вірші в прозі "Острів для янголів" (із збірки "Біла гора") - Опубліковані вірші - Моя поезія - Моя поезія

У цей день на трамваї можна було доїхати до Гімалаїв, якщо вийти біля історичного музею. Саме тут експонувались полотна Реріха з краєвидами цих гір. Вершини, власне, не стільки гірські, як творчі, вразили й Керносівського ідола. Він потайки, вночі, ходив на екскурсію і, мов кам`яний гість, блукав по мальованих горах. І хоч йому п'ять тисяч років, й, здавалося, все уже бачив, а от рерихнувся на старості…

Кам`яного дідугана назвали Керносівським не тому що він курносий — носа у нього взагалі немає, його нарекли так за назвою дніпропетровського села Керносівки, біля котрого і знайшли, причому, не археологи. На території вівцеферми копали яму, не сподіваючись, що ковшем бульдозера зачеплять за вічність, за історію цивілізації, яка жила в Придніпров`ї та пішла у світ, розчинившись в історії, залишивши після себе єдиного свідка, ідола.

Вас мабуть цікавить який він? Якщо кількома словами — чотирикутний стовп- весь у "татуюванні", наче матьорий рецидивіст, На спині-дерево, точніше стовбур і крона у вигляді карбованих паличок. Ця кам`яна крона — своєрідний образ земного буття й вічності душі. А ще під цим деревом на ідоловій спині — відбитки людських слідів, наче залишені в спадок, щоб не забували ставати навколішки передТворцем і творити молитву. А ще на спині, вибиті квадратні заглибини — символи могильних ям, наче нагадування, що не слід забувати про смерть...

Ідол також добре озброєний, на грудях карбовані знаряддя для захисту й праці. Карбовані знаки на божестві за припущенням істориків свідчать про те, що її залишили племена, які мали причетність до створення "Ригвед". І цілком вірогідно, що один із коренів арійсько-індійських "Ригвед"колись мав придніпровське походження, коли в сиву давнину народи століттями переходили з одних земель в інші, коли не було ніяких кордонів, й люди вміли розмовляти мовою каменя, залишаючи на ньому свої "письмена".

Тому й не дивно, що до кам`яних знаків на Керносівському ідолі так небайдужі європейці й індуси, знаходячи в цих символах щось своє. Тож ідол часто їздить по "заграницях», бував на багатьох закордонних виставках і мав намір залишитися на ПМЖ, бо шанують історію, через що немає бідності навіть у музеях.

"А в нас історію згадують лише в школах...І неспроста саме в нас народилось прислів’я: «Бідні, як церковні миші», але музейні ще бідніші!..— бідкається ідол,— навіть єгипетська мумія не витримала й "госпіталізувалась" у запасні фонди. Знав би губернатор Фабр* яка доля спіткає його артефакт..."

Отже, не виходило ідолові залишитися на чужині. На мав на кого покинути скіфських бабів коло музею в Січеславі (Дніпропетровськ), адже тільки він може зігріти їх бідолашних. Буває, наламає із дерева у себе на спині гілок та й гріється з ними. —«Мені то добре, бо ж залі стою, а баби ж під музеєм стовбичать, як сироти. Хоча б спорудили якийсь дах над їхніми головами, але зась… Думають, чорт їх не візьме, стояли ж століття, і ще постоять. Та повітря дніпропетровське заводськими димами й камінь точить. Екологія… Ангідрид їхню душу... хімічну. Ех, якби моя бабуся встали, але ж один, "савсем адын", — журився ідол, і спересердя як вдарив в проспект Карла Маркса мотигою — з Леніна картуз злетів на п`єдестал. Подайте люди добрі... на всіх не вистачає марксового капіталу. Всі пішли на ринок. Стоять... Люди. Заводи…

Посердився ідол та й пошкандибав у музейну залу. А там у нього, як в дурдомі. Готський бог у подобі бугая уявив себе Зевсом, і як заревів!!! аж в шестисотого, даруйте, шерстистого бізона відпали роги, а мамонт заскрипів сорокатисячолітніми бивнями, й розбудив покійника з Василівського поховання, якому дванадцять тисяч років! Але він побоявся встати, щоб не розсипатися, бо похований у скорченому вигляді. Так 12 тисяч років тому, себто в ембріонній позі дитини, ховали всіх, бо вірили, що саме в такий спосіб після смерті душа буде не розділена з тілом. Господи, дванадцять тисяч років тому люди піклувалися про душу, а ми все більше переймаємося тілом і не цікавимося історією своєї країни, через яку проходили стежки найдавніших цивілізації.

Інколи так бідкається ідол і шкодує, що не може говорити, а то б на увесь світ закричав, хто не пам’ятає минулого, той не матиме гідного майбутнього. ”

Усі "персонажі" — реальні експонати Дніпропетровського музею імені Дмитра Яворницького. Оповідь, звичайно, вигадана. Кажуть, недавно в Керносівського ідола виявили екстрасенсорні здібності, він випромінює цілющу енергію. Отже, крапку в цій історії ставити передчасно.

*Фабр — катеринославський губернатор, який придбав для музею мумію та інші старожитності.

Пів світу обійшов Апостол Андрій з Христовими заповідями. Бував він і в землях дніпропетровських, що кишіли тоді народом, який ні в що не ставив людське життя. Сьогодні також не в ціні людська доля… Ішов до нас Андрій водним шляхом, мабуть, так було безпечніше, хоча стріла дикого скіфа, хижого сармата чи лютого алана могла дістати навіть на середині Дніпра — стріла не птиця…

Дике поле — дикі звички. Коли скіф не міг щось поділити зі своїм родичем, то з'ясовував стосунки мечем, потім з черепа вбитого робив чашу для вина, обковуючи сріблом чи злотом, і похвалявся нею перед іншими. Щось від тих звичок перейняли, мабуть, і ми.

На роковини по смерті скіфського царя вбивали п'ятдесят найкращих коней і слуг, які патрались, набивались половою, а потім ці неживі вершники несли варту довкруж могили царя.

Отже, тоді ступити на берег Бористену без війська було все одно, що наважитись зробити кок на той світ. Але він йшов…

У цих полях змішались і звірі, і люди, і здобич, і птиці — все вимірялось силою та апетитом. Час кривавий, ненажерливо, мов кострище, поглинав цілі народи. Кіммерійці, скіфи, сармати, гуни, готи, обри… Усі зігрівались біля вогню дикого степу… Вогонь, щоб пломеніти, повинен горіти, щелепастим ордам, щоб існувати, треба було вбивати...

І ось на цих землях з'явився той, хто ніс світло і заповідь "Не убий…" І поставив апостол Андрій хрест на острові, який потім назвуть Монастирським, тоді Комсомольським, (добре, не Кубою) і знову Монастирським. Чому апостол Андрій обрав саме цей острів, ризикну припустити, що задля безпеки: сюди не долітала стріла і можна було б уберегтись од наскоку зненацька.

Найдревніші писемні згадки про ці краї Придніпров`я можна знайти у Геродота (п'яте століття н.е.). Десь у шостому столітті поселились на острові візантійські іноки, заснувавши монастир. Зупинялись тут княгиня Ольга й князь Володимир. А ще на острові, кажуть є точка посиленого сприйняття космічної енергії, начеб десь на узвишші скель.

Острови… Когось вони ваблять своєю незайманістю, хтось шукає на них скарбів, а що шукаєш ти на цьому острові, розташованому посеред міста і посеред Дніпра, з'єднаному з сушею коцюбою мосту? Але і тут повітря отруєне, бо комусь вигідні платні автопрогулянки.

Ось притискає тебе на пішохідному мостику до узбіччя новий патрицій на купленому за крадені гроші автомобілі. Усім своїм виглядом цей парнокопитний говорить: " А ну, геть з дороги, розча-влю!.."

"Так довго не може бути: всі гуляють, п`ють, хто ж тоді робитиме",— казав на острові твій батько, коли приїжджав восени. Ти дивувався тоді батьковим словам, мовляв, місто ж як місто, та раптом зрозумів: йому, шахтареві, який усі свої курорти в житті провів на огороді, було дико бачити так багато „празно шатающіхся”.

Вже вкотре йду на острів, щоб знову сховатись від залізного гніту цього великого міста. Але навіть тут чути, як воно гримить на мостах поїздами, наче грає якусь залізну мелодію свого затаєного сенсу. Як добре, що на острові — жодного жерла заводської труби. Тут віє спокоєм від скель над водою, вічністю від новозбудованої маленької церкви, що гармонізує простір, і, мов біла свіча, палає золотим куполом.

А йти до острова найкраще від музею Яворницького, біля Преображенського собору, закладеного імператрицею Катериною, стежками ошатного парку на схилах дніпрових круч.

Вхід на острів біля мосту мов охороняє величезна каменюка, котру, як того бегемота, не витягнеш із болота: вона є лише верхівкою, краєчком підземної скелі згаслого гніву магми. Каменюка ця схожа на рудого бегемота: "Ой, не бийте мене по печінці",— міг би сказати бегемот жінці, що спіткнулась об нього, якби не був камяним.

Прогулюючись у західній частині острова, праворуч від церкви св. Миколая, дивлюсь під ноги, щоб не спіткнутись, бо й тут вистачає каменюк, що, мов ростуть із землі. Нема на них Котигорошка, думаю, дивлячись на каменюку, схожу, ну, точнісінько на голову Змія або ж звіроящура — це ж треба, збоку ще й око вуглиною чорніє, так і здається ось-ось спалахне гнівом. Через мить мало не вигукую: "спектакль!" Бо з іншого боку кам`яна голова Змія вже скидається на верхівку піраміди, а що як під землею фараон?..

Раптом знову несподіванка — ледь не наступив на кам'яного ідола. Він безпомічно виглядав з-під землі, наче мрець, а он, мовби жрець, вилискує черепом шліфований камінь. Ов-ва! Тут, наче цвинтар закопаних по шию скіфських бабів. Ба, он, мов з надмогильної плити, росте дерево, нічого собі,— це ж груша-дичка!

Груша — це справді дивовижа, бо в рослинній республіці острова панують трепетно-листі тополі й осокори, берести туляться до скель, акації до алей, є на острові з десяток дубів, що тримаються купи біля Чортового колеса, наче юрба сотників на гулянці. Люблю рослинний світ, рослинну їжу! Адже в людині і так стільки тваринного! Криваві шматки м'яса: телячі, свинячі, можливо, й козлячі, котячі, собачі продаються просто на вулицях. Жах!.. На острові таких натюрмотрів немає, тут м'ясо хіба що на шампурах, або ж бігає в зоопарку, в якому старий одногорбий верблюд наче не може проковтнути жуйку. Був би він тригорбим зійшов би за талісман Дніпропетровська, що розкинулося на трьох пагорбах.

З північного боку острова, на узбережжі і в воді, стримлять кам`яні плити та брили, наче уламки якогось палацу, за островом починались дніпрові гори, славнозвісні пороги об які розбивалось водне скло. У цих буремних водах порогів гартувалась відвага козацьких лоцманів.

Але уся східна частина острова це величезна піщана коса, поросла верболозом, на якій міській пляж, до якого прокладена ще й повітряна стежка канатної доріжки.

Але Ходімо знову до рослин, що найбільше буяють в південно-західній частині острова, серед них чомусь не знайти лопухів. Зате будяки тут до двох метрів, особливо біля пам'ятного знака — хреста з загадковим написом "Свєт людям — монашєствующіє, свєт монашєствующім — ангели, візантійським інокам шостого століття, просвітителям Русі".

Все ж на камені помилочка, бо перші згадки про Русь відносяться до дев'ятого століття, а тоді, як згадує Геродот, жили в Придніпров'ї племена антів, андрофагів, амадоків...

Неподалік від пам'ятного знака і згадувана церква, а також найвища точка скелі, тут обережно, бо знизу урвище, ти ж не буревісник, і навіть не чайка. Але затамовуючи подих, стаю нас самий краєчок скелі, відчуваючи якусь особливу лінію між реальністю і позачассям...

А реальність, яскравіє на набережній Дніпра тентованими дирижаблями-кафе, які подекуди порозвішувавши сонцезахисні сіті, мов чатують на здобич." Світ ловив мене і не зловив." Не зловив, вас, Григорію Савовичу. А наші численні забігайлівки, генделики, як тільки вони себе не називають —"Райський куток", "Оазис", я б їх назвав "Убий себе," впіймали половину народу, бо масовий алкоголізм у суспільстві з'являється тоді, коли люди втрачають упевненість у завтрашньому дні.

Пізніше, коли спустився до води, зустрівся з жертвою ідеології цієї епохи алкогольного геноциду. Нещасна, зсудомлена у брудному вбранні дівчина попросить цигарку. Господи, немає ж війни, голодомору, що ж так спотворило це творіння Господнє?..

Вона буде щось говорити посинілими губами про те, що хлопці її використали і кинули, наче об'їдок, їй нікуди іти: батьки пропили квартиру.

Чим було їй зарадити?.. Але хіба це тільки її проблеми? У цьому покаліченому образі дівчини вбачається Україна, понівечена убога, як після навали. Але ми з азартом язичників ювілеїмо, витрачаємо величезні кошти на бетонну сутність нових символів незалежності, на побудову помпезних споруд, паради. Якби замість помпезних заходів на догоду гордині, розробили хоча б один план по спасінню людей від бідності, голоду, зневіри. У цьому ж місті навчились конструювати найкращі в світі ракети, а хто знає як врятувати цю дівчину? Впевнений, як би вони, владоможці, зустріли її, то гидливо б скривились і обійшли десятою дорогою. Де наша інженерія по рятуванню людських душ? Адже в бідному суспільстві не можна бути по справжньому багатим, бути вільним від його проблем не тільки аморально, а й небезпечно, бо що посієш те й пожнеш.

Хмурить брови Шевченко. Його пам'ятник, на острові, знову пофарбували. Додумались — у сірий колір! Такою фарбою у нас, у війську, фарбували казарми. Ех, батьку… Незабаром знову до твого підніжжя покладуть квіти ті, які не мають нічого спільного до твоїх прагнень:" Возвеличу отих малих рабів німих…"

І вже громадою обух сталили, а людей знову обдурили — німі на панщину ідуть. Так було й так буде? Кого ще розіпнуть, з кого зроблять пам'ятник. Хотів знайти на острові спокій…

Прийду краще іншим разом, от якби знайти в душі той острів скарбів Вічної Істини. "Отче наш…"— в думках повторюю слова молитви і стає якось відрадніше. Подумалось, допоки ми не житимемо по Ісусових заповідях: "Не сотвори собі кумира, не вкради, не убий, возлюби ближнього свого...", доки не прихилимо колін перед образом Спасителя, доти й не встанемо з них. Але й самому важко до цього дійти, ще важче інших навернути до спокути.

Легенький вітерець мов задмухував жовті квітки безсмертника, що віддзеркалювались у воді Західного Бугу пломінцями свічок. Займалась заграва, з попелястих хмар, здавалось, ось-ось зринуть крила птахи-Фенікс. У встеленій вербовим пухом траві озвалась бджолина струна мелодією блукальця-скрипаля, до якої дослухався лелека, підігнувши одну ногу. Він стояв на горі старої скирти, як на велетенському, перекинутому догори дном човні, який наче тонув у рожевому плесі заграви. Несподівано спостереження Вадима уриваються.

— Що так зажурені, дєдю, чи не надумали топитись...

Насправді він готувався до екзамену з історії КПРС, і, мабуть, нагадував на березі річки самогубця перед стартом на той світ.

Правда, книжка була завбільшки з неї, пішла б вона на дно, замість "Титаніка". Вадим озирається, а до нього всміхаються двоє гарненьких дівчат — Наташа і Таня, з якими вчора познайомився на танцях у селі Мовниках.

— Ну то як, підвезеш, — сяйнула тернинами очей у бік велосипеда чорнява Наталка...

— А духу вистачить, — додає вона, і в тернинах очей насмішкуваті бісики танцюють краков'як.

Дорога, розмелена автошинами, підошвами, копитами на піщане борошно втікала з-під коліс, намагаючись скинути з себе, як скидає наїзника норовистий кінь. Врешті домагається свого, і усі, як сно-пи, ле-тять додолу. У падінні й недалеко до гріха, навіть якщо ти не помишляєш його сподіяти — на мить у Вадимовій долоні побували тугі кавунчики Таниних грудей, а на щоці ляпас. Інцидент сам по собі гаситься заливистим сміхом, хлопця навіть веселить кущ пилу, що виріс у повітрі й похитувався, наче п'яненький дядько. Отже, щоб не їхати куряві на сміх, усі вирішують йти пішки.

На личках дівчат від збудження червоні яблучка (понадкусювати б), мабуть, на такі і спокусився Адам, і не було райського дерева. А дорога тим часом, як Змій, несподівано огинає висохлу калюжу. У повітрі ж розлило чари пахощів ромен-зілля, що рясніло обабіч, жовтіючи обцвілими голівками, мов хтось порозкидав золоті намиста. А в царстві будяків — перекур: наїжачившись на всі боки, вони попихкували рожевими вогниками у люльках цвіту, а в наступну мить здалось, що будяки стали навшпиньки, коли задеренчав двигун мотоцикла. Мотоцикліст, проскочивши мимо, зняв, як моторка на воді, хвіст пилу, пухнастий, наче у пави, – аж до високих сосон, що височіли, мов гребля, серед пшеничного моря.

Милуючись призахідними барвами що дарував живописець-вечір, а ще, за теревенями та анекдотами Вадим мало не вдарився лобом об стовпа, як видалось відразу. Насправді це був хрест, що виріс на стежці з-за кущів, наче з-під землі.

— Свят, свят, не дай Боже такої несподіванки вночі. Лишень уявіть — посеред поля здіймається хрест. Злякатись можна не на жарт, на смерть, — каже хлопець.

— А так і було. Одного разу напудився один приїжджий городський, кажуть потім йому баба-шептуха яйця від переполоху на голові виливала, і то не помогло, — чи каже правду, чи насміхається Таня.

Тим часом, розглядаючи хреста, Вадим завважує що це надмогильний пам'ятник з сірого каменю. Чия ж це могила посеред дороги за селом? Вадим нахиляється до викарбуваного напису і читає: "Антон Власюк, прожив 22 роки, убитий 17 IV 1929 року Артемом і Федором Волчанюками".

— Цей пам'ятник на місці вбивства поставили рідні покійного, — випереджаючи моє запитання, каже Таня.

— Пам'ятник на місці вбивства. А за що його вбили?

— Та не мучте, скажіть. А втім це було ще за Польщі, то, може, землю чи межу не поділили...

— Вбивці були з багатих, казали, що вони хотіли заплатити Власюкові, аби він не переходив дорогу одному з братів, але він так кохав, так кохав!.. Тоді Волчанюки підстерегли його — і...

Отже кров на стежці пролилась за любов, і хрест, як свідок, промовляє одинокий: "Антон Власюк прожив 22 роки..." А кохана зосталась сама доживати? З надією на тому світі повінчатись. Однак Вадим не став уточнювати в дівчат, а що, як почув би у відповідь щось дуже прозаїчне.

Якось, весною, виїхали за місто, на лоно природи-матінки, молоді літератори із одним відомим поетом.

— Подивіться як навкруги пульсує весна і знову пише свою поему,— говорить поет,— як струменить зелена трава і до юного листя горнеться молодий вітер, аж камінь дихає, прислухайтесь, як б`ється його серце з під товщі віків, йому ж мільйони років! І, справді, з під каменя щось ритмічно лунало. Усі здивовано переглядаються й підходять ближче. І раптом хтось вигукує:

І прищаві літератори посміхаються й скидають з плечей лантухи буднів, проблеми малих стипендій і зарплат, віддирають реп`яхи комплексів, і дихають, дихають поезією лісу, "адже в кожному лісі шматок є Едему", як писала Леся Українка.

— А чи знаєте ви, що таке справжня Поезія? Чому ми повинні вчитись, дивуватись Поезії? Бо це і є ваша безсмертна душа, зумійте в зблисках роси побачити полиск зірок безкінечності, і тоді вам відкриється вікно самої вічності, вікно Творця…

І поет став дивитись навсібіч, щоб побачити щось оригінальне, раптом він починає приглядатись до чогось кострубатого в траві.

— А ну подивіться ось туди,— вказує він на сіріючий об'єкт,— напружте творчу уяву, образно скажіть, що це?

— Горщик з монетами,— мабуть творчий погляд цього літератора обмежиться роботою в банкові.

Усі підходять ближче, і бачать у траві двигун внутрішнього згоряння від якогось "Москвича", точніше, його скелет.

— Хто кількома реченнями опише зміст, ідею цієї згаслої речі,— звертається поет до молодих літераторів і подає приклад:

Молоді літератори вражені, але нічого путнього так швидко не спадає на ум, інше діло писати, посмоктуючи годинами кінчик ручки, мов карамельку натхнення. Тоді поет цілиться в бік старого двигуна вказівним пальцем і вигадує інші рядки:

Але літератори знову мовчать. Тоді поет каже:

— Оце ж і є поезія відчувати затаєний зміст буття в усьому, вчіться його бачити і відкриєте для себе закони світової гармонії. Я недавно читав, що вчені під спеціальним тиском перетворили камінь, здається, граніт, у рідину, і в такому стані структура каменю стала схожою на плазму людської крові. Отже все довкола — єдиний живий організм, і тільки людина має душу відкрийте її для безсмертя, для поезії Творця.