Адам Кисіль: воєвода і миротворець 

   І несподівано з цього черемухового туману вийшли три дівчини… Сашко розгубився: можливо, це намаралися від черемухового цвіту, однак дівчата йшли в його бік, одна краще другої, й він довго не міг збагнути, котра з них найгарніша. Одна була світлокоса, очі, мов сині озера, в іншої, коси, темні, мов ніч, й загадкова посмішка на чарівних устах, від яких не можна було відвести погляду, в іншої волося було, як осінь, то золотистого, то каштанового відтінку...

Таки зустрілись —

очі прошептали,

а губи посміхалися

лише...

По некошених травах

ми підемо з тобою,

де вечірня заграва

паленить над водою.

Світло води. Під нами небо

перевернуте пливе.

Я входжу в тремтіння

твоє довгождане,

стрілою пронизана лань…

Чи так було, а чи здалося:

В тополях засинав вітер,

Як сяйво місячне  її волосся,

і непокірні її руки...

І тихо як всюди...

Острови… Когось вони ваблять своєю незайманістю, хтось шукає на них скарбів, а що шукаєш ти на цьому острові, розташованому посеред міста і посеред Дніпра, з'єднаному з сушею коцюбою мосту? Але і тут повітря отруєне, бо комусь вигідні платні автопрогулянки.

Ось притискає тебе на пішохідному мостику до узбіччя новий патрицій на купленому за крадені гроші автомобілі. Усім своїм виглядом цей   парнокопитний говорить: " А ну, геть з дороги, розча-влю!.."

Але справжня вербова феєрія — за селом, в пагористій місцині, яку не важко відшукати, якщо йти бережком. За селом пагорбів, мов короваїв на весіллі. Вони невеличкі, так і тягне забігти на кожен з них. Ось переді мною долина, яку називають Жолобами. Мама розповідала, що чула від старих людей, начеб тут,  колись давним-давно, був замок, який   запався під землю чи пішов на дно озера. Тепер, ні замка, ні озера. І  вкотре хочеться оживити   джерела й наповнити цю долинку водою,   вийшло б  чудове плесо, якраз навпроти  заграви. Я ніде не бачив таких прекрасних заграв, коли заходить сонце, як  тут. Кожного разу —  це нова таїна. Ось перед вами міняться порфирами небесні брами, течуть малинові ріки, постають золотими скелями хмари над рубіновими урвищами, а то перетворюються на острови, пульсуючи неземним, райським світлом. І раптом все змітає жовто-гаряча хвиля, що відкриває у небі нові простори, які  червоніють маковими полями, а то жовтіють пісками пустельного безмежжя...

Осінній парк, немов іконостас,

і в храм відкриті двері...