9

Вранці зустрічаюся біля міського історичного музею з рухівцями й просвітянами, я входив до обох організацій. Над нашими головами майорять кілька синьо-жовтих прапорів, викликаючи у перехожих подив, хтось навіть сказав, що нас зараз  пов’яжуть, адже ми стояли з прапорами, які так ненавиділи капеесесівці, та ще й перед музеєм. Парадоксально, але саме музей надавав просвітянам актову залу для зібрань, саме цей, помпезний, як мавзолей, зведений за часів Брежнєва й облицьований мармуровою плиткою заклад, був чи не єдиним місцем у Дніпродзержинську, де українці не соромилися говорити рідною мовою, та чи варто дивуватися, що саме в міському музеї капеессівці дозволяли збиратися просвітянам? Музей все таки — своєрідний цвинтар історії, можливо, це їх тішило. Зрештою, музейна прописка „Просвіти” давала можливість їм клеїти вухо до цих зібрань. 

Невеличкий гурт, що збирається їхати на Дні козацької слави, зростає. Ось підходять  Музи історії (дівчата з музею), гурт хлопців з великим синьо-жовтим прапором. Нарешті під’їжджає автобус.

Починаємо заходити до салону, водій шалено протестує проти того, щоб  на автобусі вивішували прапор, мовляв, " мєня уволят с работи". Суперечка наростає, врешті водій погрожує, що з прапором на автобусі нікуди не поїде, тоді знамено згортають і ми їдемо обезкрилені. Ще, коли не рушили з місця, мені пригадалась історія про дніпродзержинських підпільників, які в роки фашистської окупації вивісили на парашутній вежі в міському паркові Дніпродзержинська радянський прапор — їм це вдалося, а ми не змогли.

І от вже їдемо дуже революційною частиною міста, де навіть є п'ять "Октябрьскіх" провулків. У місті панувала дика «діктатура пролєтаріата» в вуличних назвах — навіть завулки й ті були більшовицькими. Однак в Дніпродзержинську — жодної вулички, котра б нагадувала про звитяжців козацької епохи, хоча першими на цих теренах були козаки. За легендою, засновником Кам`янського був козак Камеон, звідки пішло це ім'я? Можливо, від козаків, які любили давати чудернацькі прізвиська: Заплюйсвічка, Стріляй-Баба, Лупиніс,  Завий – Вовк, а скільки прізвищ з коренем «тягни», як от Тягнирядно, з цього «полку», мабуть, й Дерипаска; не менш оригінальні й такі, як– от: Непийпиво, Підвечеря, Дурнопляс,Чмихало, Печиборщ, Самодрига, Козолуп, Сторчак, Паливода, Дави-Баран… Ця традиція  збереглася й до сьогодні — одного з моїх знайомих позаочі охрестили Нетудидвері. Цікаво, яке б прізвище дали Поплавському, можливо: Соліст-Сала, чи Кропива-Лопух? А от Камеоном могли прозвати міцного, мов камінь, як "камєнь он", козарлюгу.

Випали з офіційної історії міста й романківські пагорби, на яких збиралися січовики на Великі ради. Дехто з місцевих краєзнавців впевнений, що саме на цих пагорбах запорожці писали свого "дипломатичного" листа турецькому султанові: "Ти шайтан турецький, проклятого чорта брат і товариш самого люципера секретар... вавілонський ти кухар, македонський колесник, олександрійський козолуп, Великого й малого Єгипту свинар..."

Не відома історія й кургану в районі вулиці Димитрова — чи він скіфський, чи це козацька могила, насипана шапками, бо в тих місцях йшов шлях на Романківську переправу, що вела на Запорожжя.    

Ми все більше наближалися до Січових земель — хлопці, як тільки в’їжджали в село, непомітно для водія встромлювали в прочинений люк синьо-жовтий прапор, що лопотів у повітрі крилами птаха; здивовано зупинялися перехожі, наче перед ними їхав бронепоїзд…

Від нічого робити дослухаюся до розмов, ось чую, як хтось каже, що козаки зверталися один до одного — "пане", що слово товариш пішло від пастуха худоби, товару, що козаки  не матюкалися, хіба спересердя могли лаятися такими словами: «а шоб тебе качка копнула», чи «шоб ти в штани надзюрив…»,—  а  от усі оці «мать твою» пішли від татарви, яка ґвалтувала жінок». Далі чую, як палкий рухівець Петро, котрий був так рясно обвішаний жовто-блакитною символікою, що його прозвали Жовтогарячим,  розповідає про своє невдале одруження з галичанкою, мовляв, його на Галичині мали за москаля, що «жінки там — ох, які владні й з характером, я зрозумів, що доведеться мені боротися не лише за незалежність України, а й за власну. "— «А що ти хочеш, коли галичанка Роксолана підкорила навіть султана",—  хтось втішає Жовтогарячого Петра. Перегодом чую, що слово отаман прийшло від татарів, що так називали ватагів, які пасли величезні стада овець, татарського походження й  кіш, "кош" означало теплу кибитку на колесах, що тюркського походження й козак (вершник), «а от Січ — наше слово, так називали очищені, висічені від лісу ділянки землі, на яких зводилися козацькі городища». 

Хтось переказував "Історію запорізьких козаків", несподівано радію: я ж узяв в дорогу Яворницького! Все ж спочатку вирішую проглянути архівні матеріали про козацький бунт 7-8 вересня 1761 в селах Кам`янському (Дніпродзержинську) та Романковому, який щойно отримав від дівчат із міського музею. Від краєзнавців чув, що бунт мав причини такі ж, як Троянська війна. Нібито комусь із козацької старшини, яка прибула до Кам`янського з Кодака, сподобалася дружина місцевого козака… в результаті конфлікт, що вилився в бунт, а от за офіційною версією, причиною бунту стали утиски козацької старшини. Хтозна… перегортаю сторінку й поринаю в цей далекий день 1761 року, коли бунтівників посадили на віз, то, "Козаки Рохмадило, Голуб, Савка, Носик и другіє с воза тех арештантов поотбивали, воз весь в прах друччями побили, а будучую с асулом каманду кодацких козаков так стали бить, что ни одного там не осталось, иные разбежались." Підписарчук Семен з козаком Андрієм сховались спочатку в яслах, але потім побігли в будинок попа, але й там були знайдені й побиті, лише хитрий писар пересидів увесь бунт, як щур, під соломою, накрившись шкурами в повітовій хаті, а в ночі, залишивши шаблю та каламар, дременув на коні в Кодак. І вдарили там у дзвін, і миттю зібрали другу команду козаків, яка наступного дня прибула до Кам`янського, втихомирювати бунтівників, але не знайшла їх, начеб вони сховалися в печерах дрімучої Самишиної балки, що знаходилася неподалік Кам`янського. Тоді кодачани поїхали наводити лад до Романкового, але й там заробили по ребрах від романківських козаків. Да,  було тоді у козаків почуття власної гідності,  що не боялися старшини, почуття, яке давала їм козацька воля і доля, але що трапилося з їхніми нащадками, що боялися навіть кольору національного прапора?     

Нарешті, відкриваю "Історію..." Яворницького, розгортаю закладену сторінку, читаю: "Гетьман Дорошенко, знищивши Брюховецького й відійшовши в Чигирин, не знайшов там належного спокою й опинився в такому хисткому й непевному становищі, що мусив лавірувати між Москвою, Туреччиною, Кримом і Польщею і зноситися з ними, обіцяючи кожній країні свою вірність і не дотримуючи своєї обіцянки жодній... " З попередніх сторінок знаю, що в страшні часи віроломства не можна було давати твердих обіцянок, коли Україну ґвалтували московські воєводи й виколювали очі козакам, коли довгоборода Москва на дух не переносила волелюбство козаків, які не лінувалися навіть голити голови, щоб мати хохли-"оселедці", як славний пращур князь Святослав. Віникобороді бояри терпіли козаків тільки з огляду на силу, що протистояла татарві, яка чингісханила й терзала їхні маєтки. Важко тоді було розібратися і в єзуїтських інтригах Польщі, яка хотіла перетворити Україну на рабську колонію.

Гортаю сторінки, вихоплюючи найцікавіші місця з історії про козаків, букви так і підскакують на ходу автобуса, наче копошаться чорні комашки й хочуть  вистрибнути з книжки, щоб я не дізнався, як " недовго запорожці й Сірко стояли за Суховія: ще зовсім недавно будучи на його боці, вони виступили тепер за Дорошенка. Тоді Суховій пішов до татар. З котрими він так зійшовся, що навіть побусурманився і взяв ім'я Шамай, або Ашпат Мурзи..." 

Козацька воля і сваволя, вічні чвари за гетьманську булаву перешкоджали козакам побудувати  могутню державу, бо "де два українці — там три гетьмани", що було підтверджено не раз, особливо, в 1999 році, коли „канівська четвірка” мала висунути одного кандидата на президентську посаду — та на всіх гетьманських булав не вистачило!

Та повернемося до козаків.  Шкода, що  в Богдана Хмельницького не було такого звитяжного полководця, як Іван Сірко, якому доводилося розриватися між гетьманськими амбіціями козацьких полковників і воювати то з татарами й турками, то з поляками й волохами, то з росіянами і навіть зі своїми братами українцями. З 1654 по 1680 роки на долю Івана Сірка випало 55 битв, в яких він був завжди переможцем, окрім одного випадку, як зазначає Яворницький. Похапцем читаю біографію Сірка, адже ми їдемо на землі Чортомлицької Січі, де вісім разів його обирали кошовим отаманом.

Дитинство Сірка пройшло в Мерефі, що на Харківщині. Вітчизняні історики порівнювали його з Тамерланом і Чінгісханом, за народними переказами він, наче народився з зубами і відразу з'їв пиріжок з начинкою. І друзі, й закляті вороги відгукувалися про нього, як про чудового полководця, а татарські матері лякали його іменем дітей, називаючи "урус-шайтаном." Яворницький пише: "Проживши все життя на війні, Сірко відзначався великодушністю й рідкісною безкорисливістю, тому ніколи не переслідував слабшого ворога. А після війни не брав собі військової здобичі... І за характером, і за всіма своїми діями, Сірко був уособленням справжнього запорожця. Хоробрий і безстрашний, сильний, пристрасний... він любив часом погуляти, добряче випити й напідпитку показати козацьке завзяття."

О, це місце треба позначити, щоб прочитати своїй дружині. Раптом автобус гальмує, з вікна бачу, як нас оточують люди в погонах, з пасків звисають гумові "демократизатори" (кийки), згодом до салону зазирає чоловік у кашкеті з "червоною околицею", як зауважив хтось з просвітян, тим самим натякаючи на "комуністично- кривавий слід покрою міліцейської форми." Згодом, на вулицю виходить водій автобуса з путівками й хтось з організаторів нашої подорожі,  усі тамують подих, бо розуміють, що зараз нас можуть повернути назад. Але згодом наш «отаман»  посміхається, міліцейський майор чухає потилицю, дивлячись на документи з печатками, раптом виструнчується й козиряє в бік придорожнього стовпа, мов віддає йому честь… Слава Богу,  їдемо далі...