Мамай та історія кафської цитаделі 

Цей песиголовець  утонув  десь неподалік. Коли Мамай програв битву на Куликовому полі, то деякий час відсиджувався в Кафі, варто було б нагадати скільки імене мало місто: Феодосія, Хевлені, Кафа, Кучук-Стамбул. Отже, згодом Мамай змушений був втікати на човні, однак слуга ввіткнув йому ніж у спину, Мамай відразу пішов на дно, бо в його одежі було зашито начеб 16 кілограмів золота, яке не відомо чи знайшли, зате це передання дуже добре пам’ятають і досі  жителі Феодосії. Несподівано з бійниці  виповзає зі своєю фортецею на спині равлик, і я вкотре думаю: чому так влаштований світ, що все живе мусить захищатися, аби його не з’їли, і на цій вершині — людина!.. А ще людство прагне здобувати свої блага вбивствами та війнами. І ніхто сьогодні не скаже, скільки людей загинуло на стінах і під стінами Феодосіївської фортеці. Один раз фортеця навіть здалася без бою, але про це трохи згодом.  Мури і вежі, що збереглися до сьогодні будувалися в другій половині ХІУ століття генуезцями, які викупили цю землю в татарів; тоді вся Кафа була обнесена восьмиметровим (по ширині) ровом, який сягав до чотирьох метрів в глибину. Як згадує в своїй книзі «Сказання про Феодосію» краєзнавець Яків Рудь, місто замикалося на сім замків — якими масивними були  ці замки, що  відкривали капітани воріт, які водночас несли службу прикордонників і митників. У місті тоді проживали болгари, латиняни, араби, вірмени, перси, італійці, греки, русичі.  Панівним класом були генуезькі купці, вони й жили за високими стінами цитаделі. Тут же розміщувався й сенат, який складався з семи сенаторів, при ньому була комісія імені святого Антоніо, що займалася питаннями работоргівлі, це ж треба було так цинічно прикриватися іменем святого. Сенат  підпорядковувався  консулу, його щорічно  призначали  в Генуї. Та консул ді Кабелла не дотягнув до строку: розвів небувалу корупцію й хабарництво, запровадив непосильні податки, це викликало велике невдоволення населення, й коли турки підійшли до фортеці, щоб взяти її штурмом, то захисників не знайшлося. Турки взяли цитадель  без бою, а консула ді-Кабеллу порубали шаблями.

При сенаті кафської цитаделі було три музиканти: один грав на флейті й литаврах, другий на гітарі, а третій на дудці, наче для того, щоб усі танцювали під дудку сенату. Цікаво, що це сенатське тріо завжди грало після вечері, а ще по святах. Мабуть, нащадки імперії «хлєба і зрєліщ» не могли інакше.  Прогулююсь територією цитаделі, силкуюся знайти бодай підвалини сенату чи якогось палацу — марно. Бачу лише кілька ям, в яких сміття й мушлі рапанів, може, ями залишили чорні археологи.

Територія цитаделі заросла бур’яном і небуттям. Біля однієї з веж притулився невеликий будиночок,  прибудований до фортечної стіни. Вирішую туди зайти, стукаю в ворота, мені відкривають дві приємні літні жіночки, знайомимося, розговорившись з ними, хочу пожартувати, мовляв, живете ж у фортеці, як графині, а вони сумно посміхнувшись кажуть: «ага, ето всьо  равно што сравніть графін с графом» Хе, дотепно,  жіночки кажуть,  що раді б звідси переселитися, та влада не спроможна їм в цьому допомогти, адже тут відсутня газова мережа й водопровід.  Я запитав бабусь: чи не сниться їм щось із минулого фортеці?  Виявилося, що ні…  

Спускаюся з фортечного валу до ручаю, русло якого густо поросле очеретом, що й не видно води; очерет зеленою стіною простягнувся аж до узбережжя, він ніби захищає від палючого сонця срібний  струмочок, яким море гамувало спрагу своїм Русалкам. Я вже знав, що біля мостика є джерельце, де можна набрати води, о, який це скарб — вгамувати спрагу джерельною прохолодою на узбережжі солоного моря. Перегодом вирішую на березі струмка перекусити, ех, як не вистачає гарячих кримських  чебуреків…

До пізнього вечора гуляв у місті, й ледь знайшов свій Вавилон, доводилося замовляти таксі, щоб потрапити до будинку на вулиці Підгірній. Зайшовши на подвір`я, зрадів, що всі вже спали,  можна було побути на самоті,  насолоджуватися кримською ніччю, темрява, як вода, поглинула сірий  побут цього дворику, а ще  літню спеку — ніч здавалася оксамитовою, її ніби ткали цикади, що дзвеніли в повітрі, а в небі спілою динею солодко світив місяць. Чарівна кримська ніч!..

Не менш чарівним був ранок, свіжий вітер приніс подих моря, який відразу покликав у дорогу, що  навіть передумав кип’ятити чай. Вийшовши в дворик, побачив якогось чоловіка, він  спав, наче новонароджений прямо в кріслі… Намагаюся ступати якомога тихше, але незнайомець все одно прокинувся, й вгледівши мене посміхнувся так радісно, наче він ночував не в кріслі, а на безлюдному острові. Знайомимося, пан Іван каже, що він з Миргорода: «І хоч у нас — чарівне місто й природа, гоголівські краї, а от, понімаєте, моря нема…— Подумалося:  мені також, де б не був, завжди не вистачає моря,  в Києві — теж…. У наступну мить, солодко потягуючись, й перекинувши ногою порожню пляшку, він просить мене зачекати, мовляв, у нього є «морепродукт» й виносить  охолоджене «Шампанське»»,  пропонуючи «дьорнуть», я дякуючи, відмовляюся, кажу що кваплюся: «от хіба ввечері, — ну то тоді гуд,— тисне  руку пан Іван.  

Коктебель — край голубих вершин

За півгодини я в дорозі — невдовзі автобус  потрапляє  із степової Феодосії  в край голубих вершин (таке значення слова має назва селища  Коктебель), але гір поки не видно, натомість зачаровує море смарагдових і гірчично- попелястих пагорбів, які мають стільки відтінків кольору й  аж самі просяться, щоб їх намалювали;  ці краєвиди перетворюють тебе на живописця, і ти жалкуєш,  що не можеш відтворити степову хвилястість коктебельських пригірків, як це вдавалося  Волошину.    І хоч ти вже все це бачив, але знову дивуєшся цій кримській феєрії, адже проїхавши від Феодосії  не більше десяти кілометрів,  опиняєшся ніби  на іншій широті. І от завиднівся чорний гребінь Карадагу, цю скелю називають по різному: мені ж на мить видалося, що на її вершині приземлився дракон —  і несподівано з його пащек спалахнув вогонь, й у цьому полум’ї згоряла суєта-суєт,  а Карадаг водночас був величним, наче храм, і чорною горою згаслої підземної стихії.

І от я на знайомому причалі,  танцює на хвилях катер, за кілька хвилин, залишаючи за собою срібно-пінну  борозну,  наближаємося до Карадагу, чорної гори, над якою зеленіє ліс, і вже вкотре не віриться, що колись ця гора дихала вогнем й шипіла розпеченими лавами. А втім, вулкан на Карадазі проснувся десь 150 мільйонів років тому, вибухнувши під водою, виніс з надр землі самоцвіти, що трапляються не лише в горах, а й на пляжах, оскільки вулкан бушував під водою, то море рознесло камінці яшми, агатів, сердоліків по всій околиці; деякі скелі Карадагу — закам’янілі коралові рифи.  Наш «фрегат» все ближче підходить до підніжжя, і от над старим вулканом велично підноситься зелений купол Святої гори, це найвища вершина гірського масиву  (577 метрів над рівнем моря), вона виділяється серед голих скель зеленим лісом і овіяна таємницями, оскільки ще в античні часи тут знаходилися святилище таврів, а пізніше — грецьке; екскурсовод розповідає, що на її вершині є могила безіменного святого, що зцілювала хворих, ніхто не знає й досі до якої віри належав цей святий, тому мусульмани й християни вважали його своїм.  На могильну плиту, без будь-яких написів і знаків, настилали овечі шкури й клали хворого, а до дерев прив’язували пасма його волосся й шматочки  одежі, хворий мав цілу ніч спати на могильній плиті, йому уві сні являвся дух святого, який зцілював чи підказував, як можна позбутися хвороби, інколи сновидіння доводилося розгадувати.  Однак в часи агресивного атеїзму могилу зруйнували, і навіть були наміри збудувати на Карадазі гігантський цементний завод, та часи сірого радянського матеріалізму — вже в минулому, і весь гірський масив — заповідник, де діє науково дослідницька біостанція. Так от, сучасними вченими доведено, що на Святій горі є геомагнітна енергетика, що впливає на довкілля,  рослинний і тваринний світ. На Кардазі — понад 1600 видів різнобарвних метеликів, які нагадують блукаючі вогники згаслого  вулкану,  60 рослин занесені до Червоної книги, а всього їх — близько тисячі видів, тут в’ють гнізда  80 видів птахів;  знаходять  прихисток десятки інших видів фауни,  а ще дивують кам’яні Жаби й Русалка, на які схожі відкинуті вулканом й відшліфовані морем і вітром камені. Особливо, вражає Русалка, її дуже облюбували чайки, їх білий послід на кам’яній «голові» нагадує волосся блондинки. Ці дві невеличкі бухти:  Жаб’яча і Русалчина — на початку морського маршруту. А далі, як у казці,—  затишні бірюзові бухти срібними крилами хвиль пориваються до похмурих скель, неприступних і голих, рідко яка птиця залітає на кам’яні карнизи, щоб погріти крила, бо там — ні стеблинки; інколи на цих марсіансько-голих стрімчаках, десь у розщелині, трапляється зелений  кущик, цікаво, як він зумів вижити,  мимохіть хочеться туди: погляд зігрівають зелені долоньки  листків, ти несподівано  радієш, побачивши  в цій  кам’яній пустелі торжество життя зеленої гілки. 

Під скелями є багато таємничих гротів, в яких плескіт хвиль перегукується  з підземним царством,  в одному з таких гротів знімали фільм про Іхтіандра.