Зате міський музей у Вилкове виявився на висоті історії, такий собі дунайський Лувр:  тут було багато картин з краєвидами Вилкове,  старожитності, й навіть стояло чимале судно з вітрилом, на чорному просмоленому  боці якого було написано «ДУНАВЕЦЬ»; а ще вражала батарея старовинних гармат різного калібру, й здавалося, що вона була готовою до бою; дивували старовинні щити, схожі до тих, які бачив у фільмі «Троя», мечі й шаблі,   предмети побуту,  книги, монети…У музеї  можна було побачити Вилкове,  як в історичній, так і сучасній проекції, втіленій на картинах. Окрім цього, директор музею Олександр Анатолійович Шаронов, за покликанням історик і живописець (це його полотна прикрашали стіни), був справжнім  патріотом Бессарабії, так раніше називали цей край; саме його стараннями й організовано музей, який є його приватною власністю. Шаронов показав мені  старовинні карти й книги, експонати, зауваживши що раніше в Бессарабії жило чимало етносів: елліни і римляни, готи, а липовани — й досі, однак і він не назвав точного походження назви народу. 

Я дізнався, що колись у місті було чотири заводи, тепер навіть найбільші - судноремонтний та рибопереробний - не працюють, що липовани й досі дотримуються  давньоруських  традицій старого церковного обряду, що в Вилкове, в якому мешкає десь близько 10 тисяч населення, проживає 70 відсотків цього народу, і що липовани все більше асимилються з іншими, а от раніше змішані шлюби були під забороною, через що нерідко виникали сутички й ходили «стінка на стінку»; у місті є два великі липованські  храми: Різдва Богородиці і Миколаївський. Липовани ще й досі пам’ятають давньоруський церковний спів за крюківською системою письма; найстаріші ходять на церковну службу в сорочках на випуск, підв’язуються  вишитими пасками з кольоровими китицями,  якби відмежовуючи праведне від грішного, а ще перебирають чотки, по-їхньому «лєстовкі», якби «лєснічкі» до Бога; колись вранці і ввечері сумлінні липованци робили по сімсот поклонів, однак сьогодні далеко не всі липовани  носять  бороди.  А от на могилах вони ставлять хрести в ногах покійників, зазвичай дерев’яні:  за їхнім віруванням — так  буде легше з хрестами йти  на той світ. Споконвіку цей народ займається рибальством, косінням очерету, який сьогодні йде на імпорт, а ще садівництвом і городництвом — тут щедра земля,  наче поцілована Богом. Липовани  вирощують всю городину, а в садах  не менше сорока видів яблук, з виноградних сортів панує Ізабелла й «новак», схожий смаком на неї,  а ще  тут родить інжир. Липовани не користуються добривами, а дунайським мулом, у боротьбі зі шкідниками садів замість  хімікатів — відварами чорного перцю, часнику, картопляного бадилля,  подрібнених помідорів. Вони також винайшли оригінальний засіб і від зазіхань колорадського жука — садять в міжряддях чорнобривці, кажуть:  допомагає.

Оригінальна своїми традиціям і липованська архітектура,   підвалини старих будинків ще й досі посипаються морськими черепашками, які мають захищати стіни від  брудних збризків, коли йде дощ, а також від сирості. У старих будинках, один із них зберігся неподалік церкви Різдва Богородиці — вузькі, наче бійниці вікна, такі шибки були характерними для неспокійного минулого, в старих будинках — стіни  з очерету, вплетеного в дерев’яний, частіше акацієвий,  каркас,  який обмазувався глинистим дунайським мулом, нерідко такі стіни під час повеней розмокали, тоді «штукатурку» оббивали сокирою, а коли хата підсихала,  її знову мазали, через що й досі на липованських жінок кажуть мазурки.   Своєрідна архітектура  липованських храмів — вони нагадують  ковчеги, і це не дивно, адже народ все життя  бореться з водою…

День був сонячним, однак повітря тиснуло передгроззям, це трохи засмучувало мене, бо від дощів у Вилкове можна чекати чого завгодно, навіть  потопу, тож кваплюся потрапити на дунайський пляж , тим паче, що  збуджує далекий запах моря, яке цього дощового літа значно наблизилося  до міста по гирлах, і його води були на відстані кількох кілометрів. Зрештою, я вже знаю, що можна  поїхати на справжнє морське узбережжя до Приморська, це близько шести кілометрів від Вилкове, оскільки на  «Нульовий кілометр», себто край моря, маю вирушити тільки завтра, позаяк  вже проґавив екскурсію, бо якщо податися туди з кимось із місцевих човнярів, то доведеться  викласти 600 гривень, а завтра, долучившись до екскурсії,— 200. Різниця —  відчутна... Однак знову сідати на колеса, після дванадцяти годин проведених у автобусі, не хочеться, тож  вирішую пляжувати у Вилкове. Однак, не тут се було…   

Мандрую містом  в пошуках пляжної території, милуючись самобутніми вуличками:  природа тут була скупою на соснові бори чи березові гаї, я не зустрів  жодного царя-дуба, або княгині сосни, здебільшого верби й очерет, і, звичайно,— сади. Час від часу поглядаю   на дахи - піраміди, на верхівках яких стриміли маленькі димарі (по місцевому буджаки), димарі нагадують недопалки цигарок; побував на кількох єриках,  береги яких були порослі верболозом, а ще «розсипами» кольорових квітів - дзвіночків, здавалося, от-от і забринить якась мелодія й  з трави вийде співаючий хор ельфів. Прогулюючись містом, забрів  на один з єриків у намаганні побачити хоча б когось на човні, але натомість —   жіночки ловили карасиків,  як на забаву, на це поглядав один з чоловіків, видно «матьорий» рибалка, який витяг з Дунаю не одну тону риби; я попрохав вудочку теж, мені не відмовили — й таки зловив карасика, відчувши дивну радість, наче впіймав золоту рибку, а все таки кльово, коли прямо за парканом власного дому можна порибалити… Подякувавши дунайським газдам,  зауважив про себе: саме доброзичливість  була основним скарбом цього міста, а не порівнювання із Венецією,  однак «цивілізація» вже добиралася й сюди.

Шукаючи місце для купання,  зрозумів ще одну особливість міста Вилкове, тут важко знайти пляж в класичному розумінні — піщаний, чи порослий травичкою берег, як правило, тут купаються прямо з кладочок, до яких швартуються човни, але й такі «дерев’яні» пляжі не так просто знайти, мені вказали на один з них, аж в районі порту.  Вгледівши на краю кладочки якогось чоловіка, який покрикував на малого, котрий купався поруч, запитав не приховуючи іронії: «це що ваш центральний пляж?», а у відповідь: «Ти аткуда такой нарісовался?..» З такою агресією в голосі, явно, був не липованин (незнайомець і справді проживав у Керчі),  однак почувши, що я — з Києва, чи може оцінивши мою фігуру,  за мить  примирливо запропонував пива, й попередив про небезпеку дунайської течії, яка забрала не одне життя, мовляв,  тут на березі — не один пам’ятник: «держісь  пабліжє пірса». 

Неквапно роздягаюся, дивлюся на дунайську воду, яка мов скло старої пляшки. І хоч тіло квапиться остудитися, але я чомусь «гальмую», затримуючись на краєчку кладочки, думаючи: «яку  силу - силену таємниць приховує вода,  «але риба мовчить», а ще думається, що завжди перед тим, як поринути в воду, майже завжди відчуваю якусь тривогу перед невідомістю, адже, не дай Бог пірнув — і все!.. Залишилися на кладочці тільки  шорти з теніскою, або ж навпаки, вийшов з води — а на кладочці від твоїх речей вже й слід прохолов, й ти лише в одних «труселях» ідеш містом,  сушачи голову: як же    дістатися до Києва. Однак на кладочці вже не було нікого — і я з розгону пірнаю в Дунай,   тіло пронизує холодна хвиля — «у -ух!..» Випливши на поверхню, відразу пригадав усі пісні про Дунай, збагнувши чому в них  милі-чорнобриві погрожували своїм коханим втопитися саме цій річці, але я вирішив спробувати силу течії й пливу за нею, і навіть не зчувся,  як   дерев’яна кладочка стала  далекою, пливу до неї, і тепер відчуваю який сильний Дунай, що  протікає  через десять країн  Європи,  хоч би не занесло мене на «Нульовий кілометр»;  за мною спостерігають якісь чоловіки з човна, це мене втішає,  хоч можна покликати на допомогу.  Слава Богу, допливаю сам…

Вечір в «Липованії» був тихим, який несподівано підірвав грім дискотеки, мабуть, такому еху допомагали  водойми, які розносили  звуки урбанізовано-здебилізованої музики. Подумалося: як з цим миряться старовіри-липовани, але небо цієї ночі таки не змирилося з дискотекою, пославши такі громи, наче в горі йшла битва титанів, що розколювали простір залповими канонадами , зблискуючи в вікнах вогнистими спалахами шаленства й люті, а  потім у небесах, наче прорвало всі греблі й пішов такий шквальний  дощ, що вночі мені наснилася липованська церква та Ноїв ковчег:  як до нас на борт просилися лебеді й пелікани, а ми начеб пливли не на край моря, до «Нульового кілометру», а на край світу, який виднівся коло горизонту маленьким острівцем на трьох китах, і на якому було всього два дерева, але це ж треба, це були дві липи що росли в моєму дворі! Був час їхнього цвітіння, гула бджолина симфонія, однак бджоли не знали куди летіти й все кружляли над деревами, здавалося, ще мить — і вони кинуться на людей,  я прокидаюся, думаючи: « і чого наснилися липи, наче вони покликали мене до липованів…»  

Слава Богу, ранок виявився сонячним і привітним, місто здавалося викупаним і очищеним. Десь за годину я вже був на борту катера, який відчалив у напрямку «Нульового кілометра», симпатична екскурсоводка  повідомляє, що плисти туди  шістнадцять кілометрів,  а наша мандрівка триватиме чотири години, і що ми двічі виходитимемо на берег: один раз  на острові, другий — «Нульовому кілометрі». На одному з островів нас зустрінуть липовани й почастують юшкою та вином, яку ми їли без ложок! Юшка була приготовлена із трьох видів риби, спочатку нам під винце  подали великі шматки  риби з картоплею та морквою, що варилися в юшці, ну а «рибу, птицю і молодицю», самі розумієте, беруть руками. До рибки також подали саламур, подрібнений часник із перчиком, розбавлений рибним наваром, а саму юшку ми смакували, попиваючи  з горняток,  а ще в древніх самоварах, які закипали на вуглинах,  нам приготували  духмяний  чай на травах в прикуску з медом — смакота, та ще в компанії юних фігуристок і їхніх мамаш із Курська: так трапилося, що я в цьому симпатичному товаристві був одним мужчиною й оточений, як ніколи, жіночою увагою; мене щедро частували соковитими шматками риби й наливали багато вина, а ще жартували, що я робитиму з ними усіма,  коли не заведеться наш катер, і ми залишимося  на острові  ночувати, але наш кораблик поплив…     

Ми вже були далеко від берега, але хвиля так і не збиралася змінювати свого пісочного кольору. Екскурсовод пояснює, що річка — одна з найбільших в світі, її довжина — дві тисячі сімсот кілометрів, тож вода Дунаю не може бути чистою, особливо в дельті, де гирла несуть намулу берегів. Зате вода ріки багата на рибу, її люблять птахи, причому, рожеві пелікани  ловлять рибу на нашому боці, а гніздяться й виводять потомство в Румунії, й екскурсовод показує, що на тому боці — Румунія, ще вона каже що пелікан одразу може проковтнути рибину до шести кілограм, але найненаситнішими є баклани (птахи схожі на чайок, тільки чорніші), вони з’їдають за день риби у тричі більше власної ваги. Цікаво, як в такому «царстві-государстві» прижилися аристократи-лебеді, білі зграйки яких було видно під тремтливими стінами очеретів, і раптом в небі забіліли крила, прямо на нас летів  пелікан, дзьоб, як кинджал, за ним з’явився другий, може вони друзі? Пелікани пролітають мимо нас, ех, шкода що не вдалося їх сфотографувати зблизька…

Ми проминули не один острів, що  вабили до себе, наче магніт, їх охороняв  зеленими списами височезний  очерет,  а ще над водою  було багато верб, які нагадували жінок із розплетеними косами, або міфічні божества, в дуплах яких, здавалося, жили Русалки.  А  біля одного з островів ми зустріли над водою липованську  старовинну ікону Богоматері, встановлену прямо на березі — увесь цей край  здавався божим храмом, а ще,  як сказала екскурсовод, тут справжнє вербове царство — сім видів верби,  що це дуже  корисне дерево, що з вербової кори навіть добувають речовину для аспірину…