1

"Найчастіше до міліції потрапляють міліціонери”,— посміхаюся про себе, пригадуючи Вальдемарів афоризм, виходячи з „ бобика” біля райвідділу міліції під конвоєм двох сержантів. В ролі арештанта у відділок потрапляю вперше, вже від порога бачу вартового, який розгойдує ногою вертушку — „вертухай” та й годі, а ще він бавиться автоматом, можливо, уявляючи, що грає на гітарі, зиркнувши на мене та черговий наряд, він якось нервово смикає зброю, аж тятивою напинається ремінь. Здавалося, ще мить і сержант пальне зі свого калаша й посиплеться величезне скло, що нагадувало акваріум, за яким мухомором червонів формений кашкет майора... Хи, Мухомор в погонах, як з’ясувалося потім, я недаремно так охрестив чергового райвідділу.

Після того, як прочитав протокол про затримання й здав усі речі, в тому числі гроші й навіть пасок від штанів, якомусь дуже похмурому та жорстокому на вигляд сержанту,  подумалося: чому в нас так багато обізлених ментів? Може тому, що мала зарплата, тож йдуть в органи далеко некращі хлопці, які знають, як в цій приказці, що коли: „сіла єсть — ума не надо”.

Про неправомірні дії дніпропетровських міліціянтів не раз писав в юридичній газеті, де працював свого часу власкором.

Пригадався знайомий криміналіст, який відкрив у місті першу незалежну експертну організацію, він мав дивну звичку курити в мундштукові «Приму» без фільтру, одного разу я поцікавився: чому він смалить таке клоччя. О, краще б не питав, виявляється, що за багаторічну практику розтину трупів, коли він розпилював людські черепи, причому, робив це ручною пилкою, бо електричною можна було поранитися, цигарка „Прими” найдовше курилась, а коли гасла, то в мундштукові вона була довшою, її могли підпалити асистентки. Я вже збирався йти, бо вже не міг слухати його морг-історій, як до нього прийшло двоє хлопців, щоб зняти сліди побоїв від „стражів правопорядку”. Хлопці розповідали, що пішли з дівчатами на концерт органної музики, й коли захотіли перекурити, вийшли на вулицю, а їх, для „установлєнія лічностєй”, запакували в міліцейську машину. В райвідділі їм почистили кишені  й жорстоко побили. Я написав про це статтю під назвою „Хто покарає злодіїв в погонах”, її не опублікували, і, звісно, нікого не покарали, а потерпілі, з невідомих причин, забрали судові позови.

Тоді, в 1994 році, траплялося й не таке, коли задля показників розкриття злочинів писалися дуті рапорти й задля звіту переможної боротьби з бандитизмом переповнювалися тюрми, в які нерідко потрапляли невинні люди, яких катували на допитах наші слідчі, вдаючись до хитромудрих тортур: наприклад, клали в валянок гирьку, щоб під час побиття не було видно побоїв, або перекривали повітря протигазом чи целофановим кульком, вони  навіть запозичили в інквізиторів тортуру, яку називали „ласточкою”, це коли заламували руки до хрусту в суглобах. І хоч бандити активно перекочували в бізнес-структури та владу й пішли в депутати, наші правоохоронці боролися здебільшого з дрібними злодіями, а то й задля галочки затримували людей, які, скажімо, десь випили зайву чарку. Саме з цієї причини загинув чоловік колеги, який повертався додому з дня народження, так би мовити, далеко не стройовим кроком, тож  був затриманий міліцією, а близько дванадцятої години ночі дружині повідомили, що він — мертвий! І хоч на ньому були синці й кровопідтьоки, сказали: «таким знайшли на вулиці, а помер він, можливо, з переляку, що потрапив до райвідділу»...

Подібні випадки трапляються й тепер: від чого це? Рецидиви психології нащадків сталінських концтаборів, що пішли працювати в органи, і які не можуть жити, аби не знущатися над людьми, чи їх такими виховала система? 

Черговий майор-Мухомор довго розглядав моє журналістське посвідчення, лист відрядження:

— Ну, што ж, Валєрій Забуга, дабро пажаловать в апартамєнти...

І от загриміли металеві двері, жалібно скрипнувши, прохопивши аж до самої душі — і я опинися на периметрі  „обєзьянніка”, але ж треба, — жодної мавпи, окрім Мухомора за склом „акваріуму”. Дивлюся на довгі дерев’яні лави під стінами, знімаю плащ й несподівано праворуч бачу двоє металевих дверей, зі шпарок снується тонким прядивом дим...

Обережно підходжу, чую голоси, заглядаю в віконце. Боже, куди я потрапив!..  середньовічна темниця!.. на лавах сидять якісь скоцюрблені, мов приречені до страти люди, від них заґратоване навіть тьмяне світло під стелею; в глибині цієї печерної камери тремтять кілька цигаркових вогників, пропікаючи темряву й душу. От де дійсно сидять в тюрмі, оскільки на цих лавах не можна лягти, хіба по-собачому згорнутися калачиком на підлозі, щоб виспатись, однак, я знав, що, незважаючи на те, що закінчувалося друге тисячоліття, навіть на нарах у СІЗО  не вистачало місць — в’язні спали по черзі: двоє-троє на одних... Раптом чую голос, як за сусідніми дверима камери хтось шепоче.

— Ей, зємляк, падайді сюда...

—Підходжу.

— Ти аткуда?..

— С Кієва...— в наступну мить озивається хтось інший:

— Ей ти, лось кієвскій, сігарєти єсть?

Нічого собі наглість, вже й обізвали, хрєна вам, а не цигарки!— тільки подумав, коли почув:

— Нє абращай на нєво вніманія, єслі єсть сігарєти, просунь штук пять под двєрь, ти жє сдєсь нє надолга.

— Аткуда ви знаєтє?

— Раз там сідішь, значіт, нє надолга, а вапщє, кагда нас вивєдут утром на  парашу, нада с табой пагаваріть...

Несподівано обізвався черговий Мухомор: 

— Ей ти, а ну сядь на мєста, ти ж, бля, нє на курортє!.. ілі захатєл в камєру!?. Нігдє еті журналісти нє знают парядка!..

Іду на сідало, намагаючись з’ясувати з Мухомором, чому „журналісти нє знают парядка”. Він каже, що „ пішітє всякую хрєнь, такую страну развалілі, і што ат вашєй свабоди і дєрьмакратії імєєм!?. Вєздє, бля — бардак!..”— червоніє майор й стає ще більш схожим на Мухомора, видно, він хоче щось додати, бо так і стоїть з розкритим ротом, силкуючись щось пригадати, та оскільки його голова була для того, щоб їсти й пити, то він лиш невдоволено сопе...

Намагаюся заснути, лягаю на лаву, вкриваючись плащем, як шинелькою, і чи то сниться, чи просто намарюється служба в війську, адже там доводилося спати й на бетонній підлозі. Як в кінострічці прокручується навчання у сержантській школі в Чернівцях, перший виїзд на полігон за місто Сторожинець: мальовничі горби, на схилах яких, припнуті жердинами, наче голками, копиці сіна, стрункі буки, поміж якими здалеку снувалися бузкові серпанки, і це було дивно бачити вдень, а ще велетенські дуби на полігоні, коли здіймався сильний вітер, здавалося, крони дубів спалахнуть зеленими багаттями, підпалять хмари й поллється зелений дощ. У передмісті Сторожинця дивували колоритні хати з приземистими дахами, вкриті дерев’яною черепицею (гонтом), ці дахи були дуже високими й схожими на перекинуті догори дном ковчеги. Чомусь згадуються перші стрільби з автомата, й холодна ніч в „оцеплєнії” з хлопцями з Волгограда, походи з „котєлками” за молоком на подвір’я селян-буковинців, і цей дошкульний холодний дощ, який не вгавав цілий день, хіба припинявся на пів години й знову мжичив, а ми — цілий день на дощі, в мокрих плащ-палатках тягаємо на носилках землю, засипаючи в фундаменти якоїсь багатоповерхівки — мокрі, голодні й холодні солдати „совєцької” імперії носимо, як раби, мокру землю в дощ, а коли пролунає відбій, то через нестачу ліжок, багато хто стелить, і, в тому числі я, мокру плащ-палатку на бетонну підлогу казарми. Втома бере своє, всі засинають, не дивлячись на могильний холод цементної підлоги, і як завжди, нічого не сниться, наче «атци-камандіри» стерли всі твої сни. За два роки служби лише один раз наснилася мама. Вона принесла улюблені вареники з вишнями, але я був вартовим за колючим дротом й не міг узяти… Прокидаюся, виходить,  вареники з вишнями наснилися вдруге,  встаю з лави, що вже добряче намуляла бік і гадаю: спав чи дрімав, дивлюся на годинник, перша година ночі, таки покімарив. Роздивляюся навкруги, це ж треба, за ніч не впіймали жодного бандита. Зате пов’язали мене, й за що?!.

Пригадую, як десь під обід, прибув до Дніпропетровська зі своїми знайомими вегетаріанцями на автомобілі, але тільки дорогою й дізнався, що вони „травоїдні”, коли пригощали соєвими котлетами, такими твердими, що ледь не вдавився, так і не зрозумівши навіщо вони їх їдять, і взагалі, що за смак в цих людей до життя, коли відмовляють собі в найголовнішому, і чи є сенс їм боротися за підприємство, яке хотіли в них забрати акули  „біснесу”.

Мої „травоїдні” знайомі були керівниками заводу, точніше очолили його, як колектив дізнався, що завод продає директор, котрого усунули з посади на зборах — та кинулися рятувати підприємство запізно, їхню власність було вже перекуплено. З’ясувалося, що в статуті підприємства, який начеб ухвалили на зборах представники колективу, мабуть, і не слухаючи й не знаючи за що голосують, бо в часи табірного соціалізму люди звикли наосліп довіряти „начхальству”. Так от, в цьому статуті був хитрий рядок, який дозволяв директору розпоряджатися колективним майном без ухвалення рішення на загальних зборах, от він і розпорядився ним на користь своєї кишені. На диво один цей рядок виявився сильнішим від усіх інстанцій:  Генеральної прокуратури, Верховного Суду, про що я писав у статті, з якої викреслили кілька абзаців про те, що в першій половині  90-років  викуплялися за безцінь акції та штучно доводилися  до банкрутства сотні підприємств України.  Економіка держави потрапила під навалу прихватизаторів, на умі яких було  суперзбагачення, а не повноцінне виробництво, натомість скоробагатьки відкривали дорогу для імпорту, ще більше добиваючи національне виробництво.

Викреслені зі статті абзаци я показував дніпропетровським вегетаріанцям, котрим допомагав в Києві шукати правди, але її там не було, тож, коли вони поверталися додому, поїхав з ними, бо в Дніпропетровську мав зустрітися з адвокатом Покровським й взяти в нього інтерв’ю на тему, як він сказав, „презумпції на нарах”. Після його дзвінка відразу пригадалася розповідь Покровського, коли він, працюючи в прокуратурі, був на „ісполнєнії”.

Покровський думав, що в засудженого стрілятимуть із якоїсь щілини в стіні, з-за якої не видно виконавця. Однак, на його здивування, в цій тюрмі розстрілювали по-іншому. Засудженого до страти повели підвальним коридором два конвоїри, а третій з обрізаної малокаліберки стрільнув у потилицю, та не дуже вдало, бо кров забризкала обличчя, і навіть бувалі на таких „процедурах” чини з силових органів морщилися й пріли. Потім, за неписаною традицією, всі присутні на „ісполнєнії” сідали за стіл, на, так звані, поминки й оковитою знімали напругу. Отже, ця історія, розказана колись Покровським, постала чомусь в уяві, коли він зателефонував, і от я вирушив у „город тружєнік”, як співає Кобзон з вокзальних гучномовців Дніпропетровська, коли сюди прибувають потяги. Увечері мав би повертатися до Києва та потрапив у халепу, й самому б не завадив адвокат.

Попрощавшись біля пам’ятника Петровського з вегетаріанцями, заскочив у кафешку, щоб випити чогось гаряченького,  та  не встиг нічого замовити, як потрапив у конфлікт. Якась жіночка, несучи страви, ненароком вилила на чиюсь спину склянку томатного соку, через що була брутально обгавкана чолов’ягою, схожим на людиноподібного Бульдога, незважаючи на те, що жінка попросила вибачення й запропонувала хустинкою витерти сік, Бульдог оскаженів ще більше: „ти жаба, шчас витру всьо ето твоєй мордой...” Не відомо, чим би все скінчилося, коли б не заступився. В результаті: „ну што, чувак, вийдєм”,— сказав Бульдог. Виходимо на задвірки, стискаючи кулаки...

Їх було двоє — один Бульдог, другий схожий на пуделя, який, мабуть, добре залив «за воротнік», й ледь стримувався, щоб не стати на четвереньки. Отже, по суті, в мене був один супротивник, який, звичайно, не знав, що я служив у піхоті, тож за кілька хвилин Бульдог лежав на землі, а його дружок, схожий на пуделя, кудись зник. У наступну мить Бульдог досить спритно  став на ноги, та невдовзі знову був розпластаний. Однак він не думав здаватися, а вчепившись у поли плаща, повалив на себе, і коли прибув міліцейський наряд, а разом з ним, схожий на пуделя дружок Бульдога, якого здавалося вели на ланцюгу, насправді це бряжчали міліцейські кайданки,  я був зверху на Бульдогові й намагався вирватися з його мертвої хватки…

До машини повели мене. Не важко було здогадатися чому, бо в них, як казав Бульдог: „ сдєсь вєздє связі…” Тоді я дуже сердився на цих недоумків, мовляв, це  вам не зійде з рук, хоч би розібралися, хто винен, а ще пригрозив, що полетять їхні погони. „В атдєле разбєрутся” казали менти, хитро посміхаючись, написавши в протоколі, що я мало не пообривав їм погони, й вони ледь не застосували табельну зброю. Що ж, вранці суд й вперше в житті доведеться захищати себе, добре, що записав телефон цієї жіночки, все ж таки є свідок...

Десь о десятій ранку мене доправили до суду.  На моє здивування, познайомившись з документами, суддя сказав, що постійно читає нашу газету й навіть веде підшивку. Мовляв, ви ж знаєте: „Не всі міліціонери обтяжені інтелектом, але в даному випадку все одно треба було обійтися без бійки, тож змушений виписати адмінштраф”, що він і зробив.