Мої саТИрикони (гумор, сатира)

Хмарогони

Несподівано довкілля посутеніло, сонце поглинули хмари, й, здалося, от¬от і наскочать татари. А згори полив такий сильний дощ, мов у небі прорвало греблю.

— Такі хмари, мов перед Ноєвим потопом, — мовив Потап. — Не ний, Ною, — відказав Остап, — який тримав за пазухою пляшку, котра спітніла від чекання, шкодуючи що непогода зіпсувала таку ідилію, адже вони з Потапом запланували пікнік біля найстатрішого в Ірпені дуба, але ж така злива… Але товариш Потап був невблаганним, мовляв, ніякий дощ, і навіть потоп немає бути їм на перешкоді:

— Дубові, Остапе, 700 років стукнуло, а ти не разу біля нього не був, і от результат — він засох, і його спиляли… — Причому тут я?. — А при тому, що не любиш природу нашу мать… — Гаразд їдемо, — невдоволено мовив Остап, почувши від Потапа, що він уміє розганяти хмари, з усмішкою відказав: — Е, ми стільки не вип’ємо… І хлопці натиснули на педалі своїх двоколісних «лексусів», а що робити, не вертатися ж додому з такими мокрими мордами, наче валялися в калюжі, та ще й з пляшкою за пазухою, котру відразу конфіскує дружина Остапа.

— Ти ж не з глини, щоб боятися дощу, — підбадьорював товариша Потап, завертаючи вбік Податкового університету, де в лісопарку ріс партіарх дубового царства. Дорогою в Остапа вже не домінувало бажання пошвидше ковтнути оковитої, а прагнулося подивитися, як розганятиме хмари Потап. Міркуючи, а що, коли йому це вдасться, адже його друг — з гоголівських країв, й може розумівся на відьмацтві. Бо як не крути, а Потап був не таким, як всі: зовсім невибагливий до комфорту й навіть жив у такому Вавилоні, де б інший відкинув роги й копита… Так називали садибу одного місцевого поліглота Петра, він навіть оволодів давньогрецькою мовою, не те що перший міністр Азіров, який не міг вивчити й державної, а що казати про економіку… Однак хоч Петро й знав іноземні мови та перекладами заробляв на життя, сьогодення особливими зарабітками не тішило. Навпаки таким, як він людям, було горе від ума. Доводилося жити в бідності й деколи навіть на багатті готувати їжу, як закривали газовий кран. Зате він давав притулок у своїй хатці¬рукавичці багатьом жертвам Богеми. І хоч там було кілька ліжок, та мешкало біля десятка душ, а дехто навіть — на даху. Потап же сам змайстрував якесь химерне ложе зі старих дверей, схоже до середньовічної катапульти, біля котрої навіть було лячно стояти — здавалося, от¬от хтось вилізе з під неї й дасть копняка. І ззовні й зсередини цей Ірпінський Вавилон нагадував зону особливого режиму, тільки в ній відбували покарання не за скоєні злочини, а навпаки, — широку ерудицію. Так життя мстило інтелігентам, бо вони не хотіли до нього пристосовуватися, як колишні двійочники з трійочниками, які вибилися в бізнесмени й депутати. Тож час від часу в Вавилоні проживав різний люд — журналісти й письменники, просто пройдисвіти, як от Маразм Іванович, дядько похилого віку, який збирав милостиню під церквою, незрозуміло для чого, вдягаючи на голову жіночу хустку — чи так шифрувався, чи давив на жалість, прикидаючись бабуньою. Хтозна… Про це він нікому не зізнавався, бо взагалі поселився в сараї, де навіть не було вікон, й де Маразм Іванович був схожим на колгоспне теля. А ще до Вавилону якимось вітром занесло чи то індуського, чи ромальського піїта, який жив по сусідству в окремому будинку й добре вивчив українську мову, адже не працював першим міністром, як Азіров. Нерідко коли цей піїт отримував пенсію, то ввечері заходив у гості до Вавилону, а вже зранку питав: — Хлопці, ви не бачили мого жакєта, шо не бачили?. О, мій жакєт!. там була пенсія. О, девел!… Невдовзі хлопці стояли біля пня під найстарішого ірпінського дуба, котрий був заввишки два метри й нагадував велетенську діжку. — Старий, ти бачиш як високо спиляли патріарха.

— Шоб це значило? — замислився Остап.

— Готують п’єдестал дубовий…

— Й для кого таке щастя?.

— Не Лєніну ж стояти на дубовому пеньку, знайдуть героїв…

— Я би поставив тут найбільшого катюгу лісу із бензопилкою в руках. — О, то в Ірпені їх дофіга…

— То всіх — на пень!. За хвилину¬другу хлопці знайшли прихисток під зеленими парасолями молодих дерев, і першим тостом, виголошеним Потапом, були такі слова:

— Щоб вони жили на таку зарплату, як ми! — і за хвилину дощ послабшав.

— Потапе, ти, й справді, якийсь калдун, і вмієш відганяти хмари,— здивувався Остап, як там вас звуть мольфарами, чи гонихмарниками?.

— Ні, старий, ми звемо себе хмарогонами, бо не «гонимо, а переганяємо» — Кого перганяємо?.

— Звісно ж не Зеленого змія, як в тій довбаній рекламі, а товстолобих товстстосумів, які схожі на ненажерливих динозаврів… Коли чарки напововнили втретє, Потап урочисто промовив:

— А щоб наші чиновники їздили не «мерсами», а на велосипедах з сонячними батареями!!! І це пролунало так магічно, що дощ несподівано вщух… Мабуть, сама природа знала що це нереально, й хоча б вона вирішила виконати бажання хлопців і вгамувала хмари. 2013 р.

Куранти в кишені

На морі трапляється різне, то воно лагідне, мов дитя, а то характер покаже, й таку хвилю погонить, що, здається, занесе тебе в гості до султана. І хоч море ніколи не збиткувалося наді мною, все ж забрало мобільник. Хіба я знав, що воно буває таким підступним, коли ложив на березі одежу, й роззявивши рота, милувався силою та зухвалістю шторму. Шорти з теніскою не втонули, а от телефон плавати не вмів. І все! Прощайте рідні й близькі, поговоримо, коли приїду. І тут я вперше відчув, наскільки ми приручені до цієї маленької штучки, без якої важко ступити й крок, оскільки вона забирає частину нашої пам’яті — я не знав жодного номера своїх знайомих, все пам’ятав мобільник, якого вже не було. Хоч кричи SOS! А ще я залишився без часу, оскільки звик до годинника на телефоні. Однак через кілька годин я подивився на цей вибрик долі по філософськи, відчувши, що позбувся якоїсь прив’язі, як пес ланцюга. Ніхто мене не турбував, і я на всі «зябра» дихав вітром нової свободи — спілкувався з сонцем, а ввечері з місяцем. За якими й визначав час, коли лінь було спитати котра година в людей. Та завтра з цією розкішшю треба було прощатися: без годинника можна запізнитися на потяг, а при моєму, худому, як в’ялена вобла, бюджеті це було б катастрофою. Мало того, ніхто не знав, чому я не відповідаю на телефонні дзвінки, а тут ще й не приїхав. З такої біди пішов на невеличкий ринок купувати годинник. Вибір був невеликий — настінні з «кукушкою», або ж просто будильники. Я взяв останній, такий щоб помістився в кишеню — цілий день не міг позбутися відчуття, що ношу з собою куранти, особливо коли питали котра година, і я діставав будильник, щоб відповісти. Ніколи в житті не бачив таких здивованих поглядів, одні сприймали мене за «чумачечого», інші за перегрітого на сонці.

2012 р.

У вагоні з мільйонерами

Раніше зустрічався з товстосумами на прес конференціях, або в Верховній раді, де їх — найбільше. А тут відразу цілий вагон мільйонерів! Причому непростих, а точніше дуже простих. Однак, вмощуючись на боковушку своєї плацкарти, про це не здогадувався, адже їхав із Сімферополя до Києва, а люди, які побували на морі, всі однакові — у шортах і тенісках, веселі й привітні. І все ж мої сусіди, а вони в переважній більшості були жінками, незважаючи на одного юного отрока, як тільки рушив потяг, відразу мене спантеличили: — Да, атдахнулі харашо, — озвалася до своєї подруги одна блондинка, котра так засмагла, аж стала схожою на Гайтану, — адно пєчальна — хахлам не хватаєт нашєва парадка, вєзде многа мусора! — Ну хахли привиклі пад сєбя гадіть… Я сидів, як в рот води набрав — вони що, не здогадувалися, хто з ними їде? Подаю голос, знайомимося, мої сусідки посміхаються, коли запитую: чому вони нас ображають. — Ну, ви ж на нас гаварітє бульбаши, а нащот бєспарадка, так гета ж правда, нє хватаєт вам нашєва бацьки… Погоджуюсь, однак їхнього бацьку раджу тримати в себе, ми всі посміхаємось, і кожен мовчки думає про своє. Щоб якось розрядити ситуацію, адже їхати далеко, починаю розмову про улюблені страви, бо ніщо так не зближує людей, як стіл, а за його відсутності — розмови про нього. Мої сусідки захоплюються нашими варениками, також борщем, мовляв, в ньому уся городина та ще й м’ясо, «нєзря хахли такіє здаравенниє», й дивляться на мене. Я кажу, що не всі такі, як я, а вони, сміючись: — Ну да, єсть єшчо пахожіє на Клічко… Цікавлюся їхніми найулюбленішими стравами, з’ясувалося, усі вони з картоплі, як от деруни. Хи, так і крохмаль може посипатись… Ну, якщо деруни й в нас — у великій пошані, то що таке колдуни, не знав, може, хоч вони не з бульби?

— Ну как ви нє знаєте?. Іх єщьо називают ципєлінамі.

— Ципєлінамі? — здивовано перепитую, бо знаю що так німці називали розвідувальні дирижаблі, але не можу повірити, щоб таких розмірів бульбу навчилися вирощувати сябри. Однак, незважаючи на такі інтригуючі назви, як ципєліни й колдуни, ця «снєдь» виявилася своєрідними дерунами, тільки начинена фаршем. Воістину картопля в Білорусії претендує на державний символ!. Згодом говоримо про життя — буття. У принципі білоруси на нього не скаржилися, однак сказали, що жити доводиться економно, хоча комуналка й транспорт в них дешевші, а ціни на продукти майже такі самі, але вони натуральні — не те що в нас все ковбас ять із соєвих бобів. А от медицина хоч і безкоштовна, але з порожніми кишенями до лікарні краще не йти. Згодом я поцікавився їхніми доходами, й був вражений — вони всі були мільйонерами! Бо найменша зарплата в Білорусії складала понад мільйон рублів. Я навіть попросив, щоб мені показали їхні гроші, думаючи побачити на них зайчиків чи оленів. Однак на купюрах — ніякого зоопарку! Навпаки вигляд банкнот нагадував дизайн євро, та найбільше мене подивувало, що тисяча білоруських рублів вартувала нашій одній гривні! І я за наш червінець купив на згадку аж десять тисяч їхніх рублів — у моїй жмені опинилося кілька десятків банкнот, починаючи від ста рублів, за яких не купиш навіть коробку сірників! Тож розглядаючи їхні купюри, кажу своїм сусідам, що в жодній країні немає такої підходящої назви грошей, як білоруські рублі, бо скільки дерев треба вирубати, щоб надрукувати мільйони рубчиків комусь одному на зарплату. Однак мої сусідки цим не переймаються, кажучи, що дерев у них багато — на їхній вік вистачить.

2012 р.

Ангели чи демони?

Заходжу в столичний антикварний магазин, і прямо за порогом — свят¬свят!!! зустрічаюся з чорними ангелами, а, може, й демонами: в їхній подобі були два підсвічники темного кольору. Питаю продавця, що за істоти, він лише посміхається. Дивлюся на ціну підсвічників у подобі ангелів чи демонів — ого!. І щелепа відвисає, як у бульдога — по 900 тисяч гривень кожний!

— Ці підсвічники часом не літають? — питаю продавця, та він знову посміхається. — З якого ж вони металу, може, якось марсіанського?

— З бронзи, — відповідає. Да уж!… А чи не продаються вони з мармуровими колонами, на яких стоять?

— Ні, але якщо будете брати відразу два підсвічники, то можна й з колонами…

— От якби ці колони були з палацу імператора Нерона, — кажу, посміхаючись, тоді б узяв, й надувши для важливості щоки, йду розглядати інші речі. За мною цокотить по кахельній плитці, наче підкована кізка, продавчиня, і неспроста, бо ціни на старі речі — космічні. Якась скляна ваза, розмальована квітками — 15 тисяч гривень, інша — тридцять! Найдешеве, що побачив тут, був келих із кольорового скла, і той за п’ять тисяч грн.! Невже хтось купить цей келих, в якому, можливо, топив своє горе якийсь Плюшкін. Дивно виходить, стара скляна ваза коштує дорожче старої автівки! Однак цю вазу може зачепити кіт хвостом, чи ненароком сам любитель древності — й нема. Дивна ця штука антикваріат, але ж і багата в нас країна, коли такі ціни на старі речі.

Колісниці гордині

Колись біля міськкомів стояли «Волги», а то й «Москалі». Зараз іномарки — джипи, «Лексуси», «Мерседеси», на яких чиновники й депутати возять свої сідниці й гординю. Більшість з цих іномарок ненажерливі на пальне. Але, що їм — вони купують бензин за наші грошики, підпільно торгуючи землею та крадучи з бюджету — і течуть хабарі до їхніх кишень ріками, особливо, в Києві та біля нього. І на «Хамерах,» гасає багато хамів, хоча ці «коняки» на озброєні американського війська, та якби продавалися танки — вони б возили свою гординю й на них. А от в Європі ґрунту для гордині значно менше, бо злодіїв вони не люблять, і там можна побачити, як чиновники їздять на роботу велосипедами. А в нас навіть важко уявити, щоб хтось із владоможців тиснув на педалі всенародної заощадливості, як у них, де економні чиновники, а країни багаті.

2010 р.

Котли нашого часу

У них не варять смолу й не гріють воду. Їх носять наші акули бізнесу та можновладці, вони настільки великі, як компаси, через що ці годинники називають котлами, а деякі коштують стільки, що за них можна купити яхту. Якось один із знавців гламурних речей поділився зі мною інформацією, що вже навіть депутати міськради почали носити котли від п’яти тисяч доларів, а його шеф — за 100!

— Але слухай, для чого викидати такі великі бабки на якісь анциболти, як моя бабуся називала годинники? Невже в скоробагатьків не вистачає розуму вкласти гроші в щось корисніше, наприклад, в благодійництво, чи допомогти сиротам. Навіть бандити дев’яностих були скромнішими, бо хизувалися золотими ланцюгами, а скільки їх можна купити за 100 тисяч доларів! А тут якийсь хляцик за такі лавандоси почепив на свою лапу часи.

—В тому то й справа, щоб мати такі бабки розуму не треба, головне — сильний хвататєльний рєфлєкс.

—Все одно, не втямлю — на фіга викладати п’ятдесят штук за циферблат на зап’ястку, адже це не машина часу, й не комп’ютер… —Е, ти не розумієш, вони заряджені…

—Як це?

—Ну, ті, хто їх носять, мають у цьому житті все, і чим дорожчі у них котли, тим більше можливостей. А ще вони в них — за орієнтири. Мій шеф розповідав, як прийшов до нього в управу нього якийсь стецько підписувати папери, він вже хотів його послати, але як глянув на котли, а вони за пів лімона баксів! Відразу збагнув, з ким має справу. І підписав що треба. І не прогадав, тепер має котли за 100 тисяч зелених.

—Так от чому в нас бідний бюджет… —Еге ж, та найгірше те, що такі котли, як вони, хоче носити багато людей , навіть не замислюючись, що це катастрофа совісті й держави, в котрій живуть.

— У таких людей немає держави, бо живуть для свого живота.