Уже позаду лишилася перша редакція, йду кварталом, де чимало одноповерхових будинків з великими вікнами й масивними, ще дореволюційними дверима з чудернацьким різьбленням. Боже, цим дверям — десь біля ста років, скільки імен вже забуто, скільки людей не вернулося з воєн, а двері стоять і скриплять!

Невдовзі підходжу до гарненького триповерхового будинку із помпезним, заскленим овальним парадним входом, ажурними балконами. Мабуть, тут мешкали заводські польсько-бельгійські буржуї, дивлюся на балкон, і, мов бачу на ньому симпатичну шляхтянку, таку собі біляву бестію, яка посміхається мені посміхається мені й каже:

— Цо пан хцє?"...

Через кількадесят кроків зір сахається гранчастих шпилів старого костелу, кажуть, у ньому вже з'явився ксьондз, але зовнішній вигляд  похмурих та обдертих стін поки про це не свідчив. О, як плюндрували старий костел, коли з нього вигнали останнього ксьондза. Рипіли тут хромовими чоботами працівники військкомату, потім знаходився кінотеатр, склади.  Неподалік від костелу чомусь відкрили й міський дурдом. Я проходжу повз його стіни, щоб подивитися на дивацтво одного індустріального професора, який облаштував на своєму подвір'ї пасіку із корпусів старих трансформаторів, які вже відгули-відбули свій вік. На пофарбованих у жовте трансформаторних боках було написано "ОСТОРОЖНО, ПЧЕЛЫ", подейкували, що цю чудернацьку пасіку професор завів не для бджіл, а щоб відлякувати  злодюг.

І от я вже на порозі редакції, зустрічаю нашого вахтера, колишнього вчителя й завзятого пушкініста, про що свідчила золота каблучка з викарбуваним профілем Поета. Вахтер трохи був схожим на Пушкіна, особливо, носом, мабуть, він про це знав, що так захопився його творчістю. Дивлячись на нього, чомусь згадав горбоносих кавказців, на чиїх нюхалах, мов закарбувалися обриси гірських вершин.

—      От, Миколайович, майже ніч не спав,— трясе він переді мною списаними аркушами, і його очі натхненно горять:

— Невже щось втяли новеньке?

— Да, написав про перебування Пушкіна в Катеринославі (Дніпропетровську).

— Так на цю тему ж була публікація.

— Е, тут є нові нюанси, наприклад, хіба ви знаєте, що Пушкін, плаваючи човном по Дніпру,  підхопив нежить...

„І про щоб він писав, коли б Пушкіна не було  Дніпропетровську”,— подумав, посміхаючись, але мені не хочеться продовжувати розмову з пушкіністом, заходжу в редакцію, і несподівано бачу в коридорі Сергія.

— Старий, ти ж наче поїхав додому...

— Запізнився на електричку, слухай, гарненькі у вас жіночки, прямо на вулицях одна краще другої, відчувається польський слід колоністів, а от в магазинах бельгійський, бо трапляються такі здоровенні тіточки, мов бельгійські кобили.

— От ти загнув,— посміхаюся,— а де ж ти ночував?

— Та в однієї молодиці, познайомився в кафе, вона як глянула на мене, я ледь не заспівав „Ой, дівчино, шумить гай...” І лише потім второпав, що такий магічний погляд в усіх  косооких жінок, наче  в них від захоплення  роз`їжджаються очі. Але ця!.. така гетера попалась: кусалась, щипалась та не давалась, мабуть, думала зі мною погратись, та поскільки я добряче хряпнув, скоро заснув, та серед ночі ледь  не впав з дивана, можливо,  вона мене так пристрасно будила, а тоді таке витворяла!.. хе, любить зверху, мабуть, начальниця... А в тім, під такою начальницею я б хотів бути підлеглим... Але, старий, вранці виходив сам, вона не хотіла світитись з фраєром перед сусідами.

— З ким?

— Ну, фраєр — це я!.. Так-от, вийшов і думаю: куди попав?.. Трамвая шукати чи автобуса? Аж дивлюсь, якісь підлітки йдуть і гі-гі-кають, ну я й спитав у цих гі-гіпотамів обдовбаних, як добратися до центру міста, а вони, почувши, що я не місцевий — мене  за барки.

— Добре не за „пейси”...

 — Тобі смішно, а якби тебе перестріли троє довбанів...

— І що ж ти робив, кричав: рятуйте!

 — Я ж маю розряд із бігу на великі дистанції, от він і пригодився. 

— Добре, що не бачила та молодиця, як накивав п'ятами її Ромео. Сєрж,  а як твоя балерина?

— Який ти середньовічний, не везти ж її до вас з Дніпропетровська, а потім, старий, по моєму краще бути Донжуаном, ніж Отело чи Ромео. Головне, у цій справі, не переплутати зранку труси, а то мій знайомий якось прийшов додому в жіночих...

— Ххе-ге-ге, а шо, як і ти не в своїх парашутах?

— Е, ні, я завжди ходжу в сімейних, ось так!.. Ага, що я хотів сказати?.. а, ніколи не дозволяй собі закохуватися по вуха, кохання — це як хвороба, бо люди так влаштовані, що хтось зажди хоче бути зверху й мати владу над слабшим, а закохані завжди на слабких позиціях.

— Старий, по-справжньому закоханні не шукають ніяких позицій, хіба що пози в „Камасутрі...”

— Ага, Каму с утра... Каму с вєчєра, була в мене одна така стервочка...

— Не всі ж такі, а в тім, знаєш, як каже народна мудрість: „яке їхало, таке здибало”

— І на кого натякаємо!..

 — Просто, згадав приказку,— і я намагаюся знайти щойно надіслані до редакції вірші однієї дніпродзержинської поетеси, ага, ось вони, на столі,— так от, послухай, що пише одна закохана жінка: "Я проміння поставила в вазу. Коли це було весною, осінню, влітку?.. Світ був сонячним і світлим... Ти тримав мене за руку, щоб не загубити себе..." 

— Гарні слова, але досить,— обриває мене Сергій й криво посміхнувшись, витріщився  на вікно, наче там з’явилася чиясь пика, я теж поглянув, але нічого дивного не побачив,— так от, щоб завтра передав свій варіант статті про цю криваву драму, о, зайди до шефа…У редактора я отримав завдання піти „на збіговисько творчої інтелігенції міста ”.