Вогонь згаслого вулкану

НА ПЛЯЖІ — ЛЕБЕДІ

Збираючись в дорогу мрію про неймовірне: от коли б вирушити до Феодосіївської гавані нашою рікою, адже колись Ірпенем ходили кораблі, але вкотре втішаю себе іншим. Через дев’ятнадцять годин  знову відчую цей йодисто-солонуватий запаморочливий подих моря, особливо радує те, що вокзал у Феодосії коло пляжу,ех, якби таке щастя в Києві. Пригадую, як ми їхали туди з дружиною й донькою на другий день Великодня, був кінець квітня й початок розмаю, обласканий сонцем, світ ставав квітучим і ніжно-зеленим.

Тоді, здавалося,  що звичайний плацкартний вагон був особливим, і пасажири також — усміхнені й романтичні, усі наче їхали до моря на свято весни, з наплічникам й наметами, сонячним настроєм променилися лиця,  молоді хлопці з дівчатами до самої півночі гітарили в тамбурі, й так гарно співали, що я сам не раз виходив до них, і ледь стримувався, щоб їм не підспівувати: «Бє-гі па нє-бу…»;  я  тоді ще не знав: яким чарівним буває весняне море і як цвітуть прибережні гори, не знав, що прямо на пляжі в Феодосії зустрінемо лебедині зграї — я ніколи в житті не бачив так багато лебедів. Звідки вони прилетіли? Адже цим птахам під силу долати  відстані між материками. Вони жадібно ловили розмоклий хліб у солоних хвилях, і не втрачаючи лебединого гонору, тримали високо голови на граційних шиях і підпливали все ближче до людей, а то й виходили на мілководдя погрітися, струшуючи з крил краплі води, які проти сонця спалахували діамантами,  здавалося, лебедям всміхалося море усіма неймовірними відтінками неба й води. Я пізніше дізнався, що лебеді тут зимують в навколишніх озерах, і час від часу прилітають до морської гавані за хлібом до людей. 

Ми тоді поселилися в Феодосії в комфортному приватному двоповерховому будиночку  на Маяках біля магазину Золота рибка, і наші бажання збувалися. Я літав у Коктебелі на пароплані, а ще в ці дні урочисто   відкрився новий аква-парк,  й наша донька була однією з перших відвідувачів, ми бачили дельфінів у морі, а  в дельфінарії на Біостанції з ними фотографувалися; дельфіни по команді вистрибували з води й позували на кахляній підлозі, я навіть встиг потримати одного за рульовий плавник.

Якою чарівною була тоді весна!  Уже в перших числах травня  Феодосія мліла від  п’янкого  цвіту бузків, які духмяніли  ледь не на всіх вулицях.  Ми їздили на мис Меганом, а в Коктебелі я вже втретє ходив на гору Єнишар, де могила Волошина, і, здається, саме тоді осягнув, якою має бути вершина Поета, сенс життя і творчості.  От тільки купалися мало, вода була холодною, і я хотів це надолужити, тож під стукіт коліс, на боковушці плацкарту, терплячи вагонну задуху, мріяв про морську благодать…

І от  вранці за вікном знову побачив море, синє й величне, до самого горизонту, воно так і линуло до вікна, зливаючись із безоднею синього неба, це ще одна перевага Феодосії: залізничний вокзал — прямо на набережній. Отже, як тільки «причалив» потяг, за п’ять хвилин я — на пляжі, поринаю в обійми хвиль – воно таке саме солоне, як сльоза, і радо пестить мене. Ми тішимося одне одним. Наплававшись, сідаю на берег, і розправляючи груди, вдихаю в себе море, пропускаючи хвилю за хвилею, які лоскочуть мене біло-пінними крилами. Збоку я, мабуть, схожий на йога на медитації.  А втім, море в Феодосії — особливе, адже саме в цьому місті народився Ованес Айвазян, який згодом стане великим художником Айвазовським і прославить феодосіївські хвилі на цілий світ, залишивши по собі понад п’ять тисяч картин, 40 з яких, визнані шедеврами, деякі з них експонуються й досі в міському музеї на Галерейній. Однак за життя «Рафаель моря» мав чимало заздрісників, і дехто казав, що в його живописі більше води, ніж мистецтва, не долюблював художника й Чехов, який дивувався, що Айвазовський не прочитав за життя жодної книги,  хоча приятелював з Пушкіним, особливо Антон Павлович обурювався тим, що стараннями художника до міста прокладалася залізниця, будівництво якої засмічувало  й нівечило  первозданну красу набережної. Однак Айвазовський не був байдужим до міських проблем, особливо до нестачі прісної води, через що він облаштує в своєму маєтку, який знаходився за 25 кілометрів од Феодосії,  свердловину, з якої поставлятимуть воду до міста. Вдячні містяни  спорудять на честь Айвазовського фонтан. 

За переданнями саме з Федосії  розпочав свій шлях у наші землі Апостол Андрій Первозванний. Цікаво, якими вулицями він ходив, а що як цією, на якій встановили йому пам’ятник?..

І раптом чую: «хальт!..»,  звертаю увагу на дуже сумного чоловіка, наче він хотів втопитися, але німецьких слів все більшає,  починаю розуміти, що малий хлопчак вередує, бо хоче пити, а мати каже, що тут нема крана, але малий капризує ще дужче…

Тоді озивається сумний чоловік –  батько хлопчика. Але чому такий сумний його татко, здогадався, коли глянув на його фрау, адже на пляжі стільки гарних наших жінок. Це ще одна спокуса моря. А в тім, італійською, любов і море — з одного кореня:  аморе… Ех, скільки наших жінок поїхали до Італії, але чи знайшли там любов, окрім тяжкої праці?..

Погрівшись на сонечку, вирішую відзначити свій приїзд з дегустації вина, тим паче, що точка розливу – поруч з пляжем. У Феодосії мені подобається «Кокур» і «Мускат», але пізніше дізнаюся, що сьогорічним  «хітом»  сезону було вино «Монте-руж», солодко-терпкувате, і червоне, як вечірня заграва – шкода, що не знайшов його ще й досі в Києві. Після маленької трапези думаю, де б кинути «якір». Цікаво, які ж сьогодні ціни на помешкання : «пятьдєсят грівен за койку, сто за комнату с удобсвамі во дворє, двесті п’ятдесят – однокомнатная квартира неподальоку от моря, єслі подальшє – можно і за двєсті», навперебій розповідають бабусі, які називають себе брокерами, вишикувавшись біля вокзального пам’ятника Лєніна, котрий, наче був квартирним кумиром і допомагав всім знайти своє місце під дахом Феодосії. Несподівано підходить жіночка й пропонує мені по «дєшовкє» кімнату, і навіть своє ліжко (о, то я ще нічого…), але каже, що інколи в ньому спить собака. Е, ні, за кого вона мене має…

Знайшов собі «шпаківню» за сто гривень. Без собаки…  однак в цьому дворику був справжній Вавилон,  я так і не познайомився з усіма квартирантами - відпочивальниками,  їх було десь близько десяти - дванадцяти. У цьому Вавилоні, почувалося, як плацкартному вагоні, на всіх — один туалет  і душова кабінка, електрична плитка під навісом,  електрочайник, зате всі помешкання мали капітальні стіни, адже мені, зважаючи на те, що любив дуже часто бувати в Криму, й не завжди вистачало коштів на путівки або комфортне житло, доводилося проживати й не в таких «кибитках», особливо в Алупці чи Ялті, де нормальні помешкання коштували дорого, тож доводилося жити в схожих на курятники, а той  навіть у будках, зліплених з шиферу, а в цьому Вавилоні, у моїй кімнаті  було навіть  нормальне вікно й три ліжка — всі три дні я міг би спати на кожному почергово, а ще у дворику можна було посидіти за літнім столиком під якимось «саксулом».  Відвикнувши від  проживання в умовах комунального кібуцу, спочатку дуже пожалкував, що не поїхав з дружиною та донькою разом до Ялти, куди  взяв путівку до письменницького Будинку відпочинку, я не поїхав з ними, бо хотілося ще раз відчути вогонь згаслого вулкану Карадагу, побувати на могилі Волошина, та й Феодосія запала в душу. При згадці за це, в мене одразу потеплішало на серці, одягаю шорти й теніску, перекидаю через плече сумку, виходжу за ворота, які в цій садибі разом з високим мурованим парканом були чи не найбільш вдалою архітектурною формою, масивні й металеві, вони були схожі на фортечні.

ФЕОДОСІЯ — БОГОМ ДАНА ЗЕМЛЯ

Оглядаю довкілля: переді   мною похилений електричний стовп, він схожий на втомленого вартового, що стереже дорогу, яку дуже сильно розмили дощі, аж на поверхню повиходили камінці —  в один бік дорога вела на гору Тепе-Оба, яка була «беззубою», тобто без скель,  невисокою, зате розлогою степовою горою, а ще зеленою; гора, як  велика ведмедиця, закривала своїм тілом  Феодосією від холодних вітрів, а на її пологій вершині можна було замовити коника й проїхатися верхи, це задоволення у серпні 2009 року коштувало 100 гривень. В інший бік дорога вела на транспортну площу, де знаходиться приміська автостанція, й де навіть є кафе з назвою «Руль». З одного боку площі — старий православний храм, з іншого — міський ринок.

О, ринок Феодосії!.. замішаний на пахощах східних прянощів, багатий на зелень, городину й рибу, я навіть тут купував м'ясо чорноморської акули(катрана), а ще тут  продають таку химерну рибу, як скат, схожу на камбалу, а от феодосійці полюбляють рибку з чудернацько назвою барабулька, яка довжиною не більше бичків.  Кілька хвилин ходжу між торговими рядами й просто розглядаю обличчя продавців, який інтернаціонал за прилавками! Тут можна розгледіти й риси древнього кімерійця чи половця,  еліна,  латинянина, болгарина,  караїма,  а я несподівано  побачив такого чоловіка, що моїх антропологічних пізнань стало замало, щоб віднести  його до нащадків якоїсь багаточисельної народності, які населяли  місто й досі живуть тут, аж згадалася історія, що в східному Причорномор’ї,  в межах якого Феодосія, жили племена синдів, торетів, дандаріїв і псесів, котрих греки умудрилися об’єднати в Боспорське царство, столиця якого була в Пантікапеї (Керчі); Феодосія теж відносилися до володінь царства, і саме вона стала його новою столицею, коли під проводом Савмака  повстали раби й заснували державу Сонця,  і навіть чеканили в Федосії монети з сонячними променями, що символізували рівність і  волю.  Однак ця держава проіснувала недовго, близько року. За іронією долі столиця повсталих рабів, Феодосія, потім стане найбільшим у світі невільничим ринком. Ще й досі збереглися страшні назви пагорбів, як от Карантин і Чумка, і я чомусь відразу вирішую поїхати туди, тим паче, що неподалік знаходиться генуезька фортеця. Купивши  трохи продуктів й тяпнувши  стаканчик свіжого гранатового соку з такою кислинкою, аж здалося, побачив Стамбул, йду на транспортну площу, згодом  сідаю в автобус другого кільцевого маршруту, я вже знаю, що  за хвилин 15 -20 буду в центрі древнього міста. І от почалися старі вулиці, вглядаюся в будинки намагаючись уявити золотий час Феодосії, коли тут були ошатні будинки,  пишні палаци й понад сто храмів і мечетей — та  час змів усе з лиця землі; натомість на косогір`ї — лише сірі тіні золотого віку міста: трущобні малоповерхівки, в яких  повідвисали щелепами старі балкончики,  на вітрі тріпоче свіжовипрана білизна, неподалік  видніється чоловік в смугастій майці, мабуть, колишній моряк, який можливо плавав на кораблі, більшим за цей триповерховий будинок, напевно,  він сумував за морем, пахкаючи люлькою, дим  з якої валив, як з параходної труби, наче він курив  махорку…  І от автобус проїжджає біля мурованих парканів приватного сектору, які в Феодосії не просто задля огородження території подвір’я, вони нагадують оборонні стіни, це як би історичний інстинкт, адже місто не раз зазнавало грабіжницьких нападів завойовників, його навіть спустошував Тамерлан, дикі гуни, готи, хазари, які в сьомому столітті нашої ери перейменували  Феодосію на Хевлені, заснувавши в місті великий морський порт, який приніс місту нове життя. Однак місто то розквітало, то занепадало, а найбільшого спустошення йому завдали монголо-татари у 1223 році.  Дивно, що історія краю зберегла тюркські слова в назвах гір, на яких кочівники не жили.

Автобус проїжджає десь біля зеленого гребеня гори Тепе-Оба, я  милуюся чепурненькими приватними будинками й трубчатою червоною черепицею, яку побачиш лише в Криму,  будинки під такою черепицею схожі на  червоних черепах.

Згодом йду тихими провулками до Карантину, на цій горі ще й досі збереглися похмурі залишки фортечної стіни, за якою мучилися тисячі невільників. Кілька століть ця гора була страшною голгофою —  скільки стогону й людської безнадії вона пам’ятає…

Починаючи з п’ятнадцятого століття, життя стало жорстоким до православного люду: вийдеш у поле збирати  пшеницю, а тут налетіла татарва,  і все, ти — раб. Не рятувала від злої долі й домівка, хижі вузькоокі ординці робили несподівані нальоти (чапуни) на цілі села й міста. Торгівля людьми на початку 15  століття стала настільки вигідною справою в Криму, що кожен день до Стамбула відправлялося по три-чотири кораблі з невільниками;  багато хто з них стане гребцями-каторжанами  на турецьких галерах і буде прикований кайданами до бортів,  інші поневірятимуться світами, бо на кораблі з невільниками постійно нападатимуть пірати, які відбираючи живий товар, перепродували його далі.  Це давало піратам такі шалені капітали, що один з корсарів, як от Балтазар Косса, купить собі навіть сан папи римського. Однак він недовго очолював церкву, оскільки й в сутані продовжував лиходіяти, продавав церковні посади, перелюбствував; історики свідчать, що лише в Болоньї у нього було близько 300 коханок.

Невдовзі виходжу на пригірок і бачу зубчаті вежі генуезької фортеці, цитаделі старої Кафи, так перейменували  Феодосію генуезці, а ми могли б її називати  Богданом, адже в перекладі назва міста означає те саме: Богом дана.  За легендою, начеб саме так вигукнули мілетські купці, які під час бурі вже втратили надію на порятунок— та несподівано побачили берег…

Феодосії – 2500 років, і цим дуже пишаються жителі, начеб і вони  стільки прожили

Столиця повсталих рабів і держави Сонця

На хвилину спиняюся, приглядаюся до  пожовклої від сонця трави, в якій, наче догоряють  безсмертники восковими свічками, несподівано в уяві постає образ  жінки, яка лежить на землі,  в затиснутому  кулаці кусень хліба. Жінка втікала з неволі — та була вбита. Чи хотів би хтось із її вбивць побачити мертвою на землі свою матір чи сестру? Вкотре думаю: чому туті досі немає пам’ятника жертвам рабства, музею, в якому можна було б створити експозицію, коли Федосія була столицею рабів- повстанців й столицею держави Сонця; іншу залу варто було б посвятити невольничій епосі;  ще однією яскравою експозицією в музеї мала  бути б історія про козаків, які на чолі з Сагайдачним, а пізніше Дорошенком, не раз звільняли з кафського полону тисячі невільників; а скільки крові ввібрала в себе  гора Чумка, що неподалік Карантину, коли тут щодня, до 400 душ  білогвардійців  косили з  кулеметів більшовики, за підрахунками Максимиліана Волошина там убито  не менше 96 тисяч осіб.   У цьому музеї не завадило б заснувати й експозицію, в якій закцентувати увагу на формах сучасного рабства.    

Намагаюся якнайшвидше піти  з Карантину,  здається, що й море тут якесь печальне, наче й воно пам’ятає про жорстокі часи работоргівлі. Набережна в цій частині непривітна ще й тому, бо тут чимало гаражів, тхне бензином і болотом, стічними канавами…

Я все ближче підходжу до цитаделі, вже бачу як зблискує білою зорею купол церкви ікони Іверської Богоматері, знову радіє серце: в долині ще зберігся дух минулого. А, взагалі, в Вірменській слобідці, як називають цю долину під фортечними стінами вціліло кілька старих вірменських храмів з ракушняку, які стоять біля городів, і гарбузи, на високих тинах, наче намагаються в них зазирнути, бо всі храми закриті, окрім ікони Іверської Богоматері, куди я заходжу й ставлю свічки в незвичайні підсвічники, прямо в пісок, одну — за упокій усіх померлих на невольничому ринку, іншу — за здоров’я своїх близьких. Миттєво мене осяває думка: як дивно виходить, свічки ставляться в пісок, який, по суті, є символом часу, адже ми ще й досі користуємося піщаними годинниками, та й самі піщинки, яких «несть числа», є символом безкінечності Всесвіту — водночас пустелею й каменем, адже саме на піску, в який додається цемент, тримаються всі підвалини.

Виходжу з храму, напроти — старий колодязь, викладений з каміння, нагадує пам’ятник, я знаю що він сухий,   та  неподалік є живий ручай, який біжить до моря  між зелених берегів високого очерету, «аборигени» вважають  воду джерела  цілющою,  насолоджуюся його прохолодою, я колись щоранку бігав до нього, коли ми з дружиною й донькою проживали в цьому районі; мимовільно усміхаюся, згадуючи нашу хазяйку, яка обожнювала курей й годувала їх навіть рибою, начеб вони мали нести не яйця, а ікру. Іду знайомою стежкою до фортеці, піднімаючись по високому валу, який колись був неприступним — скільки людських життів тут обірвано стрілами, скільки відрубано рук, ніг, голів — цей оборонний вал, по суті,  є безіменною могилою, як і в інших фортецях. Заходжу до вежі цитаделі, оком циклопа зиркає на мене колись грізна бійниця, підходжу ближче — і бійниця стає синьоокою, це посміхається мені море, і я приглядаюся пильніше й бачу неподалік від берега у воді стоять якісь страхопуди, схожі на тих, які ставлять на городах, тільки значно більші, цікаво, кого ними відлякують, невже чайок, щоб не ловили риби — чи дух Мамая?