Подорож до друга

1

Розходилась Стохід-річка,

вийшла з берегів, немов

кохана косу розплела і звала

                                за собою.

Її не бачив ще такою,

щоб так від автостанції неподалік

заманювати в безбереге повноводдя.

І я ледь не пішов до неї…

Та квапився до друга в Кузеньки*,

де він мене із Музою чекав.

 

2

 

І стежка, наче змійка, снувала

між дерев, кудись з під ніг

тікав пісок. І ось знайомий

хутірець, кілька хатинок

в лісі, старенький журавель

колодязний мовчить,

в саду Петровім копанка

блищить, і хмарка на воді

піймати хоче рибку

золоту. Листок, мов човник,

із Телесиком пливе...

Петро ж у гамаку,

поміж беріз і неба,

крилами рими простір

обійняв, і легіонам римлян

в місто Метафора ворота

відчиняв. І я зайшов

у них на радість нам обом і Музі.

 

3

А вранці ми на озеро Шені*

зібралися й раділи цьому,

немовби їхали до Лувру.

І ось за старим лісом

сяйнуло велетенським

люстром поміж землею й небом

це дивовижне озеро,й, здавалось, що

русалки причаїлись

поміж лілій, бо з лісу розкоряки,

ох, старі, дупел розчахнувши

роти, гілок піднявши рогачі,

кричали: "Їх ловіть, мерщій!.."

У позолоті сонця мошкара,

як сіть, в чиїйсь руці звивалась,

як в склянку дзенькнуло,

порвалась струна над озером —

комар, від крові п'яний яничар,

не долетить вже до орди, 

не приведе її сюди...

 

 

IV

І далі йдем… Замулений старий

рівчак, він завжди сонний.

Дрімає тріска, як щупак,

під берегом, мов жде

на здобич, а в горлі русла —

їм не штука — в'юни в'яжуть

вузли, щоб задихнулась щука.

Жаби підкручують

шарманки — утнуть весілля,

в призахідних вогнях —

довкілля. Ось верболози спалахнуть,

мов купи хмизу, і хтось сопілку із

верби зронив донизу.

 

V

І вечір вже. Мов гільйотини

на шиях канав, — засуви меліоративні,

лисий місяць у водах дрижав

відтятою головою. І голова КСП чи

бізнесмен доби нової, на

чорній "Волзі", мов на вовку,

мчав із соняхами фар в долонях.

Він поспішав чимдуж

на лови із вудкою-мобільним

телефоном. Мчав через ліс,

де плахи-пні, мов лисини дубів

державних, де вже й коріння

продали і на калині

розп'яли спів солов'я, народну

           долю.

VI

На одній із галявин

ми розклали багаття

збудивши спокій ночі.  

що тінями поміж дерев
скрадались,

чиїсь душі… Й вогонь

кривавими долонями

ламав кістки гілок,

і полум'я язик розлючено

сичав, мов хтось з язичницьких

божеств ягня жертовне

розривав. І раптом, ніби хтось мені

прошепотів: "Іди у хащі, поблукай,

я тут один постою, подивлюсь,

зігріюсь, помолюсь"…

 

VII

А на світанку, низько над травою,

вибілював ранок полотно туману,

роса в промінні першому, мов діаманти.

А місяць, хоч і ранок, шукав  все двері,

і, немовби в шинку, не знайшов поріг.

До берези причепився:

— О-озолочу...

— Іди вже за хмари, іди сховай ріг...

Й здивовано плямкає короп,

і цілує у поли зорю, і парує,

зітхає вода… У рожевії сіті манить

Русалка, на берег не вийде,

бо стане вербою...

VIII

А в день — передгроззя.

Хмара-ведмідь у вулику

сонце несе і вдаряє в небесні

граніти, вощини із медом

трясе, та бджоли не хочуть

ділити. Стрілою кривою поцілює

грім в ведмедя-злодія

старого — мов бджоли бринять у

вікна струни дощу сліпого…

 

IХ

А осінню я знов приїхав до

Петра, у пустища лісів, від суєти

подалі. На полюванні тихому

ми побували, і на стежках

ламкі гілки, немов стріляли

під ногами. А мухомори,

наче світлофори, застерігали

від оманливого світу.

Струмок, мов павутину

ткав — в полоні срібнім березняк,

поміж беріз заграва пломеніла маком,

і з жалем думав я — чому?

Від чого є в житті жорстокість?

Бо заграва — як пристрасть,

як кров! А хотілося б як місяць

обіймати щирим золотом плечі

дібров — щоби радість Творця

в серці мати і нічого, нічого собі

не бажати.

 

2000-2012 р.р.

 

* Стохід — річка на Волині.

*Шені — лісове озеро, де водяться чорнокрилі лелеки.

* Кузеньки — хутір у Любешівському районі.

* Петро — місцевий вчитель, товариш юних літ.