Валентин СОБЧУК

Перлина на камені

Завтра в мене особливий день: поїду до батьків на Волинь, однак до рідного села планую вирушити не звичним маршрутом, через Луцьк, або Володимир-Волинський, а Кам`янець-Подільський, та є одне але,  і я знову вдивляюся в карту — дорога дальня, мало як не  «із варяг у греки», чи встигну за день? Однак мої вагання починають танути, наче сніг, коли малюю це місто в уяві: з високими мостами над скелястими берегами річки Смотрич, один з яких заклали ще римляни, з неприступною старою фортецею, скільки битв вона вистояла, адже знаходилася поперек шляху всіх нападників, які йшли берегом Дністра!.. А як багато в місті  пам’ятників архітектури, читав, що за їх кількістю Кам’янець — Подільський посідає 3 місце в Україні після Києва та Львова. Брукованими вулицями міста колись ходили Тарас Шевченко й Михайло Булгаков, тут вчився в семінарії  батько відомого письменника Федора Достоєвського, Михайло, бували тут і монархи, як от  Петро - перший й Катерина - друга, польські королі й князі литовські, козацькі гетьмани,  турецькі султани. А Симон Петлюра у 1918 році проголосив Кам’янець - Подільський столицею УНР,  тут ухвалювали закони й друкували гроші молодої держави...

І я таки зважуюся їхати на Волинь через Кам’янець - Подільський, радіючи, що потяг до міста приходить рано-вранці. І от я сідаю на «залізного змія», як так називаю поїзди не лише за зовнішньою схожістю, а за рівнем комфорту, які незважаючи на досягнення технічного прогресу й побудову адронного колайдера, не хочуть змінюватися до кращого, особливо в частині  плацкартних вагонів. Наразі, наче для поліпшення настрою, до нашого останнього вагона  причепили конвойний із заґратованими вікнами, мені одразу пригадався якийсь голлівудський фільм про втечу в’язнів з потяга. Однак за хвилину - другу, вмостившись на своєму  сідалі й перекинувшись кількома словами з сусідами по плацкартних «нарах», чомусь згадав главу із  «Мертвих душ», в якій Гоголь дуже проникливо ностальгує за втраченою свіжістю почуттів, які дарувала дорога, коли він радісно споглядав усе що траплялося на шляху: пишний палац, чи стареньку  хатину із похиленим тином. «О моя юность! О моя свежесть!» жалкував Микола Васильович, ці слова надихнули Сергія Єсєніна написати прекрасний вірш, що став піснею «Нє жалею не зову не плачу, все пройдет как с белых яблонь дим…» Однак себе тішу, що на 47 році життя ще не втратив радості від дороги й споглядання за новими краєвидами, вулицями незнайомих міст і людьми. Шкодую що не взяв Гоголя із собою, хоч би трішки почитав, бо все одно не спалося, незважаючи,  на другу половину вересня, у вагоні була «африка», мабуть, провідниця колись працювала кочегаром, аж мені довелося наганяти прохолоду рушником, з приводу чого один юнак з верхньої полиці, посміхаючись зауважив: «Дєдьку, ви шо — вінтілятор?!.» о, як мене розвеселило це слово «дєдьку», адже так кажуть в нашому селі…

Не спалося, наче піді мною  всю дорогу клепали цвяхи на стиках рейок: так-так –татак!!! Нарешті сон бере своє,  я вже нічого не чую, ніби пливу на човні по солодких водах, але під ранок мені таке намарилося!.. ніби з конвойного вагона втекли в’язні й вдиралися до нашого, а я з усієї сили тримав ручку дверей, доки не прокинувся…За вікнами світало, вагон гойдало, як на хвилях, й хтось так хропів, наче грав носом арію на фаготі. Іду вмиваюся, за півгодини провідниця  будить усіх, пропонуючи чай,  замовляю собі скляночку, та щей з долькою лимончика, що купається в чаї, як місяць-молодик, радію, що незабаром — Кам`янець. Незабаром засіріли обриси величезного кам`янецького цемзаводу, й мені здалося, що запахло цементним пилом, адже заводські запахи навчився розрізняти в Дніпродзержинську. І от поїзд спиняється на платформі, у моєму вагоні лишилося кілька пасажирів, і ті вийшли раніше за мене — куди тепер йти далі. Шукаю вокзальну кафешку, щоб  розпитати за «орієнтири», однак у залі — жодного відвідувача, але  продавчиня  кафе виявилася доброзичливою й говіркою, за хвилин десять я, здається, взнав про місто багато. Дякую їй за сніданок, дивуючись  низькій вартості таких по домашньому смачних страв —  якби такі ціни в Києві!...

Отже, від вокзалу до старого міста можна зайти пішки хвилин за тридцять, та оскільки я тут  вперше, то вибираю полегшений маршрут: пішки до міського ринку, а звідти до фортеці  на автобусі. Мене вражає широке полотно дороги, високі дерева обіч, такі не зустрінеш в степових містах. На ринку мене знову приємно дивують низькі ціни на продукти, порівняно зі столичними, а ще я тут натрапив на лицарські обладунки й навіть арбалет, який можна було купити за шістсот гривень, і хоч він був зроблений сучасним майстром, але міг стріляти, значить є ще порох в порохівницях, й досі живі нащадки кам`янецьких  лицарів…   

У автобусі приємно споглядати за цим древнім містом, яке творили представники багатьох культур: з найдавніших часів римляни й русичі, пізніше литовці, поляки, українці, росіяни, вірмени, євреї. У 16-17 століттях вірменська община була найбільшою в Україні, мабуть, скелястий Кам’янець – Подільський нагадував їм гірську батьківщину; вірменські купці були настільки багатими, що навіть кредитували польських королів. І от за вікном несподівано на пригірку бачу скульптуру оленя, я знаю що це один із символів міста, адже за однією із легенд у 14 столітті місто заснували литовські  князі Коріатовичи, нібито брати були на полюванні й погналися за оленем, який їх вивів до скелястого острова «дивної краси». Однак багато дослідників стверджують значно давніше походження міста, як мінімум 1800 років тому, тоді місто називали Петридав, з римської місто-камінь. Місто-фортеця, що стояло на воді, було стратегічним форпостом для римлян, які захопили Дакію у другому століття нашої ери.  Про римський слід у місті  свідчать археологічні підтвердження, фрагменти найдавніших оборонних систем і замкового мосту, який вистояв стільки століть, переживши  14 капітальних ремонтів.

У старому місті, наче рибною лускою зблискує в променях сонця  брук майдану, не йду, а наче пливу на хвилях історії, але я наразі не приглядаюся до древніх будинків, бо кваплюся побачити фортецю на острові «дивної краси», і згодом, завернувши за одним із поворотів, стаю, наче вкопаний —  дасіш-фантасіш! Жодна фотографія, котру бачив, не могла передати цієї краси, на скелі постала велична фортеця, вежі якої, наче лицарські шоломи, підпирали небо, до неї вела кам’яниста дорога через замковий міст, з висоти котрого було лячно глянути вниз, а між скелями розплетеною косою плинула річка Смотрич, й відразу важко було порахувати скільки в неї русел і берегів, з цього мосту кам`янецьке поділля було наче на долоні:над пишними луками зеленими фонтанами струменіли дерева, а між скелястих каньйонів — біліли стіни будинків, ці садиби здавалися якимось загадковими й неземними, бо до них із високого мосту вели такі довжелезні кам’яні сходи, як на піраміду. Синіми куполами вінчав цей простір храм, поміж скель сіріли фортечні мури, й маленькі  вежі нагадували кам’яні гриби, а на одному з пригірків біля фортеці здіймався залізний хрест, здавалося, він був аж до неба. Я розумію, що такий величний хрест тут  поставлений неспроста, адже місто-камінь  не раз боронило хрестову віру від бісурменів і було недоступним для  них. На цьому острові фортеця ніби виростає зі скелі, яку важко здолати. Твердиня поєднує в собі  кілька епох, й збудована, повторюся ще раз, на уламках римського міста- фортеці Петридаву, давньоруського укріплення, сучасний вигляд твердині має завдячувати литовцям і полякам, у ній блискуче втілено найкращі проекти тогочасних-фортифікаторів.  

На початку 17 століття на Україну і Польщу в черговий раз посунула турецька армада на чолі з султаном Османом – другим, метою 18-річного султана було підкорення Європи, як свідчить легенда, цей необатий підійшов до кам`янецької фортеці, що приготувалася зустріти непроханого гостя: перед збентеженим ворогом ріка виходила з берегів,  вода все більше й більше затоплювала каньйони, це опустили шлюзи гідросистеми у вежах Руської і Польської брам. Зрештою водяне поле заповнило весь каньйон, у воді віддзеркалювалося дивне місто й оборонні споруди, зображення яких у воді подвоювалися, й місто здавалося ще більш укріпленим. Вражений молодий султан запитав: «хто збудував таке місто?», й коли почув, що «сам Бог дивною природою», відповів: « тільки сам Бог і зможе цю фортецю взяти», і дав наказ зняти облогу. Однак доля була неприхильною  до молодого  султана:  дорогою  його задушили яничари шовкою мотузкою за невміння перемагати.

Однак неприступну твердиню все ж один раз було взято, це сталося 1671  року, турки довго виношували плани помсти за поразку під Хотином у 1621 році, коли козаки на чолі з Сагайдачним  та польськими військами дали рішучу відсіч під стінами фортеці в Хотині,  врятувавши Європу від чергової навали зі сходу. Однак у 1671 році Річ Посполита була ослаблена, кам`янецьку фортецю захищали всього 1700  оборонців, і лише шість досвідчених гармашів, однак цей нечисленний гарнізон під командуванням Єжи Володиєвського, який став героєм одного із романів Сенкевича, два тижні мужньо тримав оборону. Незважаючи на шквальний гарматний вогонь, підрив мінами стін, проломи яких закладалися деревами фортеця залишалася непокореною.  Через що захисники твердині вибороли перемир’я, врятувавши тим самим життя містянам, а фортецю від повної руйнації. Однак вже після підписання договору вибухнула Порохова вежа, можливо в результаті ворожої диверсії, загинуло близько шістсот захисників, і в тому числі, хоробрий Єжи Володиєвський.      

Після взяття фортеці, як повідомляє легенда,  турки вивезли з Кам’янця-Подільського 100 возів золота й срібла, 300 хлопчиків взяли в яничари. Турки плюндрували храми, вимощували іконами вулиці. Щодо вивезених ста возів золота й срібла, можливо, кількість і перебільшена, однак Кам’янець, дійсно, був багатим містом, своєрідною перлиною на камені, і навіть змагався величчю та красою з Києвом та Львовом, адже острівне розташування, кількарівневий захист оборонних споруд робили місто неприступним для загарбників, а також сприятливим для накопичення капіталів. Золотим віком Кам’янця-Подільського можна вважати 16 – сер. 17 ст.  У Стамбулі, Карсі, Криму кам’янецькі купці-вірмени купували килими, оксамит, зброю, вино, дорогі пахощі, прянощі. Товар транспортувався  через  Молдову, а далі річками Дністер і Смотрич.
В межах Кам’янця-Подільського ріка була судноплавною, галери прив’язували до кнехтів — кам’яних стовпчиків — неподалік фортеці усе добро  вантажилося на вози, що заходили в широкий тунель у скелі, що нагадував за висловами старожилів київське метро, потім товар ховали на складах підземного  міста, де навіть були, так звані, темні магазини. Однак наразі вже немає підземного міста Кам’янця, але його скарби ще й досі знаходять, коли тане сніг, або після паводків, тож в старому місті треба уважно дивитися під ноги, однак наразі милуюся довкіллям, древніми скелями, згадуючи легенду, що колись із Кам’янця до Хотина був підземний хід, міста знаходяться на відстані 20 кілометрів одне від одного . Незважаючи на таке сусідське розташування, дві фортеці час від часу належали до різних держав, Хотин перебував, то під молдавським, або турецьким протекторатом, Кам’янець - Подільський здебільшого належав польсько-литовській, або російській короні. Шкодую що не зможу сьогодні вирушити до Хотина, адже це теж надзвичайно цікаве місто, яке було закладено ще за часів князя Володимира, багатство краю  породило його назву від давньоруського слова «хотень», тобто всі хотіли ним володіти, й Данило Галицький, щоб вберегти цей край від зазіхань, першим збудував  фортецю із кам’яними стінами, заввишки 7  метрів, а от коли фортеця перейшла до рук молдавського господаря, стіни стали завширшки 8 метрів, заввишки  — до 40… 

Древнє Поділля багате також розкішними краєвидами: тут знаходяться скелясті Товтри з глибокими каньйонами і високими мостами, глибоководний Дністер, причому, край межує з Буковиною, від Кам’янця до Чернівців всього 90 кілометрів — хочу сюди повернутися знову…  

PS

Виїхавши 17 вересня 2010 року (близько  дев’ятої вечора) потягом з Києва,  прибув до Камянця-Подільського о шостій ранку,  І в цей же день, 18 вересня  об одинадцятій годині вечора приїхав до батьків, провівши майже двадцять шість годин на колесах, проїхавши «перекладними» автобусами з Кам’янця - Подільського  міста Хмельницький,Тернопіль, Кременець, Дубно, Луцьк, і нарешті — Нововолинськ,  звідки віирушив до свого села. Дійсно, додому добирався, наче з «варяг у греки», але я був дуже  задоволений, що за такий короткий час  проїхав мало не пів - України…