***
У моєї любові темна, як ніч коса,
очі зелені, медові уста,
коли ми кохаємось,
коли вона, мов ріка,
і в кожній жилці
пульсує весна…
Однак все це сон:
насправді в моєї любові
русяве волосся, очі, то сірі,
то сині, як море, то глибокі, як
небо, в якому блискавки і гроза.
Після них завжди — дощ, що
зрошує той сад, в якому
ще вціліло те яблуко,
на яке спокусилася Єва,
що приходить до мене в-ві сні.
28.08.2010 ***
Діамантами сонце
іскриться,
крижані передзвони вгорі,
і дерев білосніжні колони,
і берізки арками вигнулись —
ліс, немовби палац...
Срібний вітер нас
осипає зоряним пилом —
я тебе ко-хаю!..
летить кришталева луна…
Ліс, немовби палац,
і ти в ньому — царівна…
5.01.2010 р.
Різдво
Сніг на гіллі, мов крила білі,
наче янголи в цьому саду,
і заграва трояндами квітне,
ми чекаємо першу зорю…
Знов волхви йдуть в печеру пастушу,
де у яслах, сповитий Ісус,
він відкриє нам шлях до спасіння —
і по ньому нам вічно іти…
І співає засніжніжена стежка,
сходить зірка, як Божа сльоза,
і радіє весь світ цьому світлу,
і Христос нарождається знов,
щоби в кожному-кожному серці
були радість і вічна Любов…
6. 01. 2010 р.
***
Ах, як він цвів, той кущик глоду,
весь обцілований бджолою,
що не шукала насолоду, а
виповнена вщерть весною,
в нектар пірнала з головою,
немов в ріку, як ми з тобою.
Ти пам’ятаєш цю ріку?.. Коли
ми, як Адам і Єва – такі ж нагі –
і берег той…
І трав тривожно-млосний запах,
октави солов’я і завмирання серця,
і той нектар, який у кожнім
дотику сочився до твого тіла –
і ті солодкі зойки, моя мила…
28.05.2009р.
***
Вже озера — холодні
та все кличуть до себе,
очерет ще зелений,
вабить плесо вужа,
що притих міх галуззям
і чекає тепла.
Та вагітне дощами
і захмарене небо —
скоро осінь… знов осінь
між нами…
І на глинистій кручі,
як у світлому храмі,
і тоненька берізка, немов
біла свіча…
Осінь йде не стежками…
А із неба таки…
Дивись, вгору, кохана,
відлітають птахи...
А де наші висоти?..
Прагне в вирій душа,
прагне з ними вертатись —
і завжди до
весни,
де застигли в чекані
із дитинства
стежки.
7.09.09р.
м. Ірпінь
Ірпінське лукомор’я
Тут марить луг туманами,
і сосни, ліс і річка,
і перуновими стокатами
гримить на Київ електричка.
І вабить стежка лісова,
немов коса дівоча,
де вам зозуля голосна
сто років напророчить.
3. 07.2009 р.
Піщана хвиля й ліс
Тут все таке правічне —
дерева і ріка —
навіть кора,
немов луска,
небаченої риби
із тих морів,
і тих глибин,
з яких пішло
життя на землю…
І схил піщаний,
ніби хвиля,
заснула на узліссі,
на березі ріки —
плине вода, плинуть
роки, століття,
і якорем коріння
піщану хвилю
тримає ліс —
він джунглями
бетонними ще не обріс,
даруючи частинку Раю…
Коли його зрубають,
піщану хвилю закують
в асфальт — тоді
засохнуть всі
стежки, і солов’ї
вже не повернуться ніколи.
15.05.2009р.
м. Ірпінь
Сага про рідне село
З мого села, наче починалася Холмщина, шкода
я ніколи не бачив цього пагористого краю,
який вже так не називають —
десь він лишився там, за кордоном,
в Поляндії, як і місто Холм, тепер Хелм,
який заснував мудрий князь Данило.
І хоч у світі — багато гір красивіших,
та саме ці невисокі вершини мені наймиліші:
я бігав по них босоніж, ловив хрущів,
пік картоплю із хлопцями й пас корів,
а взимку мчався на лижах, аж перехоплювало дух…
А ще я любив дивитися з них,
як заграва розливається малиновим ріками,
на сині стіни лісу, що видаються на горизонті
поснулими морями, на гай неподалік,
він ніби поривається до тих синіх лісів
із сотнями зелених прапорів, поривається
мов князівська дружина...
І я почуваюся тут інколи князем —
і пів царства віддав би за повернення в юність…
Чи пам’ятаєш, мила, як ми за руки взявшись,
ішли на ці вершини,
і полохливі, як пташки, ті перші поцілунки…
І ти казала: «ці гори схожі на застиглі хвилі»,
що йдуть за течією маленької річки,
яка впадає в Західний Буг, все ж яка тут краса!..
Наче Бог бував в цих місцях,
і ходив над річкою по кручах,
що біля Старої Лежниці, де береги
нагадують про колись велику ріку,
й про те, що тут було древнє море
і пестило ці гори, які подекуди
схожі на перса жіночі, о, як цвітуть вони весною…
А втім, колись уся Земля була великим океаном,
який лишав моря, що відходили в безвість…
А в моєму селі море було залюблене в зорі
й залишило ці гори —
у чому й досі переконують зореокі дівчата…
с.Волиця, Волинь. 29.10. 09 р.
|
