10

Виходжу зі станції метро, за хвилину-другу зустрічаюся з Вальдемаром, який стоїть напроти вежі Золотих воріт у вже знайомій позі завойовника: 

— Бонжур, друзяко, дихай на повні груди — відчуй історію, розправ плечі, ступай, наче  князь, а не якийсь менеджер: ми на землі великих предків, чуєш, як цокотять копита? Уяви, що зараз їде Ярослав Мудрий, адже саме він розбудував Київ до Золотих воріт.

Заходимо в найближче «бістро», замовляємо каву. Вальдемар розповідає, що на верхівці Золотих воріт завжди була церква, де молилися воїни перед тим, як захищати місто від ворогів, що ці ворота так ніхто й не здолав, бо на них була церква.

—    Слухай, а кудою до Києва ввірвався Батий?

— Хіба не знаєш? Через Лядські ворота, що поховані під Майданом, який тоді був заболоченою місциною. Хе, Майдан називали Козячим болотом, але тоді воно замерзло — і по ньому рвонула Батиєва нечисть.

— Слухай, а ти ходив  Ірининською?

— Звичайно, вона схожа на вулицю гірського містечка, на ній чимало фільмів знімали, десь там був і храм Інгігерди (Ірини), який звів Ярослав на честь своєї скандинавки-дружини…

— Якщо йти  нею донизу, то можна вийти на провулок Шевченка, він біля самого Майдану, а там є така собі сільська хата, саме в ній Тарас Григорович жив у Києві, і з його вікна дав якомусь бідоласі золотий грошик, тоді це був цілий капітал…Уявляєш, Майдан був околицею Києва, там росли очерет-осока, й сьогодні важко повірити , що його  називали  Козячим болотом, може й там рибка водилася, треба обов’язково, щоб ти побував у хаті, де жив Шевченко, там особлива аура…

— Ну то сходимо разом…

Вальдемара теж потягло на історію, він розповідає про  старий Київ, мовляв,  біля підвалин Десятинної церкви ще й досі збереглися залишки оборонного валу і рову граду Кия.

-Уявляєш, яким невеличким тоді був стольний град — до підвалин Десятинної.  А, взагалі, Кий, Щек і Хорив з сестрою Либіддю були мудрими, що гніздилися на високих пагорбах — їх важко було взяти штурмом, хоча й проживання на таких стрімчаках створювало певні проблеми: поки спустишся додолу, піднімешся.  Друже, а ти знаєш, що оборонний рів — це символ жертовної долі України, адже цілий півострів так назвали.

— Не зрозумів, ти про шо?

— Про Крим — звідки пішла  назва? Так от, назва Крим народилася в 14 столітті, коли на півострів посунули турки і татари, а рів тюркською — кирим…

— Да, скільки віків терзали Україну… Глибоке спостереження, слухай, як здорово, шо наш офіс — біля Старокиївської гори, а то живеш в Києві й не бачиш його…   

— А шо ти хотів, велике місто — не тільки великі можливості, а й проблеми. А ще в нас такий менталітет — за синицею в руках не бачити неба — ліжко, робота, магазин, та найпечальніше, що історичну велич стольного граду почали паплюжити скло-бетонними химерами. Хіба таке можливе в Європі? А Київ в одинадцятому столітті  за величиною був другим після Константинополя, більшим за тогочасні Париж і Лондон,  а в нас історію втоптують у бетон…

Виходимо з кафешки, йдемо Золотоворітською. Несподівано Вальдемар зупиняється, милуємося скульптурою жінки, вирізьбленої із засохлого дерева.

— Старий, ти тільки глянь, ось тобі ще один доказ, що Києвом колись правили древляни.

— Але це ж робота сучасного скульптура.

— Правильно, але ж, бач, живе в ньому душа древлянина й понині, ти знаєш, шо  язичницькі боги були дерев’яними. Однак, мила жіночка вийшла з цього засохлого дерева.

— Да, але чого в цієї милої жіночки замість капелюшка на голові — пеньок?

— Хи, це образ моєї колишньої дружини, — посміхається Вальдемар… 

— Дорогою знову радію, що наш офіс буде знаходитися біля Софіївського собору. Боже, скільки мріяв про таке місце роботи. Раптом Вальдемар чомусь спиняється й пильно дивиться на вікно. Потім полегшено зітхає:

— Пам’ятаєш кіно про Штірліца, і цього, як його:  хе, пастора Шланга. Так от, коли на вікні буде вазон, значить, є шеф — Наум Іванович. Усьок? Зараз на вікні — йок ( тюркською нема)…

Заходимо в приміщення, на вході чемна охорона, з фірмовими посмішками і бейджиками. Вальдемар виписує перепустки. Заходимо в приміщення, яке поглинає нас товстелезними й трохи вологими стінами, здається, дихає історія княжої доби. Заходимо до просторого кабінету — в якому п’ять столиків з комп’ютерами,  але за ними —  ні душі. Це дивує — в столичних офісах зажди людно, як в громадському транспорті...

— Ну, то як?— питає Вальдемар.

— Чудово, але як би в нас був окремий кабінет.

— О ти загнув, в такому місці!.. де оренда одного квадрометра коштує  десь близько ста баксів, ти начеб і не знаєш про столичне перенаселення. Хе, коли я працював на телебаченні, то в нашому кабінеті було два столи і п’ятеро столоначальників. Пригадую, якось приїхав тележурналіст з провінції, то був страшенно вражений, що ні в директора програми, ні в головного редактора немає окремих кабінетів…

Дійсно, хіба мені треба чогось більшого — ніж куполи Софії за вікном, і Вальдемар дивлячись на мене, й сам світлішає, кажучи:

— У нашому розпорядженні — також балкончик, а там Софія, як на долоні. Слухай, ну ти обживайся, а я піду відрапортую…

І я залишаюся в кабінеті сам, як магнітом, тягне до вікна. Дивлюся на Софіївські куполи, з яких золотими струмками стікає сонце, і наче чую великодні дзвони… Напливають спогади студентських років,  як ми з дружиною порогулювалися по старокиївських горах, що подекуди жовтіли окрайцями весільних короваїв. Ми добралися до Щекавиці, яка мліла від цвіту акації та бузини — цвіт буяв, наче піна високо-зеленої хвилі дерев, яку заколисував вітер. Яким солодким були тоді вино й уста дружини…

А що, як ця гора  пам’ятала таємні зустрічі князя Святослава зі своєю Малушею, що була донькою древлянського князя Мала, вбитого Ольгою? Але Малуша полюбилася Ользі, і рабиня стала княжою ключницею, і не тільки, вона знайшла ключик до серця Ольжиного сина, звитяжного воїна князя Святослава, який не міг одружитися на рабині, але сильно її кохав, так народився князь Володимир.

Пригадується, як на горі ми зустріли якогось сивочолого незнайомця, він розповідав  про волхвів, казав, що  і на цій горі палахкотіли їхні сакральні багаття,  але волхвів вигнали з Києва, а на цих місцях більше тисячі років не ростуть ні дерева, ні кущі, бо земля пам’ятає багаття волхвів... І ми чомусь ішли туди, й посередині пагорба бачили загадкові кола, викладені з каміння. 

І от приходить Вальдемар, і не сам  — з ним ще двоє  кремезних молодиків в синіх костюмах, і одна тіточка в бузковому платті — всі з великими жовтими портфелями, в темних окулярах і на понтах, чемно вітаються, про щось перемовляються з Вальдемаром, тоді всідаються, але портфелів з рук не випускають, наче там зброя. І, дійсно, там була зброя масового обалванювання.

Після того, як вони назвалися: Аполінарій Октябрінович, Казбек Ельбрусович, Маргоша Івановна,  пошепки запитую Вальдемара: «вони шо, так шифруються?» Він, загадково посміхаючись, написав непомітно на папірці: «Цить! То московські політтехнологи...»

—    Ну што ж, вот і чуднєнько, вот і пазнакомілісь,— говорить Аполінарій Октябрінович, не знімаючи з очей темних окулярів, що, мабуть, приховували хитрі наміри. Сєводня у нас краткая праграма. В курс дєла  ввєдьот Маргоша Івановна, а ми далжни аткланятся. До встрєчі…

Маргоша Іванівна, тіточка, якій вже давно за сорок п’ять, з вищипаними бровами й пофарбованими чорними патлами була схожою на стару ворону, й здавалося, от-от і ми почуємо: «ка-рр!..», але вона сказала «Піар»…й  відкрила загадкового жовтого портфеля, дістала якісь брошури, роздруківки і почала нас посвячувати в основи ПР-кампанії Наума Івановича Семирученка. Дуже довго Маргоша Івановна говорила про «замєри» — підготовку анкет з іменами кандидатів округу,  штоби «піпел» в ніх прагаласавал» , й таким чином визначилися симпатії електорату, «штоби знать, как паднімать рейтінг Наума Івановича», що для опитування  через анкети найкраще годяться бідні студенти та пенсіонери, яких треба буде розставити в людних місцях.

Потім Маргоша сказала, що у нас є два «вєліколєпних ПР-повода — двадцять третьє февраля і васьмоє марта», до цього часу маємо випустити вітальні листівки від імені Семирученка, святкові газети, потрібні будуть адреси, особливо, пенсіонерів, щоб знати куди нести пастки з сиром (подарунки). Мені подумалося, так от чому наші вибори влаштовуються в період цих свят, от вона наша незалежність, що не може відірватися від совкового минулого, коли  безкоштовна гречка для електорату й мертві туші тушонки та інші подачки з року в рік перетворюють на чергову ілюзію щастя. І це має колосальний ефект, оскільки  наш електорат жив у соцтаборі, то бажання отримати щось на шару стало рефлексом.

Потім Маргоша вчила нас як треба писати, і тут її понесло: « в публікаціях не далжно бить нікаково сарказма, я пачітала ваші газєти — ужас!.. разбалавала вас свабода».

І тут я не витримав… Мовляв, а якою повинна бути свобода слова,  невже  в Москві диктатура?... навіть за царя-батюшкі, публікували саркастичні  твори Гоголя, Салтикова - Щедріна, в яких висміювалися чиновники.

«Ето било другоє врємя. Так вот, аставім спори — ми будєм работать толька на пазітів,  ну,  льогкая іронія дапускаєтся.»

Пошепки кажу Вальдемару: «в нас з’явилася  нагода написати сюжет «Іронія виборів, або з легким Піаром» .

Невдовзі отримуємо завдання. Я сьогодні маю зібрати матеріал, побувавши в двох родинах киян, куди мене має відвезти сам заступник Семирученка, а це означало, що завдання серйозне.

От уже кілька хвилин стою біля розмерседесеного під’їзду, чекаючи Віталія Івановича, заступника Семирученка. Повз проїжджають круті іномарки… Згодом одна спиняється, навіть за кілька метрів від машини долинає густий запах парфуму, подумалося: мабуть під’їхав  Віталій Іванович. Точно, за мить опускається бічне скло, киває  голова в темних окулярах (і чому «біснесюки» люблять ховати очі).

— Ви Валерій Забуга? Сідайте.

Я відкриваю задні дверцята, й плюхаюся на сидіння, й ледь не скрикую від болю. Цікаво, на що я приземлився, нащупую під рукою пакет, а в ньому — револьвер!..

За мить бачу, як в дзеркалі вдоволено посміхається Віталій Іванович,  і мов від здивування — ва-в! піднімає на лоба темні окуляри.

— Да, на стрілку їдемо, а револьвер відкладіть вбік, і сідайте біля мене.

— На стрілку чи перестрілку?..

— Нє баїсь,— тільки й каже Віталій Іванович.

Вже хвилин двадцять — в дорозі, і навіть вирвалися з центру Києва, де зажди пробки й дорожній параліч, під’їжджаємо до Кільцевої, прославленої будівельним ринком та повіями, що стирчать на узбіччі доріг, презентуючи столицю, в яку в’їжджає транспорт з інших регіонів та закордоння. Думаю: невже будемо брати інтерв’ю в дівчат з полегшеною мораллю. За мить озивається Віталій Іванович: 

— О, стоять красавіци немиті, попшикаютиь «йожики», губи намажуть і чекають на чергового клієнта  … мазута!..

Я кажу, хто ж винуватий, що вони тут стоять, от якби мужики відмовилися від повій…

— Та це не можливо. Просто потрібен сервіс.

Невже це буде темою матеріалу? Озивається мобільник Віталія Івановича,  він зупиняє машину й  виходить, мовляв, конфідеційна розмова. По статурі бачу, що Віталій Іванович «качок», але трохи недокачаний, шия, як у гусака. За хвилину - другу він повертається й  каже, що їдемо до сестер пастора.

— Пастора?..

— Да, Наум Іванович дружить з ними, і знаєте, він правий, це такий вірний електорат…да, релігія — опіум для народа.

Несподівано Віталій Іванович починає обурюватися молодим поколінням:

— Глуха маладьож, тільки в наушнікі втикає — музон, діскатєкі, шмоткі… патрєбітєлі, нікакой цєлі в жизні. От своєму сину приніс м’яч з автографом Шевченка, думав почне займатися футболом, де там… тоді — боксерські рукавиці, які підписав сам Віталій Кличко — нуль по фазі… А чому? Мабуть, гадає, що в нього й так всьо зашібісь, і нафіга  паритися…  Знав би він, скільки це мені коштує…

Зупиняємося біля типової панельної «шпаківні», питаємо: «де 13 квартира?— нам кажуть: «перше парадне зліва». Хи, парадне, так кияни називають під’їзди, більшість з яких не виправдовують такого пафосу, як ось і цей, до якого йдемо, нагадував чорний хід, засмічений, і з такими пошарпаними дверима, наче тут жили неандертальці.

Підіймаючись сходами, непокоюсь: і про що буду говорити?

Віталій Іванович натискає кнопку дзвінка, який озивається бджолою: дз-зз-з.  За дверима чуються важкі кроки, і голос: «ой, почекайте, ми ж на трьох ногах…» Здивовано зиркаю на Віталія Івановича. — «Вони інваліди,— сумно посміхається.  Сестри зустрічають нас радісно, рідко бачив таких веселих та ще й літніх інвалідів. Поки Віталій Іванович з ними перемовляється, думаю: як почати розмову. Несподівано питаю:

— Чи давно ходите до церкви?..

— До церкви?!— Обоє дивуються й загадково посміхаються. Тоді одна з них, видно, старша, поправивши волосся, наче посипане попелом, каже:

— Правильніше було б сказати — недавно, знаєте, православний Бог далеко, ми нікому не були потрібні зі своїми болячками, і тільки в нашій церкві ми ожили й отримали крила…Хтозна, може й з вас хтось — ангел, і сестри разом глянули на Віталія Івановича, я теж: «угу, схожий він янгола, хіба на дідька лисого»...

— Ну, тоді я по-летєл,— посміхається він, залишивши мене наодинці з сестрами. Я був спантеличений і не знав, як далі продовжувати розмову, але сестри навперебій почали хвалити пастора, що він для них як сонце, і навіть показують фото.

Да, пастор добре засмаг на сонці, мабуть, десь у самій Нігерії. На фото біля нього — паства, наші жіночки з фанатичними поглядами. Боже, як же їм треба було запудрити півкулі, щоб вони так натхненно дивилися на нього. Але я і сам, наче заворожений довго не можу відірвати очей від пастора… Нарешті намагаюся його проаналізувати: бачу на обличчі пастора ніби затаєну лють його предків на колонізаторів, щось шаманське у виразі очей, і зомбований натовп коло нього, о, нарешті розгледів і цих двох сестер-інвалідів, виявляється, вони стояли найближче до пастора, і, здавалося, готові були піти за нього й на вогонь інквізиції. Чому така відданість? може, він допомагає їм  матеріально?.. запитую про це.

— Що ви, ми, навпаки, підтримуємо церкву, даємо десятину з пенсії…

—    Отак - от, жіночки-інваліди зі своєї скромної пенсії фінансують пастора, який, мабуть,  вже давно мільйонер. Як легко дурити наших людей, коли це навіть вдається африканцям, які з трудом розмовляють російською, наче в нас ніколи не було християнських традицій? Але, на чому вони трималися : хіба не на вічному страхові й впокорені, а потім — комуноїдна зневіра, а тут пастор, ніби турбується про кожного й дає радість віри в Бога, інколи замінюючи його самого, питаю, за кого голосуватимуть сестри.

 — Звичайно ж, за Наума Івановича Семирученка, і сусіди наші також за нього, і їхні діти.

 —А чому за нього?

— Так сказав пастор,— відказують в один голос...

О, не скоро ми оберемо достойних правителів…Однак, коли бути об’єктивним, то від подібних пасторських місій є і певний позитив, як от реабілітація нарко- чи -алко- залежних, і як тут не подивуватися силі Божого слова, і не побідкатися з наших традицій, які байдужі до долі таких людей.

— Потім ми поїхали з Віталієм Івановичем до Героя війни, завезли від Семирученка на подарунок телевізор. Герой так зрадів, наче йому вручили другу зірку. Як у нас легко можна купити довіру.

— Пізно ввечері ще побували в батьків Семирученка, вони ділилися спогадами. Батьки жили  в центрі Києва, самі в восьмикімнатній квартирі, яку «зліпили» з двох викуплених сином помешкань, на кожного було по чотири кімнати. Батько Наума Івановича, який колись працював чиновником торгсистеми  розповідав, що з дитинства навчав Наума вставляти свій інтерес у будь-яку справу, «хоча б пів копійки». І син пішов далеко — був губернатором області, тепер має заводики, що ж, треба вміти, особливо, коли ти при владі, вставити свій інтерес.

— Хтозна, можливо, колись Семирученки були дуже жадібні до роботи, від чого й пішло їхнє прізвище, та коли результати праці руками втратили сенс, вони стали гендлювати, як і сотні й тисячі великих і малих семирученків по всій країні…  

Наближався день виборів без вибору. У поштові скриньки напихають все більше рекламного комбікорму. Майже всі біл-борди Києва перетворилися на біл- морди  кандидатів у депутати з магічними й пухнастими поглядами. Цього року ПР-технологи викинули в простір столиці ноу-хау — півголові біл-морди, якби підрізані до самих брів, з акцентом на очі кандидата, якими він гіпнотизує електорат, обіцяючи манну небесну. На одному з таких біл-мордів і Наум Іванович Семирученко обіцяє всім, окрім манки, ще й райське життя і безкоштовне місце на столичному кладовищі. З місцями для могил у Києві, дійсно, проблеми... А ще Наум Іванович, щоб одразу не викинули його  передвиборчу програму, надрукував на ній календар і розклад руху громадського транспорту й навіть електричок.

День і ніч «пихтять, аж  димлять ПР-технологи , обіцяючи золоті гори від кандидатів,  але  ніхто з них не обіцяє жити так, як народ, на вбогу зарплату, якої вистачає лише на комунальні послуги й хліб, й разом будувати багату країну. Натомість вони бамбулять виборців пайками й дешевими подарунками. Наум Іванович і тут відзначився, в пакети з гречкою і цукром, поклав ще й локшину, реально повісивши її на вуха виборцям.

Щодня тиражуються мільйони газет-одноденок: «бєрітє, бесплатня газєта, бєсплатная!.. »; увесь цей безкоштовний «сир», із закодованими личинками цілеспрямованої інформації, як і повторювані по телебаченню рекламні ролики, закладаються в підсвідомість громадян, спонукаючи робити вибір без вибору. Бо, коли по телевізору, газетах, листівках, і всюди, бачиш одні й ті ж самі пики, починаєш розуміти, що ті, яких не видно на ПР-полі, й, можливо, у багато разів чесніші за них — не пройдуть!.. Тоді, ти в черговий раз віриш, що переможе не правда, а гроші, адже без них годі сподіватися навіть на те, що кандидата, за якого б ти проголосував, покажуть по телевізору, як їх, котрі в черговий раз йдуть купувати владу й встановлювати ціни за прохідні місця в списках до парламенту. Бути обраним, навіть у місцеву раду також стане вигідною справою, особливо, в пристоличних районах, де земля стане чорним золотом, яку дерибанитимуть нардепи, не забуваючи за свій інтерес. У лісах під Києвом, особливо,  на обухівському напрямку, з’являться багатокілометрові паркани земельних загарбників, які окупували народні багатства, завдячуючи колективній безвідповідальності нашої влади, адже за колективне депутатське рішення, навіть протизаконне, й навіть, коли  парканами перегородять пів України та вирубають половину лісів, не передбачено кримінальної відповідальності, така сьогодні реальність — землю депутатам і скоробагатькам!..  заводи й фабрики — також…     

Від виборів до виборів мало що змінюється, навіть обличчя політиків, і проходять до влади, ті, які більше заплатять своїм «члєнам» комісій, і люди йдуть, як сліпі, туди де отримають більше грошей на виборах, або купуються на безкоштовний  «сир» у пастках;  та й коли обирають нових, то вони  потрапляють у корумповане коло, і щоб змінити цю політику, треба змінитися самим — кого вибираємо, те і маємо…