухою гілкою, мов арбалетом.

Лісова прогулянка виповнює  піднесеним настроєм і думками — обіймаю дерева, вони оживають і співають разом з вітром…