У черзі за шашликами

Поганяли шашличного

чотиринога своєю нетерплячістю.

Шампури опускали на червону,

вихлясту спину вогню,

що пострілював

батогами в дровах, а пси

повисолоплювали криваві м`яса

язиків. А дим  шашличний

вулицями бродив сірими тінями

тварин, що смажилися на шампурах...

Поганяли шашличного чотиринога:

хто куди — хто у середньовіччя,

хто у вік кам`яний, як цей

смаглявий довгоносий тип:

він так тримав"гваздікі",

мов смолоскип, 

і, здавалось, з нетерплячки

підпалить спідницю  

на молодиці, а то і цю будку,

так схожу на хлів,

а пси повисолоплювали

криваві м`яса язиків.

1990-2004

***

Ніч. Тишу полохає

прикута вірність,

дзенькає в срібну

тарілку місяця

ланцюгами,

догори дном

перекидає —

і на будки собачі

манна небесна

стікає.

***

Чорна чайка у полі,

що шукає вона?

Древнє, щезнуте

море,

чи то ворон

кружляє, видивляє

біду.

***

Золотий нашийник

Сонця гінцеві не

розірвати,

так і мчатиме

до заходу і до роси,

той гінець в

нашийнику сонця.

міріадами іскор

горять

в колі світла

самотнього ліхтра —

іскрам цим  таки

не спізнати

вогню пристрасті

й любові, і ненависти,

до якої всього лише крок,

як до цього вікна,

за яким твій силует.  

***

Яке було небо — хмари пухнасті,

сріблястії руна, мов гірських

овець отари спішать, до води

                                     линуть —

і в заграві жертовно гинуть.

***

Якір на березі

на постаменті

темніє, мов вирваний

корінь, що сохне і тліє.

А в барі медузами сизими

дим здригався і плив...

море вина випито,

вже не чути і слів,

вже у барі, як в мушлі —

шум, що слухати мусиш,

мовби хвиль морських

плин…

Знов ти вийдеш один.

***

О рослинні слони —

зелені вуха лопухів

не бояться джмелів,

і чублять драконячі

голови будяків.

Аж пух із верб летить,

немов овець стрижуть

у небі — сріблясті руна

на траві, їх буде ткати

місяць на голубім

веретені

ЛОСЬ

У його зіницях червоними

крилами зблискували

вогняні птиці й чорні

гнізда звивали, свинцевими

дзьобами тіло рвали.

Над гілчастими рогами

листком пожовклим

тріпотіла зірка.

"Щоб, не втік, щоб

не втік", — мисливці

шепотіли, і знову

ніздрюваті рушниці

диміли. Він не падав.

Постріли знов. На боках

маленькими сонцями

сходила кров.

Рушничний дим

все підступав

і лось, як гілка, догоряв.

Дик*

Шуміло поле, немов прибій,

чайками білі хустки летіли,

в селі, давши ногам відбій,

жінки сусідам говорили,

що там, де морем ліс синів,

йшла навпростець полями

сила — силенна диких кабанів.

"Ви чули, чули", — неслось між

хатами. Диковинку цю Тимоха

почув, і хоч свиней в хліві

доволі, спрожогу рушницю

хапнув — й до лісу чимдуж, через

поле. Невдовзі у вересневій імлі

ляснули постріли батогами —

від крику звіриного тиша зомліла

в селі, і навіть бувалим різникам

на душі робилось дико,

страх тваринний прокидавсь,

і волосся на шкірі ставало дибки…

Поранений, заюшений, кров  

у дикові сліди впікалась, він

до крайньої хати чвалав,

до Тимкової. Там діти

грались...

Сусіди з вилами напереріз

метнулись бурею німою —

і дик, із стогоном

колодою упав на купу гною.

Чорніло дикове око,

мов шріт,

у димарі вітри стогнали,

на ганку дівчинка

мала, крізь плач:

"За що його вби-ва-ли?.."

 Дик* – дикий кабан (діалектне)

Місячні стежки соломи в місті

На автостраді зблиснули

соломою

фари, ліхтарі, і не встигла

вона згоріти, коли я побачив:

солому везуть —

ні скрипу коліс, окриків,

батогів, а вона місячними

стежками встеляє

слід косарів.

Спалахує на дротах, деревах,

стінах, а я малий ловлю

те солом'яне золото.

Відтоді чим більше

місячних стежок соломи

в місті бачу, тим дорожчою

стає ціна солом`яного

золота і колючішою стерня,

по якій до матері йду.

***

Шкло, наче прозорості

вічний лід.

Між шибками

в павучих тенетах,

як у сітях, затонулим

фрегатом жовтий

листок горів.

Чорніли бруньками

засохлі мухи. 

Павук безлистою

кроною виростав із

вічних льодів прозорості —

шкла.

***

Білими піднебіннями

сміялося тісто

жовтошкірих об`їдків,

а він ними не давивсь,

не гарчав, як раніш,

стиснутий зашморгом

вічного страху, що хтось

сильніший все відбере.

Він  боки грів на клумбі

вокзальної площі.

На нитці бабиного літа

листок, мов зірка впала,

пломенів...

І видалось, а може,     

й насправді — на клумбах

вокзальних,

де квіти пожухлі голівки

схиляли, собаки окраєць

тепла шукали.