Валентин СОБЧУК

Біла гора

збірка поезій

I розділ

Вершник на багряному коні

***

Вікна, мов шклянки

з фіолетовим чорнилом.

Вечір, смеркалось

                          надворі.

І я, немов чекав на

казку, як дзвоника

чекають школярі,

чорнило ж загусало

у вікні. А я чекав, що

хтось напише, ось-ось

напише на вікні

найпотаємніше на світі,

про радість невідому

ще мені — та вже чорнило

стало тушшю...

І раптом зірка там,

удалині, мов зазирнула

мені в душу,

і я чомусь всміхнувсь

              в пітьму.

Бронзовий янгол

У пустці осіннього саду

 я  поставив підсвічник у подобі янгола

Бронзовий янгол

на ясеня зрубі,

полум'я свічки

на вітрі тремтить,

до саду, там

зрубані крони

зотліли, бронзовий

янгол летить,

і полум'я свічки

несе, мов пелюстку,

щоб корінь в землі

ще повірив в

галузку,

яка розцвіте

навесні,

як гілка мертва

у сопілці,

коли оживають

пісні.

***

Куполи Печерської

лаври — скільки сонець

і сяйва над нами,

куполи Печерської лаври—

мов багаття палаючі

в небі, світло з темних

печер спокути,

світло світу, яке не

збагнути, тим, хто

в серці немає Любові

і Бога.   

Полин

Відчай степу

у сивих туманах,

в мреві скіфських

курганів — полин.

В терпкість духу

поринути твого

і  вдихнути жагу

предковічну степів,

і пісків швидкоплинне

тепло й глини дух,

і втому

              землі

прогірклого листя

так гостро

відчути у зламі

стебла і завмерти...

Мов столітні дими

в долонях розтерти

Скіфська баба

Холоне сонце на твоїм животі,

розсипавсь трояндами захід,

і точить вже місяць серпок

зрізати пуп`янки зірок,

що падати будуть із неба

в безсмертники і полини…   

Ти знову одна,

і на стільки століть!

Я не заздрю твоєму безсмертю,

бо що воно варте, коли камянії —

навік душа твоє і серце.

***

Летять ворони, летять —

на піраміди тополь всідаються,

на увесь білий світ кричать, і небес

голубінь, як у нори тече,

вищає висота недосяжності...

Звідки, звідки вони налетіли?

Мовчите! Я один серед них,

А завтра...

Ой, як чорно мені, що здається

уже очі вийняли, і лежу я убитий

на полі — не стрілою чужинською,

а ні шаблею,  забутий забутою

піснею, й словом нікому згадати,

а ворони гортанно кричать.

***

На багряному вершник

                          коні,

у багряному вершник вбранні —

дерево самотнє в полі.

Вирвалось на волю, вирвалось

з полону? Гай стіною наступає,

списи скинувши угору.

І вершник від нього втікає

і, зранений мчить, і листя

черлене у слід опадає. А, може,

ввірватись він хоче до гаю —

та корінь глибоко...

              Йому не домчати...

Березі край лісу його

                          не діждати:

заломлює віти на вітрі, мов

              руки, біліє, мов свічка

на стежці розлуки...

БІЛА ГОРА

Та річка, як соломинка...

Крок — і ступиш на

другий бережок,

а то і в юність,

й не потрібен місток.

Та річка жебонить,

як сварлива баба,

що з лозою до корови

на город спішить.

Та річка така маленька,

мов намальована нами,

пастухами, щоб корови

мали з чого воду пити,

а дівчата, де ноги мити

(ох, ці дівчата!), й було

де рибу   ловити.

У маленькій річці

вона б не втекла... та золота

рибка мрій. Та чи спіймав

її? Звичайно, ні...

Себе чомусь спитав.

Все ж  зірку

золоту в цій річці хочу

упіймати — в житті ловив

і не зловив. Та з неба

не летить, Біла Гора

не спить, дає цицьку

Великій Ведмедиці.

Біла Гора, якби її

                          глиною

побілити не лише хати

в моєму селі, а цей світ,

              що на Добро

змалів і помілів, як ця річка.

Може б, цей світ   став

таким добрим, 

як моя Мама.

Старий міст

Темне небо, темний ліс,

темне небо повне сліз,

місяць в небі, наче лис,

випасає в хмарах кіз.

І не спить ріка, і он —

міст сіріє, наче слон,

воду п`є й вогнів намиста

в ліхтарях  несе над містом.

Лиш під ранок бачить сон,

перевізник міста, слон.