Валентин СОБЧУК

З циклу Ольвійські балади

Вона

Спала Ольвія сонцем утомлена,

долітав шелест хвиль із лиману —

лиш вона, лиш вона усамітнена

виглядала когось із туману.

На агорі вона з ним зустрілася,

він з купцями  Мілету приплив,

і дивився на неї закохано

наче  вічність її вже любив...

І хоч їй більше тисячі-

над лиманом спливло стільки літ!..

Начеб вчора волосся їй

розплітав і хітона стелив.

Знову пахне духмяними травами,

вітер  шепче усе про любов,

небо квітне новими загравами,

і я кваплюсь  до неї  знов…

20.07.2011 р. 

Золото стежок 

Там золото стежок

між травами,

де древнє місто спить,

покличе вас на пагорби,

до глибини століть.

І в ночі оксамитові

горітимуть  вогні,

і над лиманом місяць

млітиме, лунатимуть  

пісні:

про незабутню Ольвію,

про юність і любов,

і скільки б не було тобі —

ти знову тут і знов…

Приспів

Золото стежок ольвійських

завжди нас всіх кличе,

завжди нас всіх кличе,

як в студентській юності, 

відшукати вічність,

відшукати вічність… 

12.07.2012

Стріла

Наконечник стріли

ми сьогодні знайшли,

на руїнах фортечного валу,

і згадалося враз,

як на Ольвію йшли

у  нестримну навалу.

Наконечники стріл — 

вістря смерті і тьми,

скільки їх тут в землі, 

— скільки?!.

Наче з скіфами ми

на Ольвію йшли,

а тепер шукаєм

                  уламки.                   

Вже нема ворогів

на стінах її — лише

а життя і сьогодні,

мов вістрям стріли,

націлилось в тебе. 

17.07.2011

Йшло невидиме військо

Ніч оксамитові шовки

над нашим табором

стелила...

На древнє місто йшли полки,

сторожа навіть не сурмила.

не вартував ніхто воріт,

ні грізних стін ні бастіонів,

а військо йшло, як тінь,

як тьма,

і тануло на стінах.

Лиш  Ольвію щитом черленим

із неба місяць захищав,

і  усіх тих, хто  пішов в небо,

і Ольвію охороняв.

І місту древньому сьогодні

вже не потрібна оборона,

а лиш любов тих вічно юних, 

хто був в  істфаківських загонах.

28.07.2012

Зопіріон                                                       

Полководець Олександра Македонського, який завоював пів-світу,  не здобув Ольвії…

Над Ольвією знову — вороння,

коні іржуть й трава принишкла—

Зопіріона йшли війська,

щоби здобути древнє місто…

А на валах і грек, і раб,

усім тоді дали свободу,

і розбивався, мов об риф,

штурм кожен Зопіріона.

Хоч стріли хмарами летіли,

аж сонця видно не було,

але й на крок не відступили,

усі, хто місто боронив...

Та  Ольвію потім не раз

війська ворожі руйнували,

коли свобода й братство знов

у місті цьому умирали. 

 2011

***

Ольвию мне не забыть никогда—

просыпаюсь в палатке с министром,

а на столе, а на столе —

бутылка виски…

На улице знойная жара,

мы все это терпим с министром,

студенты истфака с шести утра

уже на раскопках с нами,

потому что сокровища из под земли

не выходят сами…

Такая демократия, господа,

не снилась и Сократу, когда на

раскопках все равны, и даже

ты брат министру!..

 2011р.

***

Все було, на жаль,

в сні,

я скакав на коні,

і ти сіла в сідло

до мене.

Кінь галопом

нас ніс

у замріяний ліс,

що крилом

чарував зеленим. 

На галявині я

зупинив коня,

і пив мед з

твоїх уст солодких,

у шовковій траві

ми щасливі були, 

і ти ніжна,  мов

квітка весною.

28. 07 2011 Р.

  Чому?

М. Максимову, ольвійському Гомеру.

Серце крає спустошений степ —

не ворогами на цей раз,

сонце розгнівалося мов,

що тут забули про богів,

і вівтарі покриті пилом.

І я питаю себе знов:

чому я в цім степу —  чому?

Де навіть вигорів полин,

й від розпачу лиман зітхає:

знесиленої  хвилі плин

вже колискову не співає

у Нижньому затопленому місті,

бо так змалів і так змілів.

Та ввечері все оживе, й

багаття наше запалає,

і під гітарний передзвін,

пісня прогонить з душі сум,

і дасть мені Пегаса крила:

побачу я, як скаче скіф

з гречанко в сідлі щасливий.

І звуки ліри десь на агорі

почую я такі щемливі, 

і Аполлона тінь

і місто на горі з імли віків

побачу — і ллється знов

вино та кров в жертовники

богів, і Геродот

йде Ольвією босий,

і я немовби  з ним

шукаю щастя у Щасливій*. 

І зрозумію я тоді — чому я тут,

чому я тут, бо Одіссей мій

батько був , а  Ольвія —  мама.

(* З грецької мови Ольвія означає "щаслива")