Що в імені твоєму — Київ?

Ще в стінах школи нам переповідали поширену літописцем легенду, що назва столиці пішла від князя Кия. Але таких назв у Європі близько 60. А в Польщі вони навіть зустрічаються в назві сіл, як от Киї, Кияни, Києво, навіть на теренах Малої Азії згадуються в історичних хроніках подібні назви поселень. Невже князь Кий міг всіх їх заснувати? Інша річ, що він таки справді заклав ще один Києвець на Дунаї. Але то інша історія, яка свідчить про військову могуть князя Кия, адже його покликав на службу візантійський імператор Юстиніан. Щоправда Кия візантійці називали Хільбудієм, і він заснував на Дунаї фортецю, назвавши в пам'ять про свій град Києвцем. Ось як писав про нього Прокопій Кесарійський:

«На четвертому році своєї єдинодержавної влади імператор, призначивши цього Хільбудія начальником Фракії, поставив його для охорони ріки Істри (Дунаю) наказавши йому стежити за тим, щоб варвари, що там жили, не переходили річку. Справа в тім, що варвари, що жили по Істру — ґуни, анти і слов’яни, часто робили такі переходи, завдаючи римлянам непоправну шкоду... Через три роки після свого прибуття Хільбудій перейшов ріку з невеликим загоном, слов’яни ж виступили проти нього всі поголовно. Битва була жорстокою, полягло багато римлян, у тому числі i їхній начальник Хільбудій»

Однак Кий-Хільбудій не втримав цей форпост, й можливо там і загинув, бо похований був в Константинополі, про що свідчить надгробна плита, датована 559 роком. Але чому його називали Хільбудієм, а не Києм, та й власне чому Києм, і чи була це одна й та сама людина. Щодо назви Хільбудія, то деякі дослідники, покладаючись на санскрит, розшифровують її, як старійшина роду (хіль-рід, будій старійшина). А от звідки пішла назва Кий, швидше за все це було прізвисько князя від поселення, котре назвали через розташування великої переправи через Дніпро. Опори древнього мосту, можливо, їх було кілька спиралась на киї, які забивали в дно ще взимку, пробиваючи ополонки. Потім, як описують дослідники, до київ прив’язували човни, на яких стелили дошки. Такий плавучий міст на човнах, прив’язаний до човнів, легко розбирався на зиму або коли наближався ворог. Від Києвої переправи міг отримати й прізвисько князь, адже й королям давали прізвиська, як от володаря франків називали Молотом, який ним добре володів у бою. А от як насправді називався князь: Хільбудієм чи Києм, годі знайти в письмових джерелах, крім автора «Повісті временних літ» та згадки в візантійській хроніці. Але те, що існував такий могутній князь, немає сумнівів. Про це свідчить археологічний матеріал, і знахідки від поселень трипільської культури, датовані четвертим тисячоліттям до нашої ери, римські монети 2-3 століть від Різдва Христового, що яскраво переконують, що град Кия був великим центром торгівлі, який в письмових джерелах іноземців мав також назви Самбатас, Амадока, Куара.                 

Слідом Аскольда

Київ магічний і феєричний у переддень вихідних, в сяєві клени ваблять міфічно до призабутих алей, до Десятинної церкви підвалин, де Володимира слід во Христі, в гори до Кия, де Перуна-Громоворжця досі легенди живі...

І на коні Святослава зустрів я, брами мені відкривались століть, а на жертовнику рідновірів — в попелі бачив смуток богів...

Рідне усе це було до нестями, наче я жив тут колись вже давно, на Візантію ходив із полками Аскольда, мріяв з мечів кувати хрести...

PS

*У візантійських хроніках та інших джерела згадується облога Аскольдом Константинополя за утиски й страту руських купців, які не доплатили данину. Імператор Михаїл позбавив їх життя й ледь не позбувся його сам, якби не захист Богородиці, коли після всенощної молитви лодії русів розметало по морю. Аскольд тоді відступив, а згодом прислав послів, щоб хрестити Русь, здивований Божим заступництвом за ромеїв. Та йому вдалося навернути до віри Хрестової тільки найближче оточення, хоча Бог явив чудо, в вогні не згоріло святе Євангеліє, яке спеціально кинули в піч. Це було сто років до хрещення Києва Володимиром Великим. Намагалася хрестити Русь і княгиня Ольга, але її син Святослав Хоробрий, зруйнував перший деревяний храм на честь Софії, збудований його матір'ю, хтозна, чи загинув би він на дніпровських порогах, коли був би з Хрестом, і як би тоді розвивалася історія Русі-України...

Слово про князя Святослава

На чуприні князя, що сидів на кам’яному коні, причаївся голуб, може то його дух прилітає на київські пагорби. Символічно, що й сам пам’ятник Великому козаку на престолі, як назвав Святослава батько української історії Михайло Грушевський, постав біля гори Дитинки на Пейзажній алеї. Цей пагорб був околицею древнього Києва, адже сам князь в Києві не засиджувався, бо серединою своєї держави вважав болгарський Переяславець на Дунаї.  Святослав, якого порівнюють з Македонським і Цезарем,  здійснив те, чого не вдалося досягнути Віщому Олегу: 3 липня 964 року дружина князя Святослава Ігоревича здобула блискучу перемогу над військом Хозарського каганату й столицю іудейської Хозарії —- Ітіль, згодом: Саркел на Дону, Семендер в прикаспійському Дагестані та інші ключові фортеці Хозарії. Загалом протягом недовгого життя, можливо за 37 років, бо точної дати народження не існує, Святослав пройшов у звитяжних боях понад 8 тисяч кілометрів…

Очевидно його мати, княгиня Ольга, не раз вмовляла його зупинитися й розбудовувати Київську державу, яку вона зміцнювала зсередини, налагоджуючи зав’язки із могутньою Візантією, де вона прийняла хрещення, зустрівшись із наймудрішим імператором ромеїв Костянтином Сьомим (Багрянородним). Та Святослав прагнув іншого — впокорення Другого Риму. І в цьому контексті згадується версія, що можливо й дійсно в геномах князя щось було від Атили, якому не давав спокою перший Рим. Дослідники пропускають, що могутній вождь гунів міг народитися в нашому Причорномор’ї, коли гуни, завоювавши пів світу, просунилися в наші степи, утвердившись в Панонії, нинішня територія Угорщини. Дослідники натякають, що співставлення хронологічних подій вказує, що Святослав міг бути прийомним сином князя Ігоря та Ольги від якогось знатного роду київських русичів, бо про інших дітей княжого подружжя нічого не відомо, тоді як в середньовічній традиції завжди фіксувалося багато дітей княжих родин. У самого Святослава було троє синів: Ярополк, Олег, Володимир, в останнього — 12. Та й співставлення подій і народження Святослава і віку Ольги, як виходить з тих чи інших джерел, випадає на 36-и чи навіть 50-и літній вік княгині, що малоймовірно на той час, оскільки шлюб вона взяла у 14-и річному віці й прожила з Ігорем 33 роки. Але як би там не було, князь Святослав дуже шанував матір, хоча й не поділяв її християнських поглядів. Про велику синівську любов свідчить і той факт, що в 968 році, він покинувши болгарський плацдарм завоювання Візантії, кинувся на порятунок Ольги, котра була оточена в Києві печенігами й швидко відігнав їх від стольного граду. Ольга тоді попрохала його не покидати її, і він послухався, і тільки, коли поховав матір, можливо, на Аскольдовій могилі, де була церква на честь святого Миколая, знову вирушив у Болгарію. На цей раз востаннє…

І тут знову напрошуються припущення: чому Святославу так був милим цей край, що він вважав його серединою своєї землі. Можливо, й дійсно княгиня Ольга мала болгарське походження зі столиці болгарів Плиски, яку сприйняли за Псков з тексту в ПВЛ*. При цьому літописець наче б і сам вагався, описуючи її походження, вказавши тільки що уродженка: «от Плескова» , знехтувавши болгарською Плискою. А от пізніше владімірський літописець у 1564 році зазначає наступне: „Игоря же жени в Болгарех. Поят за него княжну именем Олгу, и бысть мудра велми“… Однак версій про походження княгині чимало: насамперед скандинавська, але є навіть галицька, чеська та інші версії. Та знову ж, як би там не було: Ольга, Хельгі (священна, зі скандинавської), можливо названа на честь регента її чоловіка Віщого Олега, була знатного роду, про що свідчить, подарований їй у посаг пристоличний Вишгород. І тут знову згадується болгарська версія її походження, та й власне потяг до християнства теж можливо пояснюється саме цим, бо коли б воно була скандинавкою, де особливо домінували язичницькі традиції, то чи б стала вона такою ревною християнкою, канонізованої до лику святих, коли ні чоловік її, і навіть син не прийняли віри в Отця і Сина та Святого Духа.

Отже Святослав вважав Болгарію серединою своєї держави. Ромеї, як ніхто розуміли, що Святослав, укріплюючись в ній піде на них. І він пішов, сказавши своє знамените: «Іду на ви», кинувши виклик дуже досвідченому воїну, імператору Іоану Цимісхію. Вирішальна битва відбулася в 971 році біля Доростола (нині болгарське місто Силістра), що знаходився в гирлі Дунаю.

У цей вирішальний час Святослава покинули його союзники: печеніги й угри, котрих очевидно перекупили візантійці, не такими вже відданими виявилися й болгари, хоча багато їх воювали з ним до кінця. Бо Святослав, не зважаючи на вторгнення на їхню територію, не притісняв, а навпаки давав їм свободи більше від власних правителів. Цікаво, які плани виношував цей геніальний козак на престолі, коли завоює Візантію, які нові світові порядки планував завести, можливо, найдемократичніші, як на той час, і хтозна, як би розвивався світ. Але імператор Цимісхій кинув проти нього всі сили імперії, й згодом оточив військо Святослава в фортеці Доростола.

Святослав мав достатньо сил й витримав тримісячну облогу, роблячи відважні вилазки з оточення, хоча міг би на лодіях її покинути й відправитися на Русь, щоб зібратися з новими силами. Та він відкинув таку пропозицію на вічі полководців, зважаючи що їх на морі «чекав грецький вогонь», який ромеї навчилися пускати з труб, спалюючи кораблі. Той вогонь з невідомої горючої суміші,  схожий до напалму, горів і на воді,  колись саме він призвів до спалення флоту його батька, коли той атакував Константинополь, щоб відновити порушення угод, укладених Олегом.

У Святослава було два шляхи: піти на мирні перемовини чи ж кинути всі сили в вирішальний бій. Він  вибрав останнє і пішов попереду війська, закривши за собою всі брами фортеці, щоб ні в кого не було й думки втікати з поля бою. Але несхитна стіна Святослава зі списів і довгих щитів, яка тридцятитисячним військом розтягнулася на всіх навколишніх берегах Дунаю таки похитнулася, бо піддалася на хитрий маневр Цимісхія й відійшла далеко від своїх позицій, переслідуючи відступаючих ромеїв, котрих несподівано підтримав головний резерв і кавалерійської атака «безсмертних» воїнів імператора Цимісхія. Це був спецназ війська ромеїв, коли в броню були заковані навіть коні. У Святослава тоді вершників не було, у таких випадках він покладався на кавалерію союзних печенігів, але вони вже стали ворогами. І досі непереможне військо Святослава таки побігло від «безсмертних», але брами фортеці були зачиненими, князя й самого поранили в тому бою. Наступу Святослава не посприяла й сама погода, піднявши піщану бурю, що мела воїнам піском в очі.

Візантійські хроністи повідомляють, що загинуло тоді понад 15 тисяч русів. Але в Святослава ще було достатньо сил для боротьби, тому імператор Цимісхій не ризикнув наступати на пораненого лева й уклав мирну угоду, видавши провіант на дорогу.

Хроністи зафіксували 20 тисяч хлібних пайків для воїнів, а на початку походу в Святослава було близько 60 тисяч війська — дуже могутня армія на той час, яка не знала поразок, але змушена була повертатися на Русь...

Знову дивлюсь на його пам’ятник , голуб на чуприні, наче закам’янів, чи спостерігав за мною… Згадую, яким був Святослав. Власне до нас дійшов тільки один його портрет, і то словесний в описі автора 10-и книжної «Історії» Лева Диякона. Візантійський хроніст описав Святослава під час укладення миру з Цимісхієм, якого міг вбити на поєдинку, але благородно від нього відмовився, мовляв, йому не потрібна смерть імператора… Звісно, Святославу потрібна була імперія, і тут не можна не відзначити його благочестя, яке очевидно йшло від матері християнки, як і його попередження «Іду на ви», яке так контрастувало з часом, сповненим підступних змов, власне від котрих і загинув сам Святослав біля дніпрових порогів, натрапивши на засідку печенігів, можливо, підкуплених ромеями. Але їм за це відплатить правнук Святослава, Великий князь Ярослав Мудрий, розгромивши печенізьку орду, недобитки котрої знайшла собі осідок в Угорщині.

Отже згідно опису Лева Диякона, Святослав був синьооким, грізним на вигляд, середнього зросту, кремезний, з голеною головою та чуприною, котру згодом почнуть називати козацьким оселедцем, довгими вусами, золотою сережкою в вусі з двома перлинами. Лев Диякон дивувався, що князь нічим не відрізнявся від воїнів й сидів разом з веслярами в човні. Його вирізняли від інших хіба що білі одежі. Отже Святослав був одним цілим зі своїм військом, їв з ним з одного казана, спав під відкритим небом, поклавши голову на сідло. Не відомо, як би повернулася історія, коли б він здобув Візантію, можливо б світ побачив династію найдемократичніших правителів, які б не прагнули збагачення за рахунок збіднення інших… Як сьогодні не вистачає таких правителів, як Святослав.

Після битви двох братів

Чернігівщина майже тисячоліття доходила аж до Дарницького району Києва .

Згадуючи найбільші поселення середньовіччя Київської Русі, приходжу до думки, як вдало                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                        був обраний Київ за стольний град. На відстані трохи більше ста кілометрів розташовувалися два найпотужніші давньоруські центри племінних союзів: в Коростені — древлян, в Чернігові — сіверян. А Володимир Великий приєднав і землі волинян-дулібів, розширивши на захід Київську Русь (більше, як на 500 кілометрів), якій після Віщого Олега підпорядковувався і Новгород Великий, що знаходився понад 1300 кілометрів від граду Кия. І хоч далекими були князівства та київські князі мали вплив на 20 князівств. Однак київський престол був постійно в епіцентрі боротьби за центральну владу між князями, особливо після смерті Володимира Великого, коли брат пішов на брата і почалися криваві міжусобиці. Так міркував, коли їхав землями Чернігівщини, яка адміністративно доходила аж до Дарницького району самого Києва аж до 1923 року. Майже тисячу років Дарницький район був Чернігівським. А сталося це вочевидь після битви двох братів Володимировичів у 1026 році. Січа відбулася біля Чорного Гаю, гадаю, що саме з цих коренів пішла назва Чернігова, а не від князя Чорного, бо ж не спроста ще й досі зберігся давньоруський топонім у назві чернігівських пагорбів — Болдинські гори. Болд на давньоруській мові означав дуб, тож ліси тут були дуже густі й закривали небо… Так от, битва між двома братами відбулася під Черніговом, в околицях села Листвина. Тут зійшлися війська князя Ярослава Мудрого і Мстислава, який повернувся в Чернігів з Тмуторакані.

Ярослав Мудрий прийшов з варязькою дружиною під проводом Гакона. Більшість війська Мстислава Володимировича становила  сіверці. Свою дружину Мстислав тримав у резерві і використав резерв у критичний момент. «Повість минулих літ»  детально описує ту битву."…Була і пітьма, і грім, і блискавки, і дощ. І сказав Мстислав дружині: «Підемо на них!» І зустрілися варяги лоб в лоб із сіверянами. І трудилися варяги, рубаючи сіверян. А потім вступив у бій Мстислав зі своєю дружиною і став сікти варягів. І була сильною і страшною та січ: у світлі блискавок виблискувала зброя". Листвинська битва закінчилася перемогою Мстислава. Та як обом князям було не позичати ні хоробрості, ні мудрості, то після перемоги Мстислав Володимирович запропонував укласти мирну угоду. Зустрілись князі коло Городка під Києвом і домовились, що лівобічну Русь по Дніпру з Черніговом взяв собі Мстислав, як а доходила аж до Дарниці, а правобічну з Києвом і до Новгорода — Ярослав.

Чому хрестителя Русі так вабила Волинь

Біля Зимного*, як свіча золота світилась берізка, діти радісно перші ліпили сніжки із чистого неба, схожі на кульки земні, бо все у нас тяжіє до круглого, навіть яблуко ... А поруч примерзла троянда, здавалось, марила про Трою, а точніше про любов Париса та Єлени, мені ж про три шляхи гадалося до граду Кия: про перший той, що був з "варяг у греки", і ті дороги, що від Бога прийшли до Києва з Хрестом, й чому Хреститель Володимир до Ладомира* мав любов, можливо, й справді тут він народився, і кликали стежки його на пагорби волинські, до основ...

*В літописах згадується, що Володимир Великий народився в Будятині (Будутині), куди вислала подалі від княжого двору вагітну Малушу княгиня Ольга, бо Малуша була полонянкою, донькою древлянського князя Мала й не могла претендувати на законний шлюб зі Святославом Хоробрим. Згадуване село Будятин, можливо, сьогоднішнє Будятичі, знаходиться поблизу Володимира-Волинського, до якого так тягнуло рівноапостольного Володимира, де він заклав зимову резиденцію , на місці котрої сьогодні тисячолітній монастир на честь Успіння Богородиці. А коли переміг Володимир грізних угрів, то знову повернувся в тодішній Ладомир, й за легендою всього за день збудував храм, на місці котрого сьогодні перлина архітектури, Василівська церква в Володимирі-Волинському... *Ладомир, так називалося місто до Х століття.

Село Зимно*— за переказами тут була зимова резиденція Володимира Великого, на місці котрої постала церква Успіння й монастир.

Таємниці Гостомеля,

або версія чи мала стосунок до його заснування княгиня Ольга.

Розмірковуючи на цю тему, зловив себе на приємному узагальнені, що мені дуже таланить у житті бути й працювати там, де творилася історія тих чи інших епох. Наразі мене надихає Гостомель, з яким мене пов’язала робота на офіційному сайті. З трепетом усвідомлюю — скільки стежок у древньому містечку пам’ятають ходу величних постатей: козацьких звитяжців від самого початку становлення епохи лицарів Великого лугу, як от Семена Полоза, якому належав Гостомель, Семена Палія, останнього отамана борців з більшовизмом Федора Артеменка(Орлика). Бував у містечку й засновник Могилянського університету Петро Могила, який свого часу тримав козацьку шаблю в битві під Хотином. І, можливо, й бувала княгиня Ольга, але про це згодом. Бо згадалося роки мого журналістського становлення в Кам’янському (колись Дніпродзержинськ), символом котрого є пам’ятник Прометею.

Мабуть, у житі й справді нічого не буває випадкового, й доля сама прокладає кожному свої стежки, мені ж - історичні. Народитися пощастило біля княжого граду Володимира на Волині. А коли працював у Кам’янському, вікно мого редакторського кабінету газети «Думка» виходило на двоповерховий будинок, в якому зростав генсек Союзу Леонід Брежнєв (вулиця Пеліна ,40), я писав про це у своєму романі «Коло». У цьому місті також навчався на горнового майбутній батько казахів Нурсултан Назарбаєв, і мені пощастило його побачити на зустрічі в училищі, яке він відвідав, коли став президентом й розповідав про свою першу любов, яка чомусь тоді не прийшла на зустріч. У місті Прометея починав кар’єру майбутній керманич України Володимир Щербицький. А в Києві навіть пощастило працювати біля Софіївського собору (газета «ГроЗа»), де з кабінету був вихід на балкончик, з якого споглядав величний храм, згадуючи епоху Ярослава Мудрого, який зміцнюючи державу, зібрав у бібліотеці при соборі тисячу книг, що було справжньою розкішшю на той час, адже для виготовлення тільки 7-8 сторінок пергаменту використовувалось одна теляча шкура, й на одну тільки книгу йшли цілі табуни— годі уявити, якою тоді відповідальною була праця літописців.

Роки роботи біля Софіївського собору не пройшли даремно — княжа епоха постійно кличе мене до пошуків. Наразі в Гостомелі шукаю слід рівноапостольної княгині Ольги. Звісно в жодному письмовому джерелі його не знайти. Але до такої ймовірності мене спонукала сама назва містечка. І ось чому. Наразі серед науковців немає спільної думки про походження Ольги (Хельги, зі скандинавської: Священна), яка і дійсно канонізована в лик святих. Отже існує шість версій про її місце народження, я розповім про ту, що пов’язує її з Гостомелем. Історик Ігор Мицько припускає, що княгиня Ольга могла бути з Чехії: «Про моравсько-чеський «слід» вказують наші топоніми. Одним з найбільших городів українського Підгір’я є Перемишль, назва якого пов’язана з чеською династією Пржемислідів. Прикиївським маєтком княгині Ольги був Вишгород, назва якого тотожна частині Праги – Вишеграду. І на території Ольжиних же володінь відоме поселення Гостомель, названий, очевидно, на честь князя Гостомисла, пращура згаданої чеської династії (про нього, як далекого предка княгині говориться в російських літописах новґарадської традиції».

Відомо також, що Гостомель стояв на межі двох князівств: древлян і полян , яку відділяла річка Ірпінь. Княгиня Ольга, спаливши непокірний Коростень і відімстивши за смерть чоловіка, князя Ігоря, з яким прожила в шлюбі 33 роки, ініціювала, по суті, радикальні реформи, запровадивши першу податкову систему Русі, котра базувалася на відкритті у васальних землях погостів, гостинних дворів, де княжий посадник контролював збір данини, найвищою цінністю котрої було хутро, тоді віск мед, зерно, також одяг для княжого двору, якщо в родині був син, то  за нього - сорочка, а від доньки - сукня. В погости навідувалася княжа дружина, й в тому числі Ольга. Можливо Гостомель і був першим погостом Ольги, адже знаходився на кордоні двох князівств. У цьому контексті згадується, що нічого не буває випадкового, неспроста саме в Ірпені відкрито податковий університет, наче історія означила, що можливо саме з цього краю починалося спорудження податкових погостів, маю на увазі Гостомель.

Повертаючись до назви Гостомеля, зауважу, що називали й ого і Остромиром, але історії відомий не один випадок, коли міста не раз перйменовували, як от той же Володимир-Волинський називали Ладомиром, за часів Віщого Олега Новгородом, а потім Володимиром-Волинським. Щодо версій походження Гостомеля їх теж чимало. Наприклад, фонетична, мовляв, так трансформувалося назва Гостромир (Госторо-мирль у Гостомель). Старожили вважають, що вона могла піти від того, що зважаючи на його розташування, тут діяв митний форпост, й зупинячись на постій в містечку, люди казали, що тут гостям милі. Побутує також версія про засновника Госта, який загинув, обороняючи містечко. А в тім і дійсно їм’я Гост існує у шведів, що означає думаюча людина.

І в цьому напрошується слушна думка, що в Гостомеля дуже давня історія, незважаючи всього на лише дві відомі археологічні експедиції (1956-1957 роки), в заплаві річки Ірпінь, поблизу склозаводу, в піщаній дюні, знайдено багато уламків посуду й залишки спалених кісток, які свідчать про могильний курган, який датують 15 століттям до нашої ери… Отже таємниці Гостомеля чекають своїх відкривачів.