Валентин СОБЧУК

Коло

роман-есей

частина перша

1

Під стареньким і похмурим будинком зі скособоченими дверима люди очікували на початок судового засідання, та автомашина з арештантом затримувалася. Всі нервували, окрім циганів, які прийшли у людне місце робити підпільний бізнес...

"Убийце — висшую меру!" — тремтіли на вітрі червоно-криваві літери гасел в руках кількох жінок, змішуючись з обурливим репліками: "Када закончіцца етот суд?". Однак все це не заважало ромалам приторговувати з- під поли, дефіцитними тоді, на початку дев`яностих, цигарками та ще якоюсь трахомудією.

Дивлячись на них, Сергій несподівано запитує:

— А ти зустрічав, коли-небудь циганок на пляжі?

— Здається, ні...

— А я одного разу бачив, як циган мало не копняками гнав із пляжу гарну молодичку, можливо, свою дружину, яка прийшла з подругою до річки, лаючи її, що вона посміла перед усіма роздягтися.

— То, як вони тоді купаються? Невже всім табором?..

— Ага, й разом з кіньми!..

Наступної  миті весняне повітря, що оживало від приморозків терпкуватим духом прілої трави й листя, різонуло подих гострими бензиновими  випарами від міліцейської "будки", й залунало: "Єдут!, єдут!.." Частина людей повиходила з тісного коридору під ганок суду, бо, власне, тільки й прийшли аби подивитись на вбивцю; інші, навпаки, протискувались у середину приміщення. Але, як тільки округлилися роти роззяв, і прочинилися двері на заґратованій будці арештанської машини, звідки війнуло тривогою й холодом, як із домовини, в натовпі почулося: "Тю, який плюгавий! Ще й в тапочках іде, сволачь, жаль — не в білих..."

Убивця був зовсім не страшним, а, навпаки, жалюгідним: невисокий, років двадцяти п’яти, коротко стрижений під реп’ях, згодом така стрижка стане модною серед бандитів і акул бізнесу. Вбивця щулився й ховав погляд за спинами конвоїрів; я на мить здивувався, що на руках цього, зараз беззахисного й зсутуленого, хлопця була кров такого моторошного вбивства.

У залі суду — людно, десятки палаючих ненавистю очей беззупинно стежать за лавою підсудних: "І нє каєцца, скатіна! Сідіт, как істукан". А як прошелестіло: "Вон, в переднєм ряду, в сєром платкє, мать етаво урода! І чєво прішла?.."— плечі вбивці здригнулися, він на мить підняв голову й знову втупився в підлогу.

Нарешті розпочалося засідання, після певних формальностей суддя запитує:

— Падсудімий, ви утверждаєтє, што расчлєнялі труп кухонним нажом в ванной... Всьо-такі, какой матів вашєва паступка?..

Підсудний не відповів на запитання. Замість нього попрохав слова довгов`язий адвокат, блиснувши, як соломинкою, позолоченою оправою окулярів. Адвокат зачитав заяву під приглушені репліки із залу: "Нашолся защітнік! Ето ж сколько надо било єму заплатіть..." У заяві йшлося про те, що розгляд причин злочину вимагає з`ясування інтимних стосунків, що судове засідання має бути закритим. Заяву задовольнили, не зважаючи на обурення й голосіння батьків і родичів.

— От халепа! І про шо я тепер писатиму, га, старий? — звично прищулюючи одне око, так, як ото прицілюються кулеметники, запитує знайомий. Я знав, якщо зараз не зробити Сергієві "осічки", застрочить питаннями — чого? навіщо? як? — не гірше чапаєвської Анки, але мені відомо, де в Сергія Ахіллесова п'ята.

— Не журись! Думаєш, чого тебе покликав? У мене в редакції матеріалу на цілу статтю, а то й дві, а ще — два непочатих "рукописи" (дві пляшки горілки).

— Кажеш, є „рукописи”! Шо ж, почитаємо за рюмкою чаю... — посміхається Сергій, і від кутиків очей вирізьблюються промінці аж до русявих бакенбардів, які  друзі  називали „пейсиками”, але він не ображався, а навпаки, коли морочили йому голову, жартував: „та не крутіть мені пейси!..”  Взагалі-то, бакенбарди йому пасували, бо Сергій, як кажуть, міг будь-кому забити баки. Отже, був він хлопець високий, міцної статури, симпатичний: сірі очі, русяве волосся, об кучерявий чуб ламалися гребінці, ще й на підборідді ямка, словом, не пальцем роблений.

— Але ж які там матеріали?!.— суд то не закінчився!.. Слухай, ти хоч можеш розповісти, шо й до чого, — кривиться Сергій, почухуючи „пейсики”.

— Звичайно,  у  мене в редакції всі матеріали… до речі, ти ще не був у нас, це не далеко, та й зі своїм старим другом побачишся

— А, зі Славком! Це класно, точніше — квасно. Так, значить, міськрада нарешті дала вам нове приміщення?

— Да, нове, якщо мати на увазі, що все нове — добре забуте старе...

— О, відразу відчувається, хто в вас редактор, що й казати,— Філософ!..

Це було «поганяло» редактора, бо він пішов у журналістику з дипломом філософа Київського держуніверситету. Неквапно виходимо з приміщення суду.

— То, кажеш, до редакції недалеко?

 — Нє, за кілька кварталів, слухай, але ж там і місцина — історична!

— І яка ж битва там відбулася?..

— Побачиш, хай це буде сюрпризом — років через десять-п'ятнадцять туди водитимуть туристів.

— Ну-ну…  старий, а що це в повітрі поблискує голочками?

— А ти не здогадуєшся ? —  графітовий дощик „Дзержинки” (металургійного комбінату), який ніколи не вщухає…  

— То ми дихаємо графітом? !. О, май Гат ( мій Боже), прямісінько в центрі міста… жах !.. Пригадуєш, Маяковського: -„Гвозді би дєлать із етіх людєй!” А з дніпродзержинців — можна й графітові олівці... А втім, повітря то скрізь прозоре, а от у вас можна водити екологічні екскурсії...

— Авжеж  у Дніпродзержинську, або, як кажуть, в Дніпродимську — близько двох тисяч заводських труб!.. з яких вилітають  всілякі  феноли, фармальдегіди й інша пакость, та керівництво заводів не переймається цим, а навпаки — гонить плани, нерідко відключаючи очисні установки.

— От дурні, наче вони дихають іншим повітрям...

— Бачиш, грошики їм дорожчі за власне здоров`я, а ще вони по бартеру міняють метал на китайські рушники, відеомагнітофони й інше барахло, як ті папуаси,— справжні коштовності на дзеркальця й буси.

— Однак, старий, в дніпродзержинському повітрі шось є окрім отрути, як ти сказав — Дніпродимськ? Влучна назва для цього міста, але мені більше подобається Льонінград, адже саме в Дніпродзержинську починав кар’єру Льоня Брєжнєв, у вашому профтехучилищі, або, як тепер кажуть, бурсі, вчився на металурга Назарбаєв, і хто міг подумати, що з парторга коксохімзаводу Щербицького теж вийде перший секретар ЦК України.

— Не даремно ж казали, шо в нас була фабрика вождів!.. до речі, а ти знаєш про невдалий роман Назарбаєва. Кажуть, він закохався в одну дніпродзержинку, яку звали Людмилою, та через скромність так і не освідчився дівчині в своїх почуттях, а сватався до неї через її подругу; через неї і передав прохання, шоб Людмила поїхала з ним до Казахстану, дівчина не схотіла...

—    Знала б, кому відмовила… Слухай, я чув, що в Дніпродзержинську живе друг Назарбаєва…

—     Живе, кілька днів тому їхав з ним в електричці.

—    В електричці? Його друг юності — Назарбаєв, а він їздить на тяглі?!.

—    Ну, бачиш… а познайомилися вони в борцівському залі, не знаю хто там кого поборов, але саме на тренуваннях у них почалася дружба. Згодом Назарбаєв переселився  з общаги до  старенької хати нового приятеля, до речі, його звуть Миколою, ну, я більш нічого такого не знаю…

Ми йшли вулицями колишньої Верхньої колонії. Так цю частину міста називали історики з міського музею й хіба старожили, яким пощастило дожити до старості в місті дуже важкої індустрії та бурхливої хімічної реакції. У місті, окрім металургійного комбінату, було понад п`ять десятків різноманітних підприємств. У  «аборигенів» міста було „трубне” дитинство, коли брати до уваги кількість труб.

— Валєр, то шо, йдемо до гастрономчика...

— У нас вже все куплено...

— Е, ні, я знаю, як воно бува... І потім, я з порожніми руками не ходжу в гості.

— Гаразд, пішли...

Невдовзі ми стояли біля магазину з такою зачуханою вивіскою "Продукти", що доцільніше було б написати „Комбікорм”, заходимо всередину.

— О, сьогодні — краща, ніж учора, — підморгує Сергій до симпатичної продавчині, хоча побачив її вперше, — красуньо, чи не допоможеш нам взяти півлітрову "Кодацьку фортецю" без талона, бо забули вдома...— і Сергій солодко посміхається...

— Ех, хлопці, ви ж знаєте, горілка по талонах...

— Сєрж, у нас є аж дві „Кодацькі фортеці”...

— Валєр, горілки багато не буває. Але це ж треба, наче живемо за часів воєнного комунізму — все по талонах, навіть цигарки, масло й цукор. Словом, усе, що нам солодке. Скоро й жінки не пускатимуть в спальню без талонів.

— Може, без панталонів...

— Хлопці, та нащо вам горілка? Ви й так веселі дядьки! —  тане карамелькою солодка посмішка на устах симпатичної чорнявки.

— Тепер нам нічого не залишається, як забрати в вашому магазині всю ковбасу, — погрозливо каже Сергій, і ми підходимо до вітрини, що червоніє свинячими ребрами й жорстоко порубаними маслаками з копитами.

— О, бачу є копита, а роги?

— Ну, роги в нас не купують, бо мають свої,— пирскає чорнявка.

— Ото втнули, ви часом не с Адєси? Ні?!. Але де ж калбаса?

— Та он, ліворуч...

Тамуючи посмішку, Сергій підходить до прилавку. Видно і тут хотів полоскотати слух продавчині компліментом, але, глянувши на дебелу, з подвійним підборіддям тітку, та на величезного в її руках ножа, тільки й сказав:

— Мабуть, з такими ножами ходили гайдамаки...

— Еге ж, ходили. Що будете брати, — скривила губи дебела тітка, яку краще було б поставити вартувати склади з боєприпасами. А в тім, такі тіточки були типовими для  радянських гастрономів й, здавалося, їхня огрядність від того, що вони потайки надкушують усі магазинні продукти, й через це непривітні до покупців, які наче заважали їм це робити.

— О, то ви, шановні дніпродзержинці, непогано живете — мало не всю Україну ковбасить спогадами про "Любительську" за два карбованці двайдцять копійок, (Сергій сказав двайдцять, бо хотів прикинутися галичанином ), а ви, наче її не любите? Відки вона в вас, може, з брєжнєвських запасів?..

Пояснюю Сергієві, що в цей магазин підкидають дещо з бази заводу, що переробляє уранову руду для ядерних бомб Союзу.

— Он воно як,— дивується Сергій,— але ж ми не вибухнемо, як візьмемо сей кавалок...

І Сергій купує цілу палку   ковбаси, оскільки був фундаменталістом в плані закуски. Шмат ковбаси виявився добрячим і не помістився навіть у портфель. Довелося загорнути його в газету й нести під пахвою.