Ірпінське узлісся.
Узлісся. Ранок. Ще жива роса,
а сосни які величаві,
мов підпирають небеса
колонами золотавими —
то морем шумлять, то хмаряться.
І про Елладу тут мариться,
і про Трою,
і виповнюють все тут довкола
хвойні пахощі,
що спливають янтарним слідом
по корі, і немовби старим вином
променяться на сонці, що
заплаву ріки золотить,
і намиста сяйні у долоні
несе й губить з росою в траві...
В узбережжі тумани не сплять,
аж тремтять, так вернутися
хочуть на небо...
***
Біліє черепашка мідії,
як човен мій, порожня,
на піску,
мов зірвана пелюстка
лілії
летить з долоні у ріку...
Чи викине
на берег знову
цю черепашку-човник
з небуття,
а втім, яка різниця,
аби нове змогло
початись в ній
життя.
***
Голодний собака і море...
Море голодне лиже
каміння,
як кістку голодний собака,
скелі незрушні і гострі,
мов ікла, стільки століть
уже проковтнули...
очі великі в собаки, як море,
Очі великі... Гори...
Море голодне лиже каміння.
***
Міськії ліхтарі, мов гусаки,
повигинали шиї, в дзьобах
затиснувши жовтки,
що по дорозі розпливлись,
і лист осінній, мов яєчня, під
колесом шкварчить.
На темну сковороду ночі
міськії ліхтарі, мов гусаки,
жертовно йдуть за місто.
БАЛАДА ПРО ЛИСА
Два місяці посеред шляху
у лисових очах враз
засіяли.
Він вибіг з темних
хащів, бо сила невідома,
як на плаху, до фар, що
світлом променились —
так закликала...
І він побіг назустріч
вірній смерті, що теплим
дихала залізом і бензином…
На щастя гальма, як вовки,
завили й спинили смерть.
І стрепенувся ліс, голодним
ехом аж зайшовся, і…
Живим лишився хитрий лис.
-"Що то було ?"- питали
пасажири сонні. Водій,
радіючи, що лисове життя
вберіг, захоплено казав:
-"Ай молодець! Як вивернувся
з під коліс, ах, як побіг !
Собаці чи котові вже б капут…"
А я подумав:
"Собаки ж з нами бо живуть,
то ж, не бояться, що їх вб`ють".
А щодо лиса: з того часу
чужих курей він більш не крав,
у небо почав задивлятись,
щоб з-поміж зір два місяці
тих відшукати.
Романтика ж у лісі небезпечна —
і ще б пак!
На днях замріяного
лиса ледве не з`їв хижак.
Та вивернувся знову хитрий
лис. І як радів, аж помолодшав
ліс…
Бувальщина на автомаршруті Луцьк-Нововолинськ , січень 2001 р.
***
Де кручі над Дніпром високі,
де стежка обірвалась в жарі
листя,
сяйнуло багаттям високо
листя прощальне, листя осіннє.
Іду до багаття, бо друзі в цій пущі,
з усіх-усюд приїхавши сюди,
на мене ждуть зігріти руки й душі,
і радість розділити і біду...
Та стежка обірвалася на кручі,
І я один, один іду...
Осіннє багаття
Під темними соснами
золотиста стіна,
рветься лев вогнегривий
крізь неї,
де осінь, де осінь
на стежку лягла
лисицями-листями...
Рветься лев вогнегривий,
у вогні, як у гніві, гілки
кісточками хрустять,
мов на банкеті...
Терпкі осені вина
розливають дими...
ДИМ
І зблиснув місяць
в надвечір'ї
кривим ножем.
Зірававсь ординцем
вітер,
гриву димів
куйовдячи,
мов вершник на коні
татарськім лине,
до тіл білих беріз
спішить —
та раптом
розлягається
в траві і гине, то
янгольським
крилом змахне
й порине в
печаль небес
осінню,
як очі твої
сині-сині...
***
За моїм вікном
дерево стогнало,
наче вмирало, стовбур
тріщав вогнищем,
що догоряло...
То крижану сокиру
вітер встромляв
і розтинав його душу,
аж скрипкою
озивалося, то
дверима рипіло,
мов йшов хтось
до мене — куди ти
кликав мене, клене?
| 
