11

Ввечері, коли на небі запалахкотів Чумацький Віз, до якого поривалася іскрами Велика козацька ватра, ми пішли до могили Сірка, де сотні людей схиляли коліна перед козацькою шаблею, що полискувала  проти місяця срібним струмком. Я теж підійшов до шаблі, й мене, наче блискавкою, пронизали рядки: "І торкнувся я шаблі устами, щоб не збудити гострий край, о, ні!.. не в бій з ворогами — та шабля для мене ручай. Срібний струмок, холод джерельний із замулених, забутих криниць, хоч пам'яті спрагу пустельну не втолиш. Однак блиск зірниць, той холод джерел, той голос: "Все менше чистих джерел на землі і між нами, до яких припадеш ти устами"; коли я записував ці рядки біля Великої козацької ватри, на мене найшли роздуми: я почав шукати відповіді, чому героїчна козацька епоха не стала основою української держави, чому Богдан Хмельницький після багатьох блискучих перемог думав до кого схилитися — польської корони чи російського царя, а не дбав про повну незалежність, адже у ці часи навіть маленька Молдавія мала більше самостійності, ніж Україна, а невеличка Литва панувала в Речі Посполитій, посилаючи своїх князів на наші престоли. Чому ніхто не подбав про відродження золотої слави княжої Русі, зруйнованої Батиєм, чому ми так і не повернулися до мудрості Ярослава Мудрого?.. бо втратили її в одвічних чварах за гетьманство. Не могло запричаститися державотворчим духом і рядове козацтво, бо головною рушійною силою, яка спонукала українських селян козакувати, було прагнення скинути пута, й помститися гнобителям, як польським, так і своїм; і йшли вони у запорізькі нетрі, де шаблею та відвагою можна було здобути волю, й  хіба могли вчорашні селяни, які втекли від панів, замислюватися про власну державу, в якій не було  б гнобителів!?. Не рідко й свої пани були гіршими за чужих.

Не міг Хмельницький розраховувати й на старшину, яка насамперед дбала про задоволення своїх інтересів. Ця безідейна козацька старшина, яка видала на розправу не одного отамана звикла жити за рахунок військової здобичі й думати не за державу, а власні хутори. Русь спинила Батия, але Батиєва епоха залишила глибокий слід — ординську психологію жити перспективою здобичі й хабарів.

І наснився мені серед ночі бій під Берестечком: летіли гарматні ядра, втікали татари, полонивши Хмельницького, а я з козаками Богуна загачував болото, прокладаючи міст із возів і трупів коней,  і от я кидаю в багно своє сідло та йду до тих, хто залишиться в цьому полі тут на вічно,  прикриваючи відступ козаків: «нас тут триста, як скло, запорожців лягло», але ні, залишилось двоє, але  хто ж вони?.. запитую себе вранці, й сам дивуюся чому…

І от ми йдемо на річку, серед верболозів і густих очеретів, сяйнуло плесо, наче зблиснуло скло великої вітрини; погляд зігріває піщана коса, на якій мліють жіночі фігури, які Сергій порівнює зі скрипками й віолончелями. Я дивлюся, де б знайти зручне місце для приземлення, і раптом бачу, як хтось махає рукою. Приглядаюся, невже Вальдемар? Таки він... Через мить обіймаємося, як давні знайомі, хоча зустрічалися всього двічі, але в мене таке відчуття, що знайомі вічність…таку щиру душу зустрінеш може всього раз у житті… Може, тому таких людей дуже мало, бо, як казав Вальдемар, він  був абсолютно незалежним  і навіть жив без прописки в паспорті й постійного помешкання. 

Пригадується перша зустріч. Невисокий на зріст чолов’яга з випуклим, як у Сократа чолом, стояв біля пам’ятника Прометея в Дніпродзержинську, тінню забутих предків — козацьким оселедцем, звихрювався ріденький чубчик. Незнайомець був схожим на вершника, який щойно сплигнув з гарячого коня й поглядом завойовника дивився на вулицю. Я тоді йшов до редакції, коли цей дивний, з академічною борідкою чолов'яга, білий плащ котрого навскіс перекреслював чорний ремінь, може, так колись оперізувалися мечами сармати, але цей незнайомець міцно стискав почервонілими пальцями пасок наплічної сумки, наче там були боєприпаси, й коли стрілися наші погляди, він запитав: " як пройти до газети "Думка".

У редакції я не переставав дивуватися розкутості думок нового знайомого, наче він приїхав не з Києва, а древніх Афін. Вражала також бездонна глибина його сумки, в якій лежав « на прив’язі ніж». Я відразу поцікавився: «як це, ніж на прив’язі?». Вальдемар сказав: «ну так от, аби не втік, шоб йому не зробили ноги, я ж людина дорожня», і, наче факір почав діставати із сумки вино, трохи сала, мариновані огірки, помідори — й навіть квашену капусту, про яку він виголосив цілу промову, сказавши, що це не символ проквашених патріотів, а вітамін "Це", мовляв, хто вживатиме капусту, той ніколи не купуватиме пігулок, що в квашеній капусті — молекули бадьорості, атоми життєдайної енергії, і що вона порятувала Колумба, начеб в трюмах його корабля було 80 діжок капусти, через що  команда не втратила бадьорий дух й допливла до Америки.  „А, може, й не треба було відкривати ту Америку? Бач, скільки племен загубили, бо й там були наші земляки, як от вождь Чингачгук, посміхається Вальдемар.— Це ж треба, Македонський з військом дійшов до Індії, а Колумб не міг знайти її на кораблі…”

У Дніпродзержинську Вальдемар лишився на кілька днів, аж телефонували з Києва, питаючи, куди він пропав. А він захопився однією молодицею, з якою в нього стався палкий роман, що раптово спалахнув на підніжці трамвая. Вона підбігла, коли мали зачинятися двері, й Вальдемар простягнув їй руку. "І з`єдналися клеми наших сердець,— розповідатиме він,— і струм уразив мене до п'ят, аж посипались іскри з-під брів і трамвайних дуг". І, мабуть, це був шалений роман… Хтось бачив, як Вона проводжала Вальдемара на вокзальному пероні, й коли потяг рушив до Києва, Вона мало не бігла за вагоном, до вікна якого припав Вальдемар, сплющивши носа, що став схожий на акваріумного равлика. Однак, він чомусь не поспішав приїжджати до Дніпродзержинська вдруге, а навідався десь через пів року, коли в місті п'яніли від ніжності квітучі абрикоси, але його місце було зайняте, "знайшла спонсора",— сказав він, і цього дня попросився на нічліг до мого кума, де з ним трапився маленький конфуз. Розімлівши після гарної вечері, що затяглася до часу ночі, коли вже всі вкладалися спати, Вальдемар причепився до кумової дружини, прохаючи терміново посватати його з сусідкою, через що мало не отримав ляпасу сковорідкою.

Вальдемар дуже любив відрядження, які називав мандрами, вирушаючи виконувати редакційні завдання, як правило, галузевих газет, котрі часто змінював, бо навіть і в цих газетках він надовго не приживався. Заважала свобода слова, особливо після чарки. А ще власна конституція та мудрість грецьких філософів, чиї праці студіював на філософському факультеті в Москві, до якої начеб їздив на перекладних електричках, без «рубля в кармані», й де буцімто одружився, та  покинув жінку через те, що вона не хотіла визнавати його суверенітету.

Для тодішніх малоформатних і "малолітражних" газет, йдеться про часописи, де колективи, як і тиражі газет були невеликі й колективно випивалася мала кількість спиртного, то для таких видань філософії Вальдемара було забагато, "великолітражним" і великотиражним газетам не підходила його ідеологія, бо журналісти мали керуватися партійною логікою. А з цим у Вальдемара були проблеми: він не вірив, що "Партія і Лєнін блізнеци і братья”, мовляв, а хто ж тоді — батько?  А скільки разів він намагався надрукувати афоризми: «Дефіцити щезнуть тоді, як не стане черг до Мавзолею», або «Найпрогресивнішим досягненням Французької революції була гільйотина», через що  редактори дивилися на нього, як на пришельця, й він не міг розраховувати на стабільну роботу. Не принесла добробуту Вальдемарові й гласність, та незважаючи на п'ятдесят років з гаком, професійні поневіряння не дуже його засмучували, ось і зараз він посміхався до мене, як найщасливіша в світі людина.

— Радий бачити вас, шановні, я завжди кажу, що тільки дніпропетровці — державні люди, а кияни — жлоби!.. Мабуть, Вальдемар згадав добре проведений час у Дніпродзержинську. Хоча слова Вальдемара могли мати й психологічний підтекст, так чи інакше породжений вертикаллю влади, і плебейським шануванням тих, хто був на цій вертикалі вище, бо коли журналіст приїжджав із столиці в провінцію, його  могли добряче пригостити. У Києві так шанували  московських борзописців, тому Вальдемар міг відчути себе князем у будь-якому місті, окрім Києва.

Це Атила,— починає знайомити нас Вальдемар ,— і я ручкаюсь з невисоким на зріст, сутулуватим чоловіком, який підійшов би на роль Акакія Акакійовича з гоголівської "Шинелі", але Вальдемар пафосно задирає догори вказівного пальця й каже:

— А знаєте, шановні!.. Атила був українцем!.. і справжнє його ім'я — Гатило? 

Ми з Сергієм посміхаємося, по виразу обличчя видно, що він приголомшений таким польотом ультрапатріотичної фантазії Вальдемара, який знайомить нас далі:

— Ось Чінгісхан, а он Тамерлан ...

— Добірне товариство!— кажу, сміючись,— тоді я Олександр... Македонський...

— О, до тебе небезпечно ставати задом! — гигоче Вальдемар, і через хвилину-другу пропонує сьорбнути "Мадьорки" (Мадери), розповідаючи анекдот, як Ленін любив конспіруватися, й одного разу, коли їхав потягом з Європи додому, так замаскувався, що німці сприйняли його за кочегара й прийшлось йому під "айн-цвайн-драйн" кидати вугілля в топку паровоза до самої Росії, після чого він так шалено розізлився, аж скоїв велику жовтневу революцію…

Невдовзі ми пішли купатися… «Вода ніжніша  жіночих обіймів!.."— верещатиме Вальдемар. Потім, на березі, розповість про романтичну пригоду, як недавно „кохався з однією молодицею на березі, й навіть в воді!..”

— А чому в воді, вона шо, займалася синхронним плаванням,— запитує сміючись Сергій.

— Та ні, ми так ховалися від комарів, а знаєш, старий, у воді теж цікаво виходить…

І Вальдемар почав розповідати про свій роман від самого початку. Якось одного сонячного дня поїхав він з колективом редакції за місто, на річку, і там, на природі, після шашликів та кількох чарок, домовився з одною кралею залишитися на ніч, все мало бути „шито-крито”. Тож, коли всі пішли до автобуса, він  заховався в кущах, виглядаючи свою кралю; вона мала залишитися з ним, сказавши колегам, буцімто в неї тут недалеко дача й завтра треба полоти бур’яни, однак  чомусь поїхала разом з усіма. "Можливо, їй почали заздрити інші й вона побоялася злих язиків, чи просто мало випила",— розмірковував  Вальдемар, коли виліз з кущів, зрозумівши, що лишився на березі сам. Але дощу не передбачалося, правда, кілька хмарин, на заході, надулися, як бегемоти, та навряд чи розродилися б громами. Ніч обіцяла бути лагідною, а ще Вальдемара зігрівали думки про "два пляхани горілки", занурені по шийки в прибережний мул, а також приховані шашлики. Тож він одразу роздмухав багаття, й тільки пристосувався до ситуації, нанизавши, мов папуас, на ошкурену гілку шматки м’яса, почув, як за очеретом сплеснула вода. І так лунко, аж Вальдемар хильнув для хоробрості стопку й почав, по мавп`ячи,  скрадатися в цей бік, і, коли наблизився до місця, де плюскотіло, на берег вийшла "зовсім нагая, наче Єва, незнайомка  й спитала: «Каторий час?..» —  Всьо врємя — нашє!»— вигукне Вальдемар.

— І ми роздмухали такий пожар кохання, від якого ледь не згоріло навколишнє село — да... на такий секс не здатні пошлюблені чоловік і жінка, бо вони в кайданах суєти...— зітхне Вальдемар, мабуть, закінчуючи розповідь.

Однак один із його товаришів, якого він назвав Чінгісханом глузливо докине:

— Скажи, як це можна так трахатися, шо ледь не зайнялося село, ви шо, спалили скирту соломи?

— Не скирту, а копицю сіна,— сміється Вальдемар, але це вона кинула  сосульку (недопалок)...

— О-о!.. тепер зрозуміло, яка то була гаряча любов...

Перегодом Вальдемар зачепить вже зовсім не романтичну, а саркастичну історію про те, як отримав завдання написати матеріал про градоначальника,   « в голові якого  був не органчик, як в героя Салтикова-Щедрина, а бубон — такою порожньою була макітра…» 

— Градоначальником цього міста Глупова був відставний полковник, навіть у виконкомівському вахтерові відчувалася єфрейторська виправка, два рази намагався він мені козирнути, але усякий раз похоплювався, бо ж військові віддають честь, коли в них щось є в голові, тю, на голові, ну, там картуз, а в вахтера на голові було порожньо, та й видно по фейсу — в полушаріях. Ну, думаю, куди попав?.. А тут на початку засідання голова міськради ляпнув із трибуни, що хтось хоче зірвати сесію. Але хто? Невже він запідозрив мене? Бо, хіба відважилися б на таке  депутати, заклопотані проблемами, як отримати земельку, або чим прикувати слухавки на міських таксофонах, щоб їх не відривали невігласи, чи як зробити так, шоб "тим, хто викручує лампочки в під'їздах повикручувало руки", або  коли ЖЕК засипле траншею теплотраси, в яку провалився автобус з делегацією, що їхала переймати досвід виготовлення на  м'ясокомбінаті ковбасних виробів із сої та целюлози. Мені давно кортіло написати про цей комбінат фейлетон "Мертві туші".

— Як ти сказав, "Мертві туші"?— перепитую Вальдемара.

— Саме так і сказав, бо якось, коли дав продукції цього м’ясокомбінату собаці, то він цілий день лежав розпластаний, мов шифер на хаті. Так - от, про всі ці  проблеми наслухався перед початком сесії на перекурі, де усі плювали мимо урн, мов демонструючи епоху проголошення справжнього плюралізму. Але найкумедніше було потім, коли на трибуну виходив коротконогий голова міськради, і враз ставав до плечей дерев'яним й, світячи лисиною, був схожим на гіпсовий бюст. Зважаючи на його невеликий зріст, мікрофон на трибуні встановили так низько, що решті виступаючих, щоб дотягтися до нього, хоч ставай на коліна, тож промовці стояли раком, аж хотілося ззаду дати копняка, бо ж мікрофон можна було підняти, але чомусь ніхто не наважився цього зробити, й  депутатські виступи в залі було ледь чутно, навіть голова міськради, сидячи в президії, інколи прикладав до вуха грамофоном  долоню, мов прислухався, чи не посилають його часом у відставку або на хрін... Потім на сесії приймалося рішення про закупівлю якихось дорогих гранітних бордюрів, мовби їх тільки й не вистачало для повного щастя жителям цього нещасного міста: голова міськради так натхненно говорив про необхідність їх придбання, наче збирався цими бордюрами укріплювати свої позиції на майбутніх виборах… Не важко було здогадатися, шо в нього було на умі — він прагнув поповнити свого гаманця за рахунок підприємства, шо простоювало, бо ніхто не замовляв граніт на виготовлення пам'ятників Леніна. І депутати проголосували за це рішення, правда, підіймали руки так, мов до них були прив'язані гирі.

— І шо ж ти мав висвітлювати на цій сесії,— звертаюся до Вальдемара, відчуваючи, що усі починають втрачати інтерес до його довгої розповіді.

— Мав завдання написати про пєрєстройку в окремо взятому місті...

— Пєрєстройку?

— Так, мій друже, але не міг стриматися, щоб не встругати фейлетон під назвою "Бордюрами — по бездоріжжю", адже за них відвалили стільки бабла! І я написав, шо тепер, коли йтиме дощ, то  калюжі на давно ремонтованих дорогах можна обминати, ступаючи по гранітних бордюрах і добрим словом згадувати курс КПСС на пєрєстройку.

— Невже цей фейлетон надрукували?

— Ага!.. Мало не витурили з редакції, але тепер після того, як поїхав сюди козакувати, точно виженуть, але знаєш, я не переймаюся — була б шия, а ярмо знайдеться…

Подумалося, мабуть, і самому згодом доведеться шукати роботу, якщо восени закриють нашу газету. За кілька хвилин, усі хто був біля річки, похапцем братимуть одежу й поспішатимуть до табору, в якому проголосять збір до від'їзду. Оскільки Вальдемар не служив у війську, то одягатися нашвидкуруч не вмів, через що „зашморгнеться” в рукаві теніски, й довго порпатиметься, знімаючи її з голови...

— Старий, ти зараз схожий на городнє опудало!— сміятиметься його знайомий, якого Вальдемар назвав Чінгісханом.

Дні козацької слави завершувалися, згорталися намети, піднесено лунали пісні, ледь не били копитами автобуси, стримуючи в циліндрах шал сотень кінських сил, що виривалися з вихлопних труб то синіми хвостами, то чорними розпатланими гривами, виповнюючи простір лоскотливим наркозом паленого бензину. "По-ки до походу, по-ки... А ми тую чер-во-ну калину піді-ймемо...",— звідусіль долинали  пісні, ми теж співали, і здавалося, що з нами підспівували  кручі й степ, і річка, і навіть кам'яна баба біля могили Сірка. Наш водій вже не боявся синьо-жовтого прапора і, здавалося, міг би встановити його на обкомі, а не лише на своєму автобусі. Ми поверталися додому, не відаючи, що назустріч рухалася нова епоха. 

12

Через кілька тижнів, наприкінці серпня 1991 року, коли Горбачов, струсивши з себе цемєнт пєрестройкі, відпочивав у Форосі, на всі телеканали виплеснулося "Лебедине озеро", що транслювалося протягом дня, наче якийсь гіпнотичний сеанс, й лише переривалося виступами членів ГКЧП, у вожака котрих, Янаєва, трусилися мацаки, (пальці), як сказав мій сусід, «з перепою чи страху». Мовляв, такими руками тільки лайно мішати в  вигрібній ямі, а не робити державний переворот. Я подумав: коли народ вже не боїться таке говорити, то ГКЧПісти приречені.

І стане Єльцин на танк, і стане героєм нового часу, бо він на відміну від Горбачова, який думав, що Союз, як і партію можна оновити й тоді вовки стануть добрими, то Єльцин, який і сам зазнав переслідування  вовків, не вірив, що курси на прискорення й оновлення партії  змінять комуноїдну імперію — її поховали в Біловезькій пущі. Мабуть, Єльцин на радощах довго не міг вийти з хмільного кайфу,  не раз співаючи перед іноземними делегаціями „Калінку- малінку”, а під час офіційної церемонії в Німеччині, зробить те, на що не наважився жоден президент світу — несподівано вихопить диригентські палички й виписуватиме перед оркестром такі  «увертюри», що ледь Бетховен не став з могили.

Однак від раптового вітру свободи розпадеться не лише імперія, рухнуть до основ усі колишні надбання,  мораль замінить жадоба до суперзбагачення та нової диктатури матеріалізму, і на такому ґрунті побудова незалежності стане черговою  fata morgana. В азійських степах  оберуть царів і постійно на виборах голосуватимуть за їхнє вічне президентство. А бацька, наче з окремим партизанським загоном, боротиметься проти капіталізму, час від часу „перетрахівая парламент”.

Після серпневого путчу 1991 року почнуться часи, про які кажуть, не дай Боже, жити в епоху перемін. Люди вже не стоятимуть в довжелезних чергах, бо черги самоліквідуються через відсутність продуктів і товарів. Бувало, зайдеш в гастроном — одна капуста, і то морська...

Згодом пляшка горілки коштуватиме півмільйона купоно-карбованців, велосипед — 10 мільйонів! Заробітків, отриманих в купоно-карбованцях,  не витримував жоден гаманець — п’ять шість пачок, за яких не купиш і велосипеда… зарплати нараховувались в мільйонах, усі були мільйонерами, а найбільш загребущі ставали грошовими мішками, бо вміли красти вагонами. Ешелонами, оптом і вроздріб розпродувалась Україна, вивозилася по закордонах, хто не мав доступу до сировини — набивав сумки товарами й продуктами, купленими по великому блату й розпродував усе це добро по московіях і польщах. Мої хитрі знайомі з Дніпропетровська зайнялися експортом велосипедів, трусів і майок — до митниці вони їхали потягом, а вже в Польщі крутили педалі, нав’ючені спідньою білизною — цікаво, навіщо полякам треба було стільки трусів?.. Усе це вони швидко збували на ринку разом з велосипедами, і так по три-чотири рази на місяць, наче на наших велосипедах поляки їхали до Європи, і таки приїхали, а ми й досі не можемо.

А скільки спритників гендлювали зерном і металом. О, як тоді цінувалася нержавіюча сталь, де її тільки не крали. Причому, давали про це оголошення в газетах, типу: „Купую нержавійку”, а я навіть натрапив на об`яву : „Продаю корабельний якір з ланцюгом”, і нікому не було до цього діла — ні міліції, ні прокуратурі, начеб в цих оголошеннях йшлося не про розкрадання державного майна, ніби той, хто продавав корабельний якір, носив його на шиї, придбавши в ювелірному магазині. А судили у нас лише тих, хто потягнув мішок якоїсь полови чи комбікорму на прокорм худоби; навіть сам генеральний прокурор обурювався таким криміналом, закриваючи очі, як та Феміда на справжніх злодюг при законі.  

О, як тоді всім хотілося швидко розбагатіти, але чомусь не працею, а гендлюванням. Тож спритні чолов’яги, більшість серед яких були колишні партфункціонери та захребетники, а разом з ними просто пройдисвіти, шарлатани й кидали, амністовані пахани, які щойно відкинулися з нар, відкриватимуть трасти, і хоч ніхто не знав, що це за, трясця, ті трасти, та всі несли кровні грошики до них, бо вони обіцяли високі відсотки з телеекранів і рекламних проспектів газет; від Москви й по всіх усюдах видурювалися грошики в людей, і як тільки трасти багатіли — вкладники ставали бідними. Вже вкотре наш довірливий народ так безсовісно лохотронили...

Яким популярним в ці часи було слово бізнес: якесь магічне, чаклунське й хитре, здавалося, що й корінь у цьому слові не „біз”, а "біс", бо навіть офісні меблі, які входили тоді в моду, від кабінетів влади й до останнього трасту, були неодмінно чорними, як смола. Придивіться, може  в  тому офісі,  куди ви прийшли працювати чи підписувати договір, — чорні меблі, значить, там ще й досі не вийшли з тіні.

Які це були химерні часи, коли „біснесом”, щоб, не  „відкинути копита”, доводилося займатись усім, і творчій братії також. Одні редакції напівлегально видавали книжечки на зразок аля-Камасутри, і навіть в Дніпродзержинському музеї влаштовувалися платні кіносеанси з переглядом еротичних фільмів. А от в актовій залі однієї редакції, де проходили партійні збори, облаштували бар під назвою „Аквавіта”, де за живу воду була оковита. Символічно, що з полірованих дощок партійної трибуни та столу для президії обладнають кілька барних лавочок — на них любили засідати „біснесмени”, це було схоже на „пріємственность поколеній”, правда, дещо в язичницькому варіанті, про що я обмовився колегам, коли чаркувалися на президії, себто на лаві випиляній  з неї.

А як називали новоявлених бандюг, які общипували «пір’я» в усіх торговців, й брали данину? Братками… дивний наш народ, щоб так називати своїх гнобителів, замість того, щоб загнати їх за хмари.

Братва прочісувала всі ринки й місця, де велася торгівля, підходили до тих, хто торгує й пропонували „кришу”, тобто захист від них же самих, або від таких, як вони, хто відмовлявся від „криши”, тих чекали побиття з тортурами, які вони переймали в фашистів та американських гангстерів з кінофільмів, а ще вони могли спалити магазин, вони навіть умудрялися підпалювати металеві кіоски, забризкуючи шприцами бензин в щілини. Але, хто ставав бандитами того часу?.. Багато хто з кримінальних авторитетів Дніпродзержинська мали вищу освіту й були майстрами спорту; вони любили ходити по місту в спортивних костюмах і шкіряних куртках.

Бандити вільно розгулювали  містами, бо мали прикриття нагорі, ними захоплювалася молодь, тож їхнє число  постійно зростало, а боротися з ними почали  лише тоді, коли їх популяція стала загрозливою. Несподівано авторитети почали гинути від куль з пістолетів Макарова, якими озброєна міліція, і ніхто не знаходив ніяких слідів. Зате, які похорони своїм авторитетам влаштовували хижаки бандитизму: звідусіль з’їжджалися довгі кортежі іномарок, велелюдні панахиди й багаті поминальні обіди, пам’ятники  з чорного базальту чи білого мармуру. Це був парадокс часу, коли бандитам ставили пам’ятники, наче героям.

Та найспритніші з них відкривали власний „біснес”, або йшли в депутати... Після цього в країні настане доба державного рекету податківців хазарового племені, в народі казали, що бандити, обскубуючи „пір’я”, хоч залишали пух, а ті здирають із шкірою.

Новоявлені „біснесмени” відкриватимуть генделики, приторговуватимуть контрабандою і сорокаградусною бовтюхою, що виготовлялася в нехитрий спосіб: спирт розбавлявся водою з-під крана. Це пійло лилося такою бурхливою рікою й продавалося під заводськими етикетками прямо в міських кіосках, що коли Дніпродзержинськ мав відвідати президент, і до його візиту активно фарбувалася нерухомість міста, в одній із публікацій я зауважив, мовляв, поки фарба не просохла, жінки п’яничок зможуть дізнатись під яким парканом лежав