Коли вогонь і вода
в абсолютному спокої,
від цього на душі стає
теж спокійно і велично.
Бо вогонь заграви,
завжди - диво, в ньому
і барви світану з бузковими відтінками,
й рожевий цвіт небесних садів.

Вогонь і вода... Дві стихії, які не
бувають разом...Хто сильнійший з них?
Очевидно вода,
бо може загасити полум`я,
тож і спокій також має
більшу силу, яка схожа
до величі тихого океану.
Але вогонь і вода не можуть бути разом,
Хіба коли сонце купається в озері,
котре в Ірпені,
в районі БКЗ, особливе.
Власне тут два живих дзеркала
в глиняних чашах кар`єрів, і
вода тут особлива, смарагдова -
від кольору глини, все ж
чиста і з прохолодними струмками,
які так і прориваються з глибини й
лоскочуть ноги, як русалки.
Зараз важко здогадатися, що ці озера
породили кар`єри, й що колись
маленькі озерця були коло вокзалу,
й ще далі...
Але про це знають тільки старожили,
але й й вони не знають скільки
мільойонів цеглин
виготовлено
з глини цих озер,

скільки
будинків зведено в Києві й
Ірпені, в вікнах котрих озерна
прозорість...

Ірпінське озеро, що пахне морем

Чудово купатися вечорами…

Поринати в теплу прозорість води,
тішитися дитинною невагомістю
і забувати про суєту в диво-озері на СМУ,

де завжди кришталево
чиста вода, хоч люди нещадно засмічують
його береги, та воно має сили відновлюватися,
навіть ряска його не бере, як річку Ірпінку,
яку взяли в полон урбанізації «плиточники»
тотальної забудови, сподіваючись що качки
зжеруть ту ряску, але річка позеленіла ще більше…
На озері СМУ ще нестрачений куточок живої природи,
де ростуть унікальні водорості на дні...

Люблю їх торкатися
стопами ніг, і згадую як босоніж
бігав в дитинстві споришевими стежками.
Тут на березі особлива глина - цілюща, як в Куяльнику.

Кажуть, колись її навіть брали на аплікації в шпиталь,
Вона і має такий же запах, як куяльницька.
Коли тут розробляли глиняний кар’єр,
то зачепили пласт юрського періоду.
На озері також можна побачити як булькає
вода, мабуть, від сірководню,
законсервваного з періоду Мезозою,
а ще повітрю додають
морські, йодні нотки, випари з дна, яке пам'ятає час,

коли все довкілля покривало древнє море,

його сліди, черепашки морських молюсків, знаходили в Ірпені

під час буріння артсвердловин...
Неспроста мій знайомий Андрій називає
це озеро ірпінським морем.
А тут і дійсно пахне морем…
Я люблю купатися під обривом біля сухої верби,

що на світлині, котру називаю Рогаткою,

з якої хочетья стрельнути камінцем до берега юності...

****

Між берегів, в тремкому

дзеркалі води

заграва пломеніє маком,

то квітне садом і бузкове

тче  світанкове мрево…

Малиновий вогонь у  водах

далеким містом вабить

в небі... вода мовчить,

хоч усе знає…

Мовчу і я, немов краплинка

розчиняюсь,  і у вікні

озернім хочу побачити себе в

в епохах, що спливли у Лету,

та яким великим було море

давнє, високі береги

котрого в висохлих долинах,

в яких до мене й досі лине

його солона хвиля - її

приносить вітер із країв

далеких  і степів сарматських…

***

***

Бродив я у шпитальній пущі

в Ірпені, поміж високих вільх, у

дивному сплетінні,

кігті птахів доісторичних,

нагадувало  їх коріння

і чув кікімори сміх гомеричний...

А на корі дерев читав таємні знаки,

у соснах слухав моря шум,

що в давнину було...

Бучанки плин, малесенької

річки відлунювало тут між берегів

шумом колись великих вод

поміж камінням, що оживало в течії...

Кора гадала по руці про

мій життєвий шлях,

й з варяг у греки золотий листок

плив з осені у літо.

2019

Святе джерело

Земля древлянська, древня,
як дерева, яких вже на землі
цій не було,
та в молодих лісах новий літопис,
в урочищі Кип’яче* творить джерело,
яке не спить донині,
й світло води несе поміж
камінням, де
небо у озерах чистої води,
що тіло й душу до основ покличе,
і во Христі озветься дзвін
в монастирях, і підеш ти,
як вперше на молитву до ікон,
на камені тобі відкриється Афон,
і Святий Дух торкнеться серця,
який є Радість Радостей,
коли ти посміхнешся, як дитя,
й замислишся нарешті,
як радість цю неждану зберегти,
як в суєті-гонитві її плекати
у молитві.

* Кип`яче, лісове урочище поблизу селища Чоповичі, за 20 км від Коростеня  

Коли перша гілка розполющує  очі?

Весна

Білі крильця пречистого цвіту
Розпростерлись у наших садах,

І до нового кличуть нас світу,
У бджолиних сонатах й піснях.

Як відкрити пелюсткові брами,
Де весна-наречена одна,
Ще не в тисячах ликів, й зелені
Приміряє скрізь плаття сама…
У коріннях неспокій усюди,
Кожна гілка налита вином
Відкриває повіки пелюсток,
Ледь зігріті квітневим теплом.
Але буде ще сонця багато,
І весілля весни, як завжди,
У пелюстках почнеться крилато,
І воскреснуть знов наші сади…

Яблучний Спас
Чути Спаса медові дзвони
Мліє груша в солодких снах,
Дзвенять оси від солоду, й крони
Плодом сповнені у садах.
В білосніжних одежах хмари,
Як тоді, над горою Фавор,
І Спаситель іде в наші храми,
І возносить хрести собор.
Сяють свічі, як зорі всевишні,
І в молитві радіє душа,
Позбавляючись помислів грішних,
До Фавору сама вируша
Йде сама —із вузликом яблук.

Одинока моя душа…

Біля прадуба

Мене не відпускало дерево століть, дивилося із верховіть, а я немов під щоглами стояв, уже без  парусів зелених... А по корі дубовій, мов струмки, угору й вниз, мурахи скрізь текли, навіть із крильцями, мабуть, служили в авіаполку цієї мурашиної держави... Я придивлявся до кори століть, як до гірських хребтів, де у таємних гротах і печерах жили мурахи, що мали місто під корінням дуба. До якого прихиливсь, і спокій і могуть у мене разом з мурахами влились, аж я малим відчув себе мурахом, і згадував скільки імперій й царств пішли за прахом в небуття за п’ять століть, як листя з верховіть прадуба, під яким стояв і почувавсь його царевичем у лісі...

Коли весна починаєтьсЯ та перша гілка розплющує очі ?

Завжди для мене таємниця, як і те що вона часто запізнююється і капризує, як жінка... Сьогодні в тепле надвечіря забрів у ліс, щоб побачити як в смарагдові наряди вдягаються ще голі дерева , здивувавшись, як на зелених пташок схожі молоді кленові листочки. Тисячі відтінків зеленого виповнюювали радістю, що знову почнеться нове літо, й хотілося самому зацвісти й почати нову сторінку життя...дивують перші лісові квіти і сонечка кульбаб на лузі, і золоті бунчуки очеретів на березі, і цвів старий міст разом з абрикосом,

якого раніше ніколи тут не помічав , хоч бував тут багато разів, наче він прийшов сюди з мого саду. І весна знову стає схожою на чарівницю й довго дтвуюсь , що за кущі цвітуть , схожі на вишневі пелюстки, несподівано пригадується пісня"Цвіте терен, і розумію це він , черемуха ледь стримує п’янкий подих, ще тільки привідкривши зелені повіки...

Мечі квітучі й богомол

Скільки часу їздив з богомолом?.. Та коли прямував по воду в улюблений ірпінський сквер на БКЗ про це не відав, думаючи, заглянути чи ні до двох магічних дзеркал неподалік бювету, озер з високими кручами та зеленою від глини водою, яка має особливу енергетику й пульсує джерелами, які так і охоплють тіло на всій акваторії, нагадуючи криничну прохолоду й глибину. До речі, коли розкопували ці руктворні водойми для глини на цеглу, то в 1979 році знайшли там маленького мамонтьонка. Але це було давно, наразі переді мною бабуся везла розквітлі мечі, себто гладіолуси, адже саме так римляни називали цю зброю.

Розквітлі мечі… Чому так нарекли ці квіти? Мабуть, за схожістю, що вони такі ж витончені й продовгуваті. Уявляю, як зацвіли мечі в руках гладіаторів, і не від крові, а біблейської істини «не убий», як народ на трибунах, який прагнув видовищ і смерті, прозрів й пішов у світ не завойовувати його, а творити добро й шукати в собі Бога . Чому мені так думалося? Мабуть, тому, що їхав з богомолом, хоча про це не знав, як і про його поведінку й характер. Та згодом все відкриється… Набравши води, почав в’ючити її на свого коника, але поруч нього зупинився хлопчик, й не відводив погляду від нас.
— Що велик сподобався?.. голандський … Та хлопчик несподівано вигукнув:
— У вас під рамою богомол!!!
— Невже?!- І на мить уявив собі, як в дитинстві їздив під рамою велосипеда,подумавшии , яким же маленьким має бути цей богомол, у мене під рамою, точно, він не монах з ордену тамплієрів чи капуцинів...
— Дозвольте я його візьму…
— Кого?
— Богомола…
— Невже на хлопчика щось найшло,— починаю тривожитись, бо не бачу ніякого богомола.
— Та ось він,— показує мені, я нарешті побачив під рамою, схожу на коника комаху, бо до цього часу й гадки не мав, як виглядає богомол.
— Можна я його заберу з собою
— Бери...
— І хлопчик знімає насікомого богомола й так радіє, наче знайшов скарб.

— Я ціле літо мріяв його зустріти, шукав на морі, але марно... А тут він сам приїхав до мене на вашому велосипеді... Який удачний ранок!.. Я так і відчував, щось має відбутися, коли піду до бювету...
- Мрії збуваються, якщо дуже мріяти, посміхаюсь до
хлопчика й уявляю себе в дитинстві, як хотів купити трактора... А ще дивуюся, скільки радості подарувала ця комаха-богомол хлопчику. Мабуть, причиною є урбанізований простір та його тиск на нашу свідомість, коли природа все більше віддаляється від нас, та діти наближають її в своїх мріях, міркую, їдучи додому й зауважую, що геть нічого не знаю про богомолів.
Тож з нетерпінням загуглив назву цього створінняя. Й що дізнався? Давні греки називали богомолів провидцями, бо за їх поведінкою визначали погоду. Однак не всі народи обожнили цю комаху в назві. Бо насправді від народження богомоли — найлютіші жижаки, й споживаають не тільки дрібну мошву, а навіть живцем можуть ковтнути жертву значно більшу за себе: малу ящірку й пташку, жабку, осу, особливо улюбленими смаколиками для них є метелики й коники. Щоб впіймати муху вони можуть замаскуватися навіть під орхідею (погляньте на п`ятій світлині). Ненажерні вони навіть у шлюбних стосунках, Під час спарювання самиці з’їдають своїх обранців після акту любові, а то й під час нього. Ото справді любов зла... Бідні мужчинки-богомоли...
Але чи є в богомолів вороги? Як же без них, на них полюють змії й гадюки, кажани, але вони добре маскуються й мають п’ятеро очей, тож найстрашнішими ворогами для них є не крупніші хижаки, а вони самі! У пошуках здобичі богомоли нерідко вчиняють канібалізм, влаштовують війни між собою, як люди, котрі весь час забувають, що в кожному з нас є всесильний Бог, й що тільки покладаючись на його заповіді можна досягнути справжнього щастя, для якого не потрібні ні розкоші, ні війни. От до чого дійшов цього ранку, подумавши, скільки ж часу я їздив з богомолом під рамою мого велосипеда й посміхнувся, згадавши кришнаїтську мантру: "Харе- Крішна, Харе-Рама", де Рама означає всерадуючий. Згодом, сідаючи на велосипед, заглянув під раму, чи знову там не причаїлся якась радість...

Золото для всіх... 

***

Що в літі для нас було непримітне
Виповнює осінь змістом новим,
Багряним, рожевим і золотим…
І на долонях листочків
Листи свої пише —
І полум’ям їх огоротає святим…
А слів і не треба, все творить
Всевишній, до неба здіймається
Світлий вогонь.
Отак і горів би я з листям черленим,
І марив із кленом про зорі й політ.
Та осінь на скронях інеєм дише,
Все ж сяє листок, як сонячний міт.

міт*-знак

Дорога, колії, перон...

І клени, наче хтось
намалював,..
Такий вже трепетний
І золотий вогонь,
Як світло з вікон
Сонячного міста,
В яке ще не доїхав
Мій вагон.
Та осінь подарує
Його всім!
Хто серцем світлий,
Хто у житті
Над златом не тремтів,
Той і побачить, як його
Багато! .. на вулицях,
Найбільше у лісах,
Де всі стежки
Від золота горіли,
Яка ця неповторна
Й швидкоплинна
Мить…
Мить щастя золотого,
За яке платить нікому
не потрібно...

Блакить на річку пролилась

Після захмарення пухкого,
Крилом у водах лебединим
На плесі хмара здійнялась,
І сурма сонця золотого
Засяяла в діброві в листі.
На павутині між дерев
Намисто зблиснуло роси,
І клен, мов вогнегривий лев
Вслухався мовчки в голоси,
Що линули від лугу,
А я ішов немов за плугом
Із часу княжої Русі,
І борозною листя золотого
Стелилась стежка,
і стежки усі сліди пригадували предків…

З густих туманів пішов дощик,
Біліють лебеді, як сніг,
На озері завмерло небо,
І очерет з вітром принишк.
Гостомель в золоті стежок
Чекає в гості сонця,
До неба вюниться димок
Десь над багаттям, і думок
У вирій не пускає осінь…